↑ Вгору

Реферат на тему

Виховання у сім’ї як першооснова розвитку особистості дитини



Переглянути реферат



Скачати реферат



Друкувати реферат

Дипломна робота з педагогіки

Сімейне виховання як першооснова розвитку особистості дитини.

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. СІМ"Я ЯК СОЦІАЛЬНО - ПЕДАГОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН

ПРОБЛЕМИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ У СПАДЩИНІ ВИДАТНИХ ПЕДАГОГІВ .

1.2. СОЦІАЛЬНО - ПЕДАГОГІЧНА СУТНІСТЬ СІМ"Ї

Розділ 2. ОСНОВИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

2.1 ВПЛИВ СІМ"Ї НА ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ:
ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ

2.2. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ШКОЛИ, СІМЇ ТА ГРОМАДСЬКОСТІ У СПРАВІ ВИХОВАННЯ

ВИСНОВОК

ДОДАТКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Державною національною програмою «Освіта
(Україна ХХІ століття)» одним із пріоритетних напрямів реформування
освіти визнано родинне виховання. Саме в сім’ї закладаються основи
формування особистості, вона є першоосновою духовного, економічного та
соціального розвитку суспільства. Так, у ст. 59 Закону України «Про
освіту» зазначається:

1) «Виховання в сім’ї є першоосновою розвитку дитини як особистості»;

2) «Батьки і особи, які їх заміняють, зобов’язані: постійно дбати про
фізичне здоров’я, психічний стан дітей, створювати належні умови для
розвитку їх природних здібностей; сприяти здобуттю дітьми освіти у
закладах освіти або забезпечувати повноцінну домашню освіту відповідно
до вимог щодо її змісту, рівня та обсягу…».

Сім’я завжди виступає моделлю конкретного історичного періоду розвитку
суспільства, відображає його економічні, моральні й духовні
суперечності. Тому сучасні економічні перетворення, демографічні
проблеми, криза в політиці, культурі – все це відбивається на
життєдіяльності сучасної сімї, при цьому поглиблюється її
дезорганізація.

Сім’я виступає домінуючим інститутом у формуванні особистості дитини.
Причому тільки та сім’я має позитивний вплив, яка допомагає дитині
відчувати себе рівноправним членом сімейного колективу, де її люблять;
вона має у сім’ї права і обрвязки; до її потреб ставляться з
розумінням.Саме в такиїх сімях діти найбільше цінують поради і допомогу
батьків, наслідують їх особистий приклад. У нормальній сімейній
обстановці дитина виростає доброзичливою, гуманною, спокійною, здатною
до співчуття, оптимістичною, добрим товаришем, з почуттям гумору, має
тверді етичні правила.

На визначальне значення сімейного виховання звертали увагу і видатні
корифеї педагогічної науки.

Так, родинне виховання, на думку М.Стельмаховича, завжди досягає свого
повного довершення тоді, коли воно здійснюється у нерозривній єдності з
педагогічним впливом школи та громадськості, а основою формування
особистості виступає родинно-шкільне виховання. “Родина і школа – дві
могутні сили виховання“, - писав М.Стельмахович. Родинне виховання
повинно духовно збагачувати дитину, формувати її як особистість,
впливати на її розвиток. Пробуджувати добрі почуття, сприяти виробленню
морально-етичних норм співжиття у суспільстві, формувати майбутнього
громадянина незалежної держави України.

Отож проблема сім’ї та особливостей впливу сімейного виховання на
формування особистості дитини залишається актуальним для сьогодення, що

ьогодення, що
і зумовило вибір теми роботи.

Об’єкт дослідження – виховання особистості дитини

Предмет дослідження – сімейне виховання як першооснова розвитку
особистості дитини.

Мета дослідження – проаналізувати соціально-педагогічні засади сімейного
виховання та його вплив на розвиток особистості дитини.

Завдання:

окреслити структуру та соціально-педагогічну сутність сім’ї;

проаналізувати педагогічну спадщину видатних педагогів у контексті
розгляду проблем сімейного виховання;

висвітлити особливості впливу сім’ї на формування особистості дитини;

окреслити типові помилки сімейного виховання та їх вплив на становлення
особистості дитини.

Для того, щоб розв’язати поставлені завдання і досягнути мети
дослідження були використані такі методи роботи: метод вивчення
теоретичних джерел; спостереження; аналіз документації; моделювання
ситуацій.

Наукова новизна й теоретичне значення одержаних результатів полягає в
комплексному аналізі психолого-педагогічної моделі сім’ї;
охарактеризовано проблему сімейного виховання в спадщині видатних
педагогів; простежено особливості впливу сім’ї на розвиток та формування
особистості дитини.

Структура та обсяг дипломної роботи. Дипломна робота складається зі
вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Обсяг
дипломної роботи ? 81 сторінка, з них 72 сторінки основного тексту.

Розділ 1. СІМ"Я ЯК СОЦІАЛЬНО - ПЕДАГОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН

1.1. ПРОБЛЕМИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ У СПАДЩИНІ ВИДАТНИХ ПЕДАГОГІВ

Сім'я та школа є тими важливими інститутами соціалізації, які паралельно
з громадськістю, дитячими й молодіжними об'єднаннями сприяють прилученню
індивіда до культури та формують його як повноправного громадянина
суспільства, особистість з притаманними їй якостями, цінностями,
характером.

Важливе значення у творенні емоційного світу дитини має сім'я, в умовах
якої відбувається становлення особистості, укріплюються її якості,
здібності, таланти. За умов тісної співпраці сім'ї з іншими виховними
центрами нахили дітей постійно розвиватимуться, вдосконалюватимуться.

Школа ж від самого початку виникнення була не лише навчальним, але й
виховним центром, хоча в залежності від суспільно-політичних умов мета й
завдання виховання зазнавали постійних змін. Причому серед провідних
функцій школи була і залишається педагогізація сім'ї й громадськості -
питання, надзвичайно актуальне для сучасності. Отже, взаємозв'язок сім'ї
та школи є очевидним, оскільки лише їх гармонійний вплив може
забезпечити життєтворчість особистості.

Одним зі шляхів вирішення цього питання є вивчення педагогічного досвіду
та якісна його інтерпретація з метою критичного осмислення й творчого
використання здобутків минулого. Мова іде не про винайдення нових
методів та форм виховання, а про застосування надбань
історико-педагогічної теорії та практики.

Першими зародками педагогічної теорії були праці грецьких і римських
філософів: Сократа, Платона, Арістотеля, які поширювали прогресивні ідеї
про створення державної системи освіти, розширення змісту навчання,

ння змісту навчання,
виховання дітей дошкільного віку в сім'ї. Одним із перших в історії
педагогіки необхідність активної участі батьків у вихованні дітей,
велике виховне значення сім'ї відстоював Арістотель, якому, до речі,
належить і перша спроба вікової періодизації.

В епоху Відродження поширюється педагогіка гуманізму, що
характеризується критикою попередньої середньовічної системи
схоластичної освіти, посиленням уваги до людини. Це зумовлює пошук нових
форм організації освіти і виховання. З метою гармонійного всебічного
розвитку особистості педагоги намагаються оптимально поєднати переваги
сімейного та шкільного виховання шляхом заборони тілесних покарань,
врахування вікових та психологічних особливостей дитини, поглиблення і
розширення змісту освіти.

Серед освітніх діячів другої половини XVIII - початку XIX ст. одним із
тих, хто відстоював питання співпраці сім'ї та школи у вихованні дітей,
був швейцарець Й. Песталоцці - представник соціальної педагогіки і
водночас палкий прихильник сімейного виховання. Цю суперечність легко
збагнути, якщо взяти до уваги, що Песталоцці трактував сім'ю як перший
елементарний осередок соціального виховання, наголошуючи, однак, що
школи не можуть охопити виховання людини в цілому, замінити собою
повністю сім'ю, вони можуть служити лише доповненням до сімейного
виховання. А зв'язок між сім'єю та школою є очевидним і необхідним.

У створених ним закладах ("Установа для бідних" в Нейгофі, "Притулок для
сиріт" у Станці, Бургдорфський інститут) Песталоцці виконував роль
турботливого батька, згуртовував вихованців в одну сім'ю. Не розкриваючи
детально педагогічних поглядів ученого, зазначимо, що саме в Станці у
нього зароджується ідея елементарної і освіти, за допомогою якої кожна
сільська жінка могла б дати своїй дитині найпотрібніші знання.

Елементарна освіта в Песталоцці поділяється на інтелектуальну, фізичну й
моральну. За його переконанням, всі ці три сторони освіти | повинні
здійснюватися в нерозривній єдності, причому починаючи з першого дня
життя людини. Виходячи з того, що "час народження дитини є першою
годиною її навчання" [17, с. 80], Песталоцці висуває вимогу - різнобічно
й гармонійно розвинути всі природні сили і здібності людини. Стосовно
розумової освіти, то її елементи, як, зрештою, й фізичної та моральної,
закладаються в сім'ї, проте мова йде не про загальне навчання, яке
здійснюється в школі, а про виділення в процесі ознайомлення учнів з
предметами найпростіших елементів для спостереження, оволодіння якими
сприятиме розвиткові логічного мислення ітей та успішному здобуттю ними
освіти в майбутньому. Тому педаг°г виділяє такі елементи навчання, як
число, форма, назва, ігно-оуючи, проте, низку інших суттєвих ознак і
властивостей предмета.

Велике значення, на думку вченого, має співпраця сім'ї та школи й для
здійснення фізичного виховання дітей, оскільки в сім'ї мають місце його
елементи - рухи суглобів, що є початком цього виду виховання.
"Природно-домашня гімнастика" починається зразу після народження дитини,

одження дитини,
коли мати пеленає її, допомагає сидіти, стояти, вчить ходити. Отримавши
природне фізичне виховання в сім'ї, дитина, переконаний Песталоцці,
повинна засвоїти розроблену ним "шкільну елементарну гімнастику", яка
складається з ряду вправ суглобів.

На "елементарній гімнастиці" базується у Песталоцці теорія елементарної
професійної освіти. Враховуючи специфіку жіночої та чоловічої праці, він
розробляє ряд послідовних вправ для хлопчиків, які б сформували силу їх
руки, і дівчаток - для вироблення спритності пальців. Ці методи радить
використовувати і в сім'ї, наприклад, у процесі в'язання, виготовлення
мережива тощо.

Центром педагогічної системи Песталоцці є елементарна моральна освіта, в
основі якої лежить формування почуття діяльної любові до людей. Тут
зв'язок між школою і сім'єю беззаперечний і особливо сильний, оскільки в
основі любові до людства лежить природна любов дитини до матері. Турбота
матері про свою дитину викликає любов, яка є джерелом усіх інших
моральних почуттів: вдячності, слухняності, довір'я. Мистецтво виховання
полягає в тому (тут школа має докласти максимум зусиль), щоби цю любов
перенести з матері на інших членів сім'ї, потім - на друзів, близьких
людей, аж поки дитина не проникнеться любов'ю до всього людства. Отже,
ведучи мову про співпрацю сім'ї та школи у вихованні дитини, Песталоцці
розглядає і ряд інших важливих питань.

В контексті розроблення ученим завдань морального виховання варто
наголосити й на тому, що він вперше дав глибоку розробку методики
вивчення дітей, розробив схеми проведення спостережень, підведення
підсумків та висновків. Він настоює на необхідності ведення щоденника
учителями і, що цікаво, пропонує вносити в нього й записи батьків, які
також зобов'язані спостерігати за поведінкою дітей у вільний від занять
час. Така співпраця батьків і вчителів, за переконанням Песталоцці,
уможливить правильний аналіз поведінки дітей та їх окремих рис. Вивчення
задатків дітей, їх здібностей, нахилів рекомендує батькам і вчителям
проводити в комплексі, цілісно В історії української педагогічної думки
питання співпраці сім'ї та школи має свої глибокі корені. Уже в епоху
родового суспільства в перших виховних закладах слов'янських народів -
"будинках молоді" - вихованці знайомилися з історією свого роду,
традиціями, моральними нормами [18, с. 5].

З прийняттям християнства в Київській Русі спостерігається активізація
освітньої діяльності, проте на початку розвитку шкільної справи не
доводиться говорити про співпрацю сім'ї та школи, оскільки, коли в 988
р. князь Володимир наказав віддавати дітей знаті "в ученье книжное", то
це наштовхнулося на несприйняття з боку батьків, та й у новостворених
навчальних закладах діти були ізольовані від домашнього впливу. Аж в
кінці ХІ - на початку XII ст., коли у пам"ятках| давньоруської
писемності з'являється термін "навчання грамоти", що було аналогічне
елементарній початковій освіті, заможніші батька жертвують кошти на
утримання такого типу шкіл.

В контексті висвітлюваної теми зазначимо, що у XV - XVI ст., час

аної теми зазначимо, що у XV - XVI ст., час
захоплення польською культурою, значна частина незаможної селянства й
міщанства вчила своїх дітей у церковних школах або мандрівках дяків,
оплачуючи курс навчання, оскільки міцно трималися своєї віри, так як
вбачали в ній запоруку збереження своєї національності [12 с. 19].

Особливе місце в історії розвитку освіти в Україні посідають братства,
які стали на захист православної віри й національної культури,
засновували свої школи: в Перемишлі, Рогатині, Києві, Вінниці, Львові,
Луцьку та інших містах. Організація навчального процесу Львівської
братської школи зафіксована у Статуті, який став зразком для інших
братських шкіл. Стосовно питання, що нами висвітлюється, то Статутом
було передбачено такий порядок прийому учня у школу: коли батько
приводив сина, то зобов'язаний був підписати угоду з учителем, в якій
зазначалося, чого школа має навчити учня; крім того, визначалися
обов'язки батьків чи опікунів - сприяти навчанню та вихованню своєї
дитини. Угода підписувалася у присутності двох свідків, якими найчастіше
були сусіди. До обов'язків батьків відносилася й перевірка домашніх
завдань, виконаних сином-учнем [12].

Дотримуючись хронології", наведемо міркування Дмитра Туптала (св.
Дмитрій Ростовський), вихованця Києво-Могилянської колегії, про плекання
дітей в сім'ї: "Мала дитина подібна до дошки, приготовленої для картини
(порівняй з Дж. Локком - душа дитини нагадує "чисту дошку"): який образ
намалює на ній мистець..., такий назавжди й залишиться. Так і дитина:
яке виховання дадуть їй батьки, якого способу життя ЇЇ навчать -
боговгодноіо чи богоненависного, янгольського чи бісівського, в такому
вона й залишиться на все життя".

Не деталізуючи стану освіти на Україні в XIX ст., згадаємо побіжно, що в
І864 р. і 1871 р. було прийнято статути гімназій І прогімназій, які,
поряд з Іншими, давали конкретні педагогічні вказівки щодо зв'язку
гімназії і сім ї. Наголошувалося, що вчителі повинні бути у погоджених
стосунках з батьками, що батьки не повинні самоусуватися від своїх
обов'язків у зв'язку зі вступом дитини в гімназію. Рекомендувалося
зміцнення стосунків між батьками та вчителями. Згідно з Циркуляром 1887
р., вводилася система класних наставників, в обов'язки яких входило
спостереження за успіхами, розвитком І моральністю учнів, а також
посередництво між школою й сім'єю.

У Галичині в кіпці XIX - на початку XX ст. питання співпраці сім'ї та
школи теоретично обґрунтовували Г. Врецьона, О.Барвінський, О.Іванчук,
В.Ільницький, І.Ющишин та інші. На практиці це проявлялося у влаштуванні
свят, вечорів, концертів, фестивалів, сходин тощо національного
спрямування.

У цей час вирішення складних проблем єдності та взаємозв'язку родинного
і шкільного виховання на перший план висуває такі проблеми, як
пропаганда поєднання виховного впливу сім'ї і школи з урахуванням вимог
та специфіки кожного з них; пошуки конкретних форм взаємозв'язку
сімейного та шкільного виховання з метою забезпечення комплексності
виховних впливів на молоде покоління; посилення індивідуального підходу

ів на молоде покоління; посилення індивідуального підходу
до конкретної сім'ї й дитини; визначення координаційної ролі школи у
педагогічному всеобучі батьків та населення. Батьківський всеобуч, що
здійснювався шляхом розроблення методичної літератури, проведення лекцій
для батьків, був одним із засобів педагогїзації сім'ї.

Тогочасні публікації наголошували на необхідності подолання протиріч між
школою і сім'єю, вимагали посилити взаємозв'язок між ними. Одним із
практичних кроків у вирішенні цього питання стало видання друкованого
органу Руського товариства педагогічного - журналу "Учитель", редакція
якого друкувала фахові статті не тільки для учителів, але й батьків,
оскільки лише "спільний і гармонійний вплив родини І школи, сих двох
наймогутніших виховуючих інституцій, запевнить правильний розвій
молодежи і збереже Ідеали нашого національного виховання". Тому, за
переконанням І. Ющишина, перед учителями стоїть важливе завдання -
ознайомлювати батьків із найважливішими питаннями шкільного та сімейного
виховання [30, 5 - 8].

Вчені, педагоги - виховники твердять, що в основному родина дає і
повинна давати дитині родинну чуйність у формі особливої ніжності та
люб'язності, яка є теплом душі й характеру. Розум і знання можна
розвивати всюди, в тому числі, і, в школі, але душевна теплота,
чутливість (емоційність) плекаються тільки в родині. Саме в ній
створюється атмосфера люб'язності, яка конче необхідна для формування
характеру й особистості дитини.

Далі саме родина є першою школою для дитини, де закладається мова.
Першими вчителями перших слів є мати-батько. І до школи на шостому році
життя дитина приходить з немалим словниковим запасом.

Найважливішу роль у вихованні завжди відводили матері. У народі казали:
"Тільки в світі правди, що рідная мати", "В дитини пальчик заболить, а в
матері - серце", "Що мати навчить, то й батько не перевчить». Так
вважали і галицькі педагоги, громадські діячі початку XX ст. Зокрема, І.
Бартошевський писав: "Мати відіграє загалом важливішу роль при вихованні
дитини, ніж батько, оскільки батько найчастіше занятий, змушений
працювати на утримання цілої родини, а інколи не вистачає йому потрібних
властивостей або охоти. Мати є для дитини найкращою учителькою
моральності, прищеплення любові до Бога та ближнього" "...прикмети
добрі (наприклад, лагідність і доброта серця, працьовитість, ощадність,
справедливість, побожність, скромність, вірність і т.д.) як і злі
(гнівливість, марнотратство, легкодушність і т.д.) швидше від матері,
ніж віл батька переходять па дітей. Навіть талант до науки, музики тощо
більше унаслідують по матері ніж по батьку". Наслідки відсутності матері
дуже красномовно вказано у цих рядках: "Діти, виховані без тепла,
материнської любові бувають звичайно похмурі, самозакохані, злі, скриті
і піддатливі до скоєння гріха; їх душа подібна на тінистий закуток, до
якого не доходить промінь сонця і в якому водяться жаби, змії, оводи та
інші гидкі створіння" [23].

З огляду на те, що виховання-дуже відповідальна справа, І. Бартошевський

альна справа, І. Бартошевський
застерігав від сліпої материнської любові, яка може привести до розвитку
такої негативної якості як розпещеність. З цього приводу він зазначав:
"Розпещена дитина не зможе колись у світі з відповідною силою духа
боротися з труднощами І перепонами, що зустрічатимуться на шляху".

Важливу роль у вихованні дисциплінованості І.Бартошевський відводив
батьку: "Без участі батька материнська любов може легко виродитись у
велику поблажливість і уступчивість дитині. То ж саме батько при своїй
фізичній силі, духовній висшості є для дитини першим авторитетом, якого
вона має безумовно поважати" .

Народна педагогіка виходить з того, що виховання дитини слід розпочинати
в ранньому віці. Таке виховання, на думку Г. Ващенка, власне, слід
розпочинати з раннього дитинства, основою для якого повинна слугувати
гідна поведінка самих батьків та злагода в родинному житті, що
потверджується словами самого педагога: "Дійсно любов і згода, що
панують у родині, роблять життя її приємним і щасливим навіть за
несприятливих зовнішніх умов і закладають основи для розвитку у дітей
доброї вдачі, що є однією з передумов щасливого життя у зрілому віці.
Особливо велике значення у родинному житті мають перші роки життя дитини
і навіть умови народження її. Численні факти свідчать про те, що діти,
які народилися в ненормальних умовах, або ті, що жили ненормальним
утробним життям, часто в дозрілому віці мають великі хиби фізичні й
психічні, а іноді - навіть родяться каліками. Усе це треба мати на увазі
батькам, коли вони хочуть, щоб їхні діти виросли здоровими,
працездатними й розумними" [2, 15 - 34] .

Народна педагогіка, сповідувана Г. Ващенком, широко використовує принцип
природовідповідності, який в свою чергу висуває інші виховні принципи.
Серед них - принцип гуманності у ставленні до дитини. Традиційне
поняття, сформоване у народу в сиву давнину, що дитина, як і всі живі
істоти, вимагає піклування від батьків, протягом зіків доповнюється
емпіричним знанням дитячої психології, а з прийняттям християнства
підсилюється впливом релегійної моралі, яка розглядає дитину як дар
божий. Найбільш природовідповідним вихованням українська народна
педагогіка вважає виховання в сім'ї. Сім'я, на думку народу, може
забезпечити нормальний розвиток дитини, ЇЇ всебічне виховання.
Українська народна педагогіка задовго до наукової довела, що у
формуванні людини вирішальну роль відіграють перші роки її життя. Така
педагогіка особливо високо підносить авторитет жінки-матері. Великої
поваги заслуговує жінка й тому, що на ній лежить головна турбота про
виховання дітей. Основним фактором виховання, як уже говорилося, в
українській педагогіці є сім'я. Сім'ї відводиться роль первісного
колективу, де в перші роки життя дитина формується і де в основному
здійснюється її підготовка до життя. З сім'ї дитина виносить перші
враження, поведінка членів сім'ї є першим прикладом для наслідувана
дитиною. Від взаємин у сім'ї великою мірою залежить, якою буде дитина у
своєму ставленні до людей. В сім'ї здійснюється перше трудове, моральне,

дей. В сім'ї здійснюється перше трудове, моральне,
естетичне, патріотичне виховання підростаючого покоління, і воно тим
успішніше, чим розумніше будуються взаємини в ній [8, с. 314-315].

"Друга, дуже важлива справа у родинному вихованні,
наголошує Г. Ващенко, - це релігія, яка в усьому нашому суспільстві
відсутня. А саме родинна школа - то практика релігійного життя. Ту
закладаються перші навички молитви Хресного знамені, перше
бачення ікони як символу всюдиприсутності Бога. Саме в родині
практикується релігійне життя - молитва вранці і ввечері, в родинній
школі релігія схоплюється, практикується, бачиться в щоденному;
житті, як цінну вартість, як конечність, як потребу для життя людини й
її гідності" [9, 129].

У педагогічній спадщині Г. Ващенка робиться акцент на поєднанні перших
понять про Бога з молитвою. "Всі розмови з» дитиною в дошкільному віці
про Бога зводяться до однієї теми: все нам дав Бог- і дерева, й сонце, й
воду, і звірят. Ми його не бачимо, але він нам усе дав. Про нього
нагадують нам ікони, до яких молимось. Цей Бог дав нам усе, бо Він нас
любить. Він наш Батько - Отець. Він хоче, щоб ми були добрі і любили
Його. Ось такою повинна бути "програма" родинного катехизму для батьків"
[9, 130].

Занепад релігійності в родині викликає занепад найкращого суспільства. Є
цілий ряд релігійних нагод чи подій в родині, що мають виховне значення.
Такими є молитви за померлих своїх рідних, предків, річниці їхньої
смерті чи всякі інші родинні ювілеї, що повинні на першому місці мати
релігійно-молитовний характер.

Подальшим завданням родинної школи є любов до книжки. Потім - плекання
таких чеснот, як пошана до старших, допомога старшим і релігійність,
милосердя, особиста чистота, любов до порядку, ощадність, доброта, гарна
поведінка за столом, у розмові, в товаристві, різні практичні щоденні
функції, правдомовність, готовність допомогти, щирість, а також
патріотизм, любов до рідної історії. Це формується тільки в родині.
Цього ніхто не може зробити - тільки батьки.

Таких міркувань стосовно релігійного родинного виховання притримувався
Г. Ващенко. Як у вихованні в цілому, так і у вихованні релігійному, -
наголошував Г. Ващенко, - перше слово належить родині. Основним засобом
для цього є приклад дорослих, як уже зазначалося вище, бо слово тут, хоч
і має силу, але далеко не першочергову. Отже, оточення, в якому живе
дитина, на думку Г. Ващенка, мусить бути у всьому християнським [9,
136-137]. Вчений робить акцент на релігійному вихованні дитини, яке
розпочинається з перших років її життя дитини і поглиблюється в
дошкільному періоді. В цьому вихованні провідну роль відіграють родина і
дошкільні заклади як одне органічне ціле. Також велику роль в
релігійному вихованні дітей дошкільного віці, на думку педагога,
відіграє природа, якщо підхід до цього питання є вмілим з боку родини і
педагога [9, 137].

Як стверджує вчений, негативний вплив у родинному вихованні має
розходження батьків у своїх вимогах до дітей, що спричиняє дезорієнтацію

дітей, що спричиняє дезорієнтацію
дитини та підриває авторитет батьків. У родинному вихованні дитини
потрібно йти середнім шляхом, тобто уникати зайвої суворості і не
покладатися на природу, задовільняти тільки здорові потреби дитини,
застосовуючи при цьому певну дисципліну" [7, 126].

Професор Г. Ващенко включав родинне (сімейне) виховання до системи
національного виховання як органічну її підсистему здебільшого з позиції
етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів як родинне
виховання не вживав. У систему національного виховання повинно входити
також родинне виховання, причому мати повинна бути увільнена від праці
до трьох років після народження дитини, бо ніщо не зможе замінити
материнської любові, так необхідної в тому віці для вщеплення тієї
властивості в душу дитини. Це зумовлює в свою чергу знання педагогіки і
дитячої психології, без чого сліпа любов може призвести до звихнення
дитячої психіки. До повного виховного процесу мусить бути міцний зв'язок
між школою і родиною, виховними молодечими організаціями, які можуть
мати великий доповнюючий вплив на виховання волі, характеру й
патріотизму. Наслідуючи українські національні традиції, педагог
закликає виховувати в юнацтва "моральну чистоту, свідомість дівочої та
юнацької честі, стриманості, підкорення статевих почувань принципам
моралі",. Його хвилює плекання наших традицій щодо виховання уї молоді
потреб здорового родинного життя, пошани до батьків і взагалі до
старших, що він вважає основою державного і суспільного ладу [7,141].
Такими вбачає переконання Г. Ващенка в педагогічній концепції] родинного
виховання дослідниця А. Бойко.

В основі народного виховання лежить трудовий принцип.! Першим обов'язком
батьків народна педагогіка вважає підготовк)! молоді до праці, а згідно
з принципом природовідповідності у навчанн§ і вихованні, до праці
необхідно привчати з раннього дитинства.

Невід'ємним та обов'язковим компонентом гармонійного розвитку
підростаючих поколінь, за традиціями народної педагогіки, є естетичне і
фізичне виховання. Фізичне виховання - один з найдавніших і
найважливіших складників цілеспрямованого впливу на підростаюче
покоління. У народній педагогіці чітко визначено мету фізичного
виховання: зміцнення здоров'я і сприяння правильному
фізичному розвитку. Фізичне виховання дітей розпочинається з
перших днів і життя дитини. Мати допомагає природному розвитку дитини,
тренуючи з раннього віку м'язи, скеровуючи рухи і відповідним
вправлянням сприяючи розвитку в кожному з м'язів більшої сили і
міцності, а в усьому організмі - більшої стійкості, спритності [8,
315].

Як складову частину родинного виховання Г. Ващенко розглядає виховання
поваги до батьків і старших. Розлад у родинних взаєминах, на його думку,
не тільки заслуговує на осуд. Він підриває педагогічні позиції сім'ї,
вкрай негативно впливає на виховання потомства, риє прірву між батьками
та дітьми, сіє ворожнечу між родичами й свояками, знецінює високі
духовно-моральні вартості, ослаблює міць держави, нації [7, 138].

держави, нації [7, 138].

Серед українських педагогів XX ст. найбільш глибоке і повне
обгрунтування питання виховної ролі сім'ї знаходимо у працях
В.Сухомлинського - педагога-новатора, гуманіста за своєю природою. Як
директор Павлиської середньої школи (Кіровоградська обл.), Василь
Олександрович проводив активну науково-дослідницьку роботу, працював у
різноманітних галузях педагогіки. "В ранньому дитинстві людина повинна
пройти велику школу тонких, сердечних, людяних взаємовідносин. Ці
взаємовідносини - найголовніше моральне багатство сім'Г, - переконаний
вчений [25, 344]. Тому він підгримував тісні стосунки з сім'ями своїх
вихованців та заохочував до цього весь педагогічний колектив. Як приклад
- організація і функціонування у Павлиші батьківської школи, в темах
занять якої на першому місці розмова про те, як зробити дитину щасливою.
Ця проблема Ј стрижневою у багатьох статтях В. Сухомлинського. У них, а
також у практичній педагогічній діяльності він доходить висновку, що для
справжнього щастя треба навчити людину працювати, і для цього потрібні
зусилля як сім'ї, так і школи. Взагалі для педагогічної спадщини Василя
Олександровича, як і для його праці, характерним є паралельний розгляд
виховного впливу школи та батька-матері. Які б питання він не піднімав -
культ книжки, самовиховання, взаємостосунки хлопчиків і дівчат,
інтелектуальна освіта - завжди наголошує, що "ні школа без сім'ї, ні
сім'я без школи не можуть справитися з найтоншими, найскладнішими
завданнями становлення людини". Школу в Павлиші, яку він очолював, можна
назвати справді школою-родиною, настільки переплелися в ній стосунки
батьків, учителів, дітей.

Проблеми родинності і сьогодні відіграють важливу роль у діяльності
національної школи. Адже родинне виховання повинно стати основою
життєдіяльності школи, а тому новий тип національної школи в Україні
визначається як школа-родина. Здоровою є лише та родина (школа), в якій
вчителі люблять дітей, а діти з пошаною і любов'ю ставляться до вчителів
(батьків), оточуючих і живуть у згоді між собою. Школа, яка будується на
таких принципах і є майбутнім нашого суспільства, основою
життєдіяльності народу.

Українська національна школа-родина дає можливість виховати дітей
етнічно-національно усвідомленими, із засвоєними загальнолюдськими
цінностями (родина, праця, здоров'я, гуманність, воля, мова народу,
історична пам'ять тощо). Школа-родина дає можливість навчити дітей жити
в полі культурному просторі.

Історико-педагогічний досвід переконує в тому, що співпраця сім'ї та
школи - надзвичайно важливий чинник становлення й розвитку особистості,
запорука ефективності виховних впливів, гарант міцності сформованих
ідеалів й переконань.

СОЦІАЛЬНО - ПЕДАГОГІЧНА СУТНІСТЬ СІМ"Ї

Сім"я – це мала соціальна група, заснована на шлюбному союзі і кревному
спорідненні, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною допомогою,
моральною відповідальністю. Цей найдавніший інститут людського
суспільства пройшов складний шлях розвитку: від родинноплеменних до

них до
сучасний форм сімейних відносин.

Зарубіжні соціологи розглядають сім"ю як соціальний інститут лише в тому
випадку, якщо вона характеризується трьома основними видами сімейних
відносин: шлюбом, батьківством і спорідненням, при відсутності одного з
показників використовується поняття “сімейна група”.

Шлюб як стійкий союз між чоловіком і жінкою виник у родовому
суспільстві. Основа шлюбних відносин породжує права й обов'язки.

Сімейний союз може бути зареєстрованим чи незареєстрованним
(фактичним). Шлюбні відносини, зареєстровані державними установами (у
РАГСах, Палацах одруження), називаються цивільними; освітлені релігією -
церковними.

Шлюб - явище історичне, він пройшов визначені стадії свого розвитку -
від полігамії до одношлюбності.

Урбанізація змінила уклад і ритм життя, що спричинило за собою зміну у
сімейних відносинах. Міська сім"я, не обтяжена веденням великого
господарства, орієнтована на самостійність і незалежність, перейшла в
наступну фазу свого розвитку. На зміну патріархальній сім"ї прийшла
подружня.

Слабка соціальна захищеність, матеріальні труднощі, випробовувані сім"єю
в даний час, привели до скорочення народжуваності в Україні і формуванню
нового типу сім"ї - бездітної.

По типу проживання сім"ї підрозділяються на патрилокальну,
матрилокальну, неолокальну й унилокальну. Розглянемо кожну з цих форм.

Матрилокальний тип характеризується проживанням сім"ї в будинку дружини,
де зятя називали “приймаком”. Тривалий період на Русі був розповсюджений
патрилокальний тип, при якому дружина після заміжжя оселялася в будинку
чоловіка і нарікалася “невісткою”.

Неолокальний тип шлюбних відносин знаходить висвітлення в прагненні
молодят жити самостійно, окремо від батьків та інших родичів..

Для сучасної міської сім"ї характерним типом сімейних відносин можна
вважати унилокальний тип, при якому чоловіки проживають там, де є
можливість спільного проживання, у тому числі знімаючи житло в наймання.


Проведене серед молоді соціологічне опитування показало, що молоді люди,
що вступають у шлюбний союз, не засуджують шлюби з розрахунку. Лише
33,3% респондентів засуджують такі шлюби, з розумінням до нього
відносяться -50,2%, а 16,5% навіть “хотіли б мати таку можливість”.

Сучасні шлюби “постаріли”. Середній вік вступаючи до шлюбу за останні 10
років збільшився серед жінок на 2 роки, серед чоловіків - на 5 років.
Тенденція, характерна для західних країн, створювати родину, вирішивши
професійні, матеріальні, житлові й ін. проблеми, спостерігається й у
Україні.

Шлюби в даний час, як правило, різновікові. Звичайно при цьому один із
членів шлюбного союзу, частіше старший, бере на себе відповідальність за
вирішення економічних, господарсько-побутових та інших проблем. І хоча
сімейні психологи, наприклад, Бендлер, вважають оптимальною різницю у
віці чоловіків 5-7 років, для сучасних шлюбів характерна різниця в 15-20
років (причому не завжди жінка є молодшою за чоловіка). Зміна суспільних
відносин торкнулося і проблем сучасної родини. У практиці сімейних

и. У практиці сімейних
відносин мають місце фіктивні шлюби. У такій зареєстрованій формі шлюб
характерний для столиці і великих промислових і культурних центрів
Україні, основою їх стає одержання визначених вигод.

Сім"я - складна багатофункціональна система, вона виконує ряд
взаємозалежних функцій. Функція сім"ї - це спосіб прояву активності,
життєдіяльності її членів. До функцій варто віднести: економічну,
господарсько-побутову, рекреативну чи психологічну, репродуктивну,
виховну.

Так, соціолог А.Г.Харчев вважав репродуктивну функцію сім"ї головною
суспільною функцією, в основі якої лежить інстинктивне прагнення людини
до продовження свого роду. Але роль сім"ї не зводиться до ролі
“біологічної” фабрики. Виконуючи цю функцію,сім"я є відповідальною за
фізичний, психічний і інтелектуальний розвиток дитини, вона виступає
своєрідним регулятором народжуваності. В даний час демографи відзначають
зниження народжуваності на Україні.

Людина здобуває цінність для суспільства тільки тоді, коли вона стає
особистістю, і становлення її вимагає цілеспрямованого, систематичного
впливу. Саме сім"я з її постійним і природним характером впливу
покликана формувати риси характеру, переконання, погляди, світогляд
дитини. Тому виділення виховної функції сім"ї як основної має суспільний
сенс.

Для кожної людини сім"я виконує емоційну і рекреативну функції, що
захищають людину від стресових і екстремальних ситуацій. Затишок і тепло
домашнього вогнища, реалізація потреби людини в довірливому й емоційному
спілкуванні, співчуття, співпереживання, підтримка - усе це дозволяє
людині бути більш стійким до умов сучасного неспокійного життя. Сутність
і зміст економічної функції складається у веденні не тільки загального
господарства, але й в економічній підтримці дітей та інших членів сім"ї
в період їхньої непрацездатності.

У період соціально-економічних перетворень у суспільстві змінюються й
функції сім"ї. Ведучої в історичному минулому була економічна функція
сім"ї, що підкоряє собі всі інші: глава сім"ї - чоловік - був
організатором загальної праці, діти рано включалися в життя дорослих.
Економічна функція цілком визначала виховну і репродуктивну функції. В
даний час економічна функція сім"ї не відмерла, але змінилася. Найбільш
повно, на мій погляд, функції сучасної сім"ї представлені фінським
педагогом Ю.Хямяляйнен. Виділяючи періоди формування сім"ї, він
відзначає, що для кожного етапу сімейних відносин характерні визначені
функції, що може бути представлено наступною таблицею.

Основні періоди розвитку сім"ї та функції членів сім"ї

Стадії сім"ї Основні функції сім"ї

Батьківські функції Функції дитини

1.Етап формування сім"ї Усвідомлення партнерських відносин, зміцнення
взаємин між чоловіками; створення сексуальних відношень, що
задовольняють обох; розвинуто взаєморозуміння, що дозволяє кожному
вільно виявляти свої почуття, налагодження відношенні з батьками та
іншими родичами, що задовольняють обидві сторони;



розподіл часу між будинком і роботою; вироблення порядку прийняття

ення порядку прийняття
рішень, що задовольняють обидві сторони; бесіди між чоловіками про
майбутнє родини

II. Сім"я, що чекає дитину, сім"я з дитиною Звикання до думки про
вагітність та народження дитини; підготовка до материнства і
батьківства, звикання до ролі батька і матері; звикання до нового життя,
пов'язане з появою дитини; створення в сім"ї атмосфери, сприятливої і
для сім"ї, і для дитини; турбота про потреби дитини; розподіл обов'язків
по будинку і наглядом за дитиною, що не перевантажує жодного з батьків
Дитина залежна від матері і починає довіряти їй; поява прихильностей;
оволодіння навичками найпростішої соці-альної взаємодії; пристосування
до чекань інших людей; розвиток координації рухів рук та очей;
перебування зручного ритму зміни спокою і дії; оволодіння словами,
короткими фразами, мовою

III. Сім"я з дитиною дошкільного віку Розвиток інтересів та потреб
дитини; подолання почуття пересичення материнством (батьківством) і
роздратування з приводу хронічного недоліку часу для власних потреб:
пошук квартири, що відповідає потребам сім"ї; розподіл обов'язків та
відповідальності між батьками в постійно мінливих ситуаціях; підтримка
сексуальних відносин, що задовольняють обох, і бесіди про майбутніх
дітей; подальший розвиток взаємин у сім"ї - відкритих, що дозволяють
дружинам говорити на самі різні теми; розвиток відношень з батьками в
зв'язку з появою дитини і виконанням ними нової ролі; збереження
колишнього кола друзів і своїх захоплень поза будинком (у залежності від
можливостей сім"ї); вироблення способу життя сім"ї, формування сімейних
традицій, бесіди батьків про виховання дітей Подолання протиріччя між
бажанням бути завжди об'єктом своєї прихильності і неможливістю цього;
звикання до самостійності; виконання вимог дорослого по дотриманню
чистоти (охайність під час їжі, гігієна полових органів): прояв інтересу
до товаришів по іграх; прагнення бути як мати та батько

IV. Сім"я школяра Виховати в дітей інтерес до наукових і практичних
знань; підтримка захоплень дитини; подальший розвиток взаємин у сім"ї
(відкритість, відвертість); турбота про подружні відносини й особисте
життя батьків; співробітництво з батьками інших школярів Отримання
навичок, необхідних для шкільного утворення; прагнення бути повноправним
і готовим до співробітництва членом сім"ї; поступовий відхід від
батьків, усвідомлення себе як особистості, яку люблять і поважають;
включення в групу однолітків, спільна з ними діяльність; знайомство з
правилами поведінки і мораллю групи; розширення словникового запасу і
розвиток мови, що дозволяють чітко викладати свої думки: усвідомлення
значення причинно-наслідкових зв'язків і формування наукової картини
світу

V. Сім"я з дитиною старшого шкільного віку Передача відповідальності і
волі дії дитині в міру дорослішання і розвитку його самостійності;
підготовка до нового періоду життя сім"ї; визначення функцій сім"ї,
розподіл обов'язків і поділ відповідальності між членами сім"ї;
підтримка відкритості у взаєминах між різними поколіннями в родині;

поколіннями в родині;
виховання підростаючих дітей на гідних зразках, на власному прикладі –
дорослої людини, що любить іншу людину, але знаючого міру батька
(дорослої жінки, дружини, матері); розуміння і прийняття
індивідуальності дитини, довіра і повага до нього як до унікальної
особистості Позитивне відношення до власної статі та фізіологічних змін,
що відбуваються; прояснення для себе ролі чоловіка і жінки; відчуття
приналежності до свого покоління; досягнення емоційної незалежності,
відхід від батьків; вибір професії, прагнення до матеріальної
незалежності; підготовка до дружби з однолітком протилежної статі,
шлюбу, створенню сім"ї; поступове формування власного світогляду

VI. Сім"я з дорослою дитиною, що входить у світ Відрив від підростаючої
дитини, здатність відмовитися від колишньої влади над ним; впевнення
дитині, що в будь-яких життєвих ситуаціях вона завжди одержить розраду і
допомогу під батьківським дахом; створення доброзичливих умов для нових
членів сім"ї, що прийшли в неї через шлюбні зв'язки; турбота про
подружні відносини при новій структурі сім"ї; спокійний вступ у нову
стадію шлюбу і підготовка до виконання ролі бабусі та дідуся: створення
гарних відносин між власною сім"єю і сім"єю дитини Усвідомлення свого
положення як положення самостійної людини, що може відповідати за свої
вчинки; створення міцних і в той же час гнучких відносин, що
задовольняють обох, зі своїм можливим майбутнім чоловіком (дружиною);
позитивне відношення до власної сексуальності і її задоволення у
відносинах з партнером; створення власної системи цінностей, світогляду,
свого укладу життя; знайомство із задачами розвитку партнерських
відношень при формуванні сім"ї.

Партнерські функції

VII. Сім"я середнього віку (“порожнє гніздо”) Відновлення подружніх
відносин; пристосування до вікових фізіологічних змін; творче, радісне
використання великої кількості вільного часу; зміцнення взаємин з
родичами і друзями; входження в роль бабусі (дідуся)

VIII. Престаріла сім"я Усвідомлення власного відношення до смерті і
самотності; зміна будинку відповідно до потреб людей похилого віку;
пристосування до життя на пенсії; виховання готовності в міру зменшення
власних сил прийняти допомогу інших людей; підпорядкування своїх
захоплень і справ своєму віку; підготовку до неминучого кінця життя,
знаходження віри, що допоможе спокійно дожити роки і спокійно вмерти
Поряд з функціями, що стосуються розвитку власного сімейного життя прояв
турботи про старих батьків; допомога їм, якщо це необхідно, матеріальна
і духовна; підготовка до остаточного відходу батьків: підготовка своїх
дітей до втрати бабусі (дідуся)



Аналізуючи таблицю, можна зробити висновок, що в різні періоди
становлення і розвитку сім"ї функції її членів змінюються.

Зміни відбуваються й у відносинах чоловіків і жінок у сім"ї: їхні
взаємини, а також відносини різних поколінь, ступенів споріднення,
батьків і дітей різної статі і віку. Тепер важко виділити, хто кого
“головніше” і в сім"ї. Змінюється сам тип залежності в сім"ї людей один

залежності в сім"ї людей один
від одного. Соціологи говорять про те, що чоловічі і жіночі ролі зараз
тяжіють до симетрії, змінюється уява про те, як повинні поводитися
чоловік і дружина. Соціолог В.Голофаст відзначав наступну тенденцію
розвитку відносин у сім"ї: від “ієрархічної” логіки розходжень між
статями до логіки індивідуальних особливостей і здібностей, до обліку
реального співвідношення сімейних і позасімейних ролей жінки, чоловіка і
дитини. Автор стверджує, що відносна автономія кожного в сім"ї загальне
визнання його права на особисті інтереси скріплюють родину.

Соціологи відзначають той факт, що сім"я особливо чуттєва до всякого
роду реформаторських змін державного масштабу, наприклад безробіття,
ріст цін і т.д. Так, за даними Держкомстату на початок 1996 року 63%
населення мали доходи нижче середнього рівня. В даний час ці цифри мають
тенденцію до росту. И.Ф.Дементьєва говорить про виникнення нових
нетипових проблем виховного характеру внаслідок різних матеріальних і
психологічних труднощів, пережитих сім"єю. Невпевнені в собі батьки
перестають бути авторитетом і зразком для наслідування у своїх дітей.
Авторитет матері міняється в залежності від сфери її діяльності.
Підлітки часом виконують непрестижну, некваліфіковану роботу, але
вигідну в грошовому відношенні, і їхній заробіток може наближатися до
заробітку батьків, чи навіть перевищувати його. Це один з факторів, що
сприяють падінню авторитету батьків в очах підлітка. Подібна тенденція
не тільки скорочує виховні можливості сім"ї, але і приводить до зниження
інтелектуального потенціалу суспільства.

Крім падіння народжуваності відзначається і такий негативний факт в
інституті сім"ї, як збільшення числа розлучень. У ряді робіт
розглядаються негативні наслідки розлучень: погіршення виховання дітей,
збільшення випадків їхніх психічних захворювань, алкоголізм батьків,
руйнування кровно родинних зв'язків, погіршення матеріального становища,
дисгармонія відтворення населення (Н.Я.Соловйов, В.А.Сисенко та ін.).

Вплив розпаду сім"ї на дітей дошкільного віку вивчалося зокрема
Т.П.Гавриловою. Вона виявила, що при порушенні контактів з батьками у
дітей виникають найбільш гострі переживання, оскільки для дитини розпад
сім"ї - це ламання стійкої сімейної структури, звичних відносин з
батьками, конфлікт між прихильністю до батька і матері. Розлучення
ставить перед дитиною непосильні для його віку задачі: орієнтацію в
новій рольовій структурі без її колишньої визначеності, прийняття нових
відносин з розлученими батьками. Діти 2,5 – 3 років реагують на розпад
сім"ї плачевно, агресивно, з порушеннями пам'яті, уваги, розладом сну.
Цей висновок підтверджується і закордонними дослідниками: емоційне
здоров'я дітей безпосередньо зв'язане з існуванням постійно діючого
спілкування дитини з обома батьками (3. Матейчек, А. Николи). Розлучення
породжує в дитини почуття самотності, відчуття власної неповноцінності .


Слід зауважити, що важливий вплив на розвиток особистості дитини
справляє оточення , в якому вона зростає . Насамперед , кількість дітей

якому вона зростає . Насамперед , кількість дітей
у сім"ї. Так, єдина дитина виявляється більш емоційно стійкіша, ніж інші
діти, тому, що не знає хвилювань, пов'язаних із суперництвом братів.
Друга: єдиній дитині приходиться переборювати більше труднощів, чим
звичайно, щоб придбати психічну рівновагу, тому що йому не дістає брата
чи сестри. Що б там не говорили психологи, життя однієї - єдиної дитини
в сім"ї нерідко складається так, що підтверджує саме цю, другу, точку
зору. Труднощі, однак, не є абсолютно неминучими, і проте зустрічаються
настільки часто, що було б нерозумно не зважати на них уваги.

Безперечно, батьки, що мають єдину дитини, звичайно приділяють їй
надмірну увагу. Коротше, вони занадто піклуються про неї тільки тому, що
вона у них одна, тоді як насправді вона всього лише перша. І дійсно,
деякі з нас здатні спокійно, зі знанням справи звертатися з первістком
так, як ми тримаємося потім з наступними дітьми. Головна причина тут -
недосвідченість. Є, однак, й інші підстави. Якщо не торкатися деяких
обмежень фізичного порядку, одних батьків лякає відповідальність, інші
побоюються, що народження другої дитини позначиться на їхньому
матеріальному становищі, треті, хоча ніколи не визнаються в цьому,
просто не люблять хлопців, і їм цілком достатньо одного сина чи однієї
доньки.

Деякі перешкоди психічному розвитку дітей мають зовсім визначену назву -
тепличні умови, коли дитину пестять, ніжать, балують, пестять - одним
словом, носять на руках. Через надмірну увагу психічний розвиток її
неминуче сповільнюється. У результаті надмірної поблажливості, якою ми
оточуємо її, вона неодмінно зіткнеться з дуже серйозними труднощами і
розчаруванням, коли опиниться за межами домашнього кола, оскільки і від
інших людей буде очікувати уваги, до якої звикла у будинку батьків. З
цієї ж причини вона занадто серйозно стане відноситися і до самої себе.
Саме тому, що її власний кругозір занадто малий, багато дріб'язків
покажуться їй занадто великими і значними. У результаті спілкування з
людьми буде для неї набагато скрутніше, ніж для інших дітей. Вона почне
уникати контактів, усамітнюватися. Їй ніколи не доводилося поділяти з
братами чи сестрами батьківську любов, не говорячи вже про ігри, свою
кімнату, одяг, і їй важко знайти загальну мову з іншими дітьми і своє
місце в дитячому співтоваристві.

Як запобігти всьому цьому? За допомогою другої дитини - скажуть багато
хто з вас. І це вірно, але якщо деякі особливі проблеми і можна вирішити
подібним шляхом, то де впевненість, що варто народити ще одну дитину, як
ми відразу ж досягнемо повної адаптації першої. У будь-якому випадку
потрібно всіма силами переборювати наше прагнення ростити дитину в
тепличних умовах. Можна затверджувати, що виховання єдиного сина чи
єдиної доньки набагато більш важка справа, ніж виховання декількох
дітей. Навіть у тому випадку, якщо сім"я випробує деякі матеріальні
утруднення, не можна обмежуватися однією дитиною. Єдина дитина дуже
скоро стає центром сім"ї. Турботи батька і матері, зосереджені на цій

рі, зосереджені на цій
дитині, звичайно перевищують корисну норму. Любов батьківська в такому
випадку відрізняється відомою нервозністю. Хвороба цієї дитини чи смерть
переноситься такою сім"єю дуже важко, і страх такого нещастя позбавляє
батьків спокою. Дуже часто єдина дитина звикає до свого надзвичайного
стану і стає дійсним деспотом у сім"ї. Для батьків дуже важко буває
загальмувати свою любов до неї і свої турботи, і волею - неволею вони
виховують егоїста.

Для розвитку психіки кожна дитина вимагає щиросердечного простору, у
якому вона змогла б вільно пересуватися. Їй потрібна внутрішня і
зовнішня воля, вільний діалог з навколишнім світом, щоб їй не
підтримувала постійно рука батьків. Дитині не обійтися без забрудненого
обличчя, розірваних штанів і бійок.

Єдиній дитині часто відмовлено у такому просторі. Усвідомлено чи ні, їй
нав'язують роль зразкової дитини. Вона повинна особливо чемно вітатися,
особливо виразно читати вірші, вона повинна бути зразково чепурною і
виділятися серед інших дітей. Щодо неї будуються честолюбні плани на
майбутнє. За кожним проявом життя ведеться уважно, із заклопотаністю,
спостереження. Таке відношення до неї несе небезпеку, що єдина дитина
перетвориться в розпещену, несамостійну, невпевнену в собі, що
переоцінює себе, дитину.

Але цього можна уникнути, якщо дотримуватися одного простого правила, у
сім"ї, де росте одна дитина: тільки ніякої винятковості!

З іншими проблемима, насамперед, матеріальними, стикаються діти із
багатодітних сімей. Водночас проблема спілкування, взаємодопомоги,
співчуття тощо у такій сім’ї є менш актуальною, ніж в однодітній.

Таким чином, підсумовуючи вищесказане слід зауважити, що сімя як
сорціально-педагогічний інститут є багатофункціональною і саме від
вправного виконання покладених на неї функцій залежить успішний
розвиток дитини.

Розділ 2. ОСНОВИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

2.1. ВПЛИВ СІМ"Ї НА ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ

Сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її
матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання
культурних цінностей від покоління до покоління.

З перших днів появи дитини на світ сім'я покликана готувати її до життя
та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну
організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших
поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності.

Оскільки мета виховання підростаючого покоління — формування всебічно
розвиненої особистості, сім'я, як і школа, здійснює моральне, розумове,
трудове, естетичне і фізичне виховання.

На думку М. Стельмаховича «Тіло, душа, розум — ось три кити батьківської
педагогіки». Тілесне виховання у сім'ї передбачає зміцнення здоров'я,
сил та правильний фізичний розвиток дитини. «Усі наші зусилля, —
зазначає він, — спрямовані на тілесне виховання, можуть бути швидко
зведені нанівець, коли ми не захистимо наших дітей і підлітків від
такого страшного ворога душі та тіла людини, як алкоголізм, паління,
наркоманія, токсикоманія, статева розпуста, СНІД. Поширення цих та інших

ева розпуста, СНІД. Поширення цих та інших
асоціальних явищ набуло такого розмаху, що нависла емертельна небезпека
над самим генофондом нації, а значить, і над нашим майбутнім» [22].

Духовно-моральне виховання передбачає формування у дітей високої
духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що
воно вирішується, як правило, через добре поставлене в
духовно-моральному аспекті життя сім'ї, суспільного ладу, вчинки людей,
приклад батьків. Власне, духовність виховується духовністю, мораль —
моральністю, честь — честю, гідність — гідністю.

Правильно поставлене розумове виховання в сім'ї розкриває перед дітьми
широкий простір для накопичення знань як бази для формування наукового
світогляду; оволодіння основними розумовими операціями (аналізом,
синтезом, порівнянням); вироблення інтелектуальних умінь (читати,
слухати, висловлювати свої думки усно і на письмі, рахувати, працювати з
книгою, комп'ютером) готує їх до розумової діяльності.

Реалізуючи ці напрями змісту виховання, особливу увагу приділяють
вихованню у дітей любові до батьків, рідних, рідної мови, культури свого
народу; поваги до людей; піклування про молодших і старших, співчуття і
милосердя до тих, хто переживає горе; шанобливого ставлення до традицій,
звичаїв, обрядів, до знання свого родоводу, історії народу.

Ефективність виховання дітей у сім'ї залежить від створення в ній
належних умов. Головна умова сімейного виховання — міцний фундамент
сім'ї, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності,
любові до дітей і відданості обов'язку їх виховання, материнському
покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті
домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки
молоді до подружнього життя.

Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки родина живе інтересами
всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків,
є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам.

Виховний вплив сім'ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням,
а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім'ї
збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин
країни.

Дієвим чинником сімейного виховання є спільна трудова діяльність батьків
і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати
конкретні трудові обов'язки, адекватні їх віковим можливостям. Така
співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні
повчання.

Успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації
домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку в сімейному
господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім'ї, загального
режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для
навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє
місце, прийшов з прогулянки — вимий руки та ін.). Домашній затишок
облагороджує дітей.

Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше
впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти,

сфері духовно-морального виховання. Діти,
які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило,
замкнені, злостиві, вперті.

Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання
хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише
за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.

«Ваша власна поведінка, — писав А. Макаренко, звертаючись до батьків, —
вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з
нею розмовляєте, або повчаєте її, або наказуєте їй. Ви виховуєте її в
кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає дома. Як ви
одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви
радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви
смієтесь, читаєте газету, — все це має для дитини велике значення.
Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої
думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо
вдома ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви
ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте
своїх дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не
допоможуть [14].

У своїй праці «Про батьківський авторитет» А. Макаренко наводить
приклади таких видів негативного авторитету батьків: «авторитет
придушення», який базується на примусі, залякуванні, і як наслідок —
формування у дітей брехливості, жорстокості, агресивності; «авторитет
віддалі» — батьки намагаються тримати дітей на відстані від себе,
розмовляють з ними зверхньо, холодно; «авторитет чванства», коли батьки
вихваляються своєю винятковістю, принижуючи при цьому своїх колег чи
опонентів; «авторитет педантизму» — батьки вимагають кожне мовлене ними
слово вважати наказом, карають за найменшу провину; «авторитет
резонерства» — батьки вдаються до моралізування з будь-якого приводу;
«авторитет любові» — так звана сліпа любов, усепрощення, надмірні
пестощі; «авторитет доброти» — батьки в усьому поступаються дітям,
готові на будь-які жертви, аби їм було добре; «авторитет дружби» —
відповідна поведінка дитини чи дії оплачуються подарунками, обіцянками.
Цим не вичерпується перелік фальшивих авторитетів, на які можна
натрапити в сімейному вихованні.

Справжнім авторитетом користуються батьки, які сумлінно ставляться до
праці, до сімейних обов'язків, активні в громадському житті. Такі батьки
уважні до дітей, люблять їх, цікавляться їхніми шкільними та
позанавчальними справами, поважають їх людську гідність, водночас
виявляючи до них належну вимогливість.

Важко переоцінити роль дідусів і бабусь у сімейному вихованні. Однак це
не означає, що батьки повинні перекладати на них свої батьківські
обов'язки. Дитині потрібні ті й ті. Сімейне виховання повноцінне лише за
розумного поєднання виховного впливу першовихователів — батьків та
багатих на життєвий досвід помічників і порадників — дідусів і бабусь.

Саме дідусі й бабусі допомагають вирішити й таку моральну проблему, як
виховання у дітей чуйного, уважного ставлення до людей похилого віку.

тавлення до людей похилого віку.
Людяність виховується тільки на прикладі батьків. Якщо діти бачать
зневажливе ставлення батьків до дідуся чи бабусі, то годі сподіватися
від них іншої поведінки в майбутньому.

Порівняно з іншими соціальними інститутами сім'я має певні особливості,
що істотно впливають на становлення особистості дитини. Розглянемо їх.

1. Наявність усіх форм життєдіяльності людини, що реалізуються

через функції сім'ї. У результаті сім'я формує власний спосіб життя,

мікрокультуру, основою якої є цінності й елементи культури суспіль

ства чи окремих його соціальних верств. Таким чином, на думку

А. Карлсона, сім'я — це суспільство в мініатюрі, з якого вибудо

вується соціальна взаємодія загалом.

2. Включеність дитини в сім'ю з дня її народження, формування

саме в сім'ї перших уявлень про те, що добре і що погано, що таке

добро і зло, коли дитина найбільшою мірою сприймає виховні впли

ви. Фактично сім'я є першою сполучною ланкою між людиною і суспільством,
яка передає від покоління до покоління генетичний код, певні соціальні
цінності, що на суб'єктивному рівні є ціннісними орієнтаціями членів
сім'ї.

3. Безперервність і тривалість контакту людей різної статі, віку, з

різним обсягом життєвого досвіду спричинюються до інтеріоризації

дітьми зразків поведінки насамперед батьків і тільки потім — людей

поза сім'єю.

4. Переважно емоційний характер зв'язків між членами сім'ї, що

базуються на любові і симпатії, створює сприятливу основу для спра

цьовування таких неусвідомлюваних дитиною соціально-психологіч

них механізмів впливу, як наслідування, навіювання, психічне "заражен

ня". При цьому забарвленість емоційних контактів впливає на формування
почуття задоволення (незадоволення) собою і оточенням.

Особливо значною роль сім'ї у становленні особистості дитини є на
первинному етапі її соціалізації [5].

Так, на першій стадії (до одного року) дитина розвивається за віссю
"довіра — недовіра". Ступінь розвитку почуття довіри до інших людей і
світу загалом залежить насамперед від якості материнської турботи,
причому не так від кількості їжі чи ласки, які здатна надати мати, як
від особливостей спілкування, здатності матері передати відчуття
стабільності, тотожності переживань, того, що вона є людиною, якій можна
довіряти.

На другій стадії (1~3 роки) дитина розвивається за віссю "автономія —
сором і сумнів". Насамперед формується здатність до самоконтролю
тілесних виявів, встановлюється певне співвідношення виявів впертості і
добровільності дій. Особливості такого співвідношення залежать від
готовності батьків поступово надавати дитині можливість самостійно
контролювати свої дії, ненав'язливо обмежуючи її в тих сферах життя, які
є потенційно або реально небезпечними для дитини і оточуючих.
Переживання сорому проявляються як лють, спрямована на себе, коли дитині
забороняється бути самостійною, коли батьки постійно або роблять усе за
дитину, або очікують, що вона робитиме самостійно те, що поки що не
спроможна робити. У результаті у дитини може сформуватися невпевненість

дитини може сформуватися невпевненість
у собі, слабка воля.

Третя стадія (3—6 років) визначається розвитком дитини за віссю
"ініціативність — провина". При цьому ініціатива додає до автономії
здатність брати на себе зобов'язання, планувати, розв'язувати нові
завдання, набувати нових корисних навичок. Чи переважатиме у дитини
ініціатива, значною мірою залежить від того, як батьки ставляться до її
волевиявлення, визнають і задовольняють її право на допитливість,
фантазію, творчість.

Почуття провини у дитини викликають батьки, які не заохочують її до
самостійності або надмірно карають.

Таким чином, сім'я, особливості взаємодії батьків і дитини багато в чому
забезпечують (чи не забезпечують) успіхи дитини на подальших етапах її
соціалізації.

До характеристик, що визначають особливості соціалізації в сім'ї,
зараховують [5; 13]:

соціально-демографічну структуру сім'ї (соціальне становище

членів сім'ї, професійний статус батьків, стать, вік, кількість членів

сім'ї, наявність різних поколінь);

превалюючий психологічний клімат, емоційну настроєність сім'ї;

тривалість і характер спілкування з дітьми;

загальну і, зокрема, психолого-педагогічну культуру батьків;

зв'язок сім'ї з іншими спільнотами (школою, родичами тощо);

матеріально-побутові умови.

В Україні типовою є нуклеарна сім'я з невеликою кількістю дітей (52,1 %
— з однією дитиною), із професійно зайнятими батьками, що підтримують
здебільшого ділові контакти з родичами. У неповних сім'ях виховують 1,5
млн дітей. Внаслідок зменшення реальних доходів родин переважна їх
більшість не має можливості створити для дітей сприятливі умови життя
[3].

Отже, сучасна українська сім'я часто не має змоги повною мірою
реалізувати свій виховний потенціал. Негативний вплив на нього мають
об'єктивні (неповна сім'я, погані житлові умови, недостатнє матеріальне
забезпечення) та суб'єктивні (слабкість педагогічної позиції батьків)
чинники. Найвагомішою серед об'єктивних причин є неповна сім'я, яка
з'являється в силу того, що в усіх вікових групах від 20 до 50 років
смертність чоловіків більш як утричі вища, ніж жіноча, а у віковій групі
30—34 роки — в чотири рази. Разом з великою кількістю розлучень це
призводить до збільшення кількості сімей, у яких мати (рідко — батько)
виховує дітей сама. У неповній сім'ї процес виховання ускладнюється,
оскільки діти значну частину часу бездоглядні, неконтрольовані,
перебувають на вулиці, нерідко контактують з аморальними людьми.

Негативно позначаються на вихованні дітей і погані житлові умови сім'ї.
Як свідчать дані спеціального обстеження, в Україні більше половини
молодих сімей не мають окремого житла навіть через 10 років подружнього
життя, майже половина сімей проживає з батьками в незадовільних для
виховання дітей житлових умовах. У таких сім'ях батьки часто не можуть
забезпечити дитину постійним робочим місцем, тому їй важко зосередитися
над завданням, з'являється роздратованість, незадоволення, а згодом і
небажання виконувати його.

Дається взнаки і низьке матеріальне забезпечення сім'ї. Згідно з даними

льне забезпечення сім'ї. Згідно з даними
тижневого обстеження домогосподарств, серед сімей з дітьми частка тих,
хто отримував доходи, нижчі від офіційно встановленого рівня, що дає
право на отримання допомоги на дітей віком до 16 років, становила 31% ,
у тому числі серед неповних сімей — 44, сімей з однією дитиною — 53, з
двома — 64, з трьома дітьми — 86%. Діти з таких сімей почуваються серед
однокласників меншовартісними, бо вирізняються із загальної маси одягом,
відсутністю грошей на обіди чи екскурсію. Це психологічно пригнічує їх,
оздоблює проти батьків, яких вони вважають невдахами. Згодом ця злість
переноситься на однокласників, педагогів.

Значна частина сучасних сімей припускається помилок у вихованні дітей.
Родини, які продукують так званих педагогічно занедбаних дітей, з
погляду педагогіки можна поділити на такі три групи: педагогічне
неспроможні, педагогічно пасивні та антипедагогічні.

Перша група — сім'ї, в яких батьки намагаються виявити певну активність
у вихованні дітей, проте роблять це невміло, їх виховний вплив
непослідовний, педагогічне необґрунтований. Найчастіше вони керуються
власним досвідом, якого набули, коли свого часу їх виховували батьки
(авторитарний стиль, обмеження свободи, погрози і покарання або
вседозволеність, потурання примхам).

Друга група — сім'ї, які не виявляють особливої активності у вихованні
дітей, тобто педагогічне пасивні. Вони з об'єктивних (хвороба,
зайнятість, часта відсутність) або суб'єктивних (відсутність єдиної
точки зору на виховання, розлад між батьками, часті конфлікти та ін.)
причин не можуть належним чином виховувати дітей. У таких сім'ях
стосунки між батьками напружені, конфліктні. За сімейними негараздами
вони не знаходять часу для виховання дітей, втрачають контроль за ними.

Третя група — сім'ї, що характеризуються антипедагогічними, аморальними
умовами виховання дітей. У таких сім'ях панує дух неповаги до правил
моралі та вимог законів. Батьки своєю поведінкою (пияцтво, злодійство,
розпуста тощо) створюють у сім'ї антипедагогічну обстановку, намагаються
виправдати відхилення від норм поведінки у своїх дітей, протиставляють
вимогам школи свої сімейні вимоги.

У сучасних умовах склався ще один тип сімей, що потребують особливої
уваги з боку школи, — сім'ї, в яких батьки займаються бізнесом. Вони
забезпечують дитину всім, про що тільки вона може мріяти. Однак на
виховання їм бракує часу, тому вони передоручають цю справу
гувернанткам. У школу й зі школи дітей возять на іномарках. Батьки не
дозволяють їм гратися у дворі з однолітками, підбирають для них друзів
лише зі свого кола. Витрачання грошей дітьми ніхто не контролює. Для них
у сім'ї не існує слова «не можна», тому вони ігнорують і шкільну
дисципліну. Батьки ж трактують її як посягання на свободу їх дитини.

На особистість дитини особливо впливає стиль її стосунків з батьками, що
лише частково зумовлюється їх соціальним становищем.

Як відомо, існує кілька автономних психологічних механізмів
соціалізації, за допомогою яких батьки впливають на своїх дітей [5]. Це

пливають на своїх дітей [5]. Це
насамперед ідентифікація і наслідування, у процесі яких діти засвоюють
соціальні норми поведінки, ціннісні орієнтації, беручи приклад з
батьків, прагнучи стати такими, як вони. При цьому наслідування
супроводжується певними очевидними діями, тоді як ідентифікація
передбачає ототожнення дитини з батьками на основі сильного емоційного
зв'язку з ними.

Крім того, батьки впливають на своїх дітей через механізм підкріплення:
заохочуючи поведінку, що вважається правильною, і кара ючи дитину за
порушення правил, батьки поступово вкорінюють у її свідомість систему
норм.

Батьки можуть використовувати різні засоби заохочення —
соціально-психологічні (наприклад, похвала) чи матеріальні (винагороди,
привілеї). При цьому похвала батьків, з якими дитина перебуває у дружніх
стосунках, як правило, дієвіша, ніж похвала батьків байдужих, холодних.
Ефект заохочення залежить також від того, як діти сприймають його. Якщо
в разі очікування винагороди діти дотримуються вимог батьків, то у
противному разі вони можуть не дотримуватись цих вимог. Аналогічно діти
оцінюють похвалу. Якщо їх хвалять за все, що б вони не зробили, похвала
перестає бути засобом заохочення.

Ефективні та неефективні засоби заохочення дітей наведено в табл. 3.1.

Таблиця 3.1

Умови заохочення дітей батьками

Засіб заохочення

ефективний неефективний

Заохочення пропорційне до зусиль, Заохочення не залежить від зусиль,

витрачених дитиною витрачених дитиною

Батьки пояснюють, що саме варте Заохочення в цілому

заохочення

Заохочується досягнення певних Заохочується досягнення результатів

результатів, що відповідають інтересам взагалі, часто таких, що не
відповідають

та індивідуально-психологічним інтересам та індивідуально-психологічним

можливостям дитини можливостям дитини

Досягнення дитини батьки оцінюють Досягнення дитини батьки порівнюють

порівняно з її попередніми досягненнями з досягненнями інших, орієнтуючи
дитину

на конкуренцію

Пов'язуючи досягнення з докладеними Досягнення дитини батьки пов'язують

зусиллями, батьки показують можливість з наявністю здібностей дитини,
сприятли-

Досягнень у майбутньому залежно вими обставинами або з їх власними

від реалізації потенційних можливостей зусиллями

ДИТИНИ

Батьки розвивають у дитини внутрішню Заохочуючи, батьки спираються
здебіль-

мотивацію досягнення успіхів шого на зовнішні стимули, тому дитина

У діяльності, тому дитина намагається прагне успіху, щоб отримати
винагороду,

Розвинути відповідні вміння перемогти когось тощо

чи дістати задоволення від діяльності

Батьки сприяють виявленню зацікавле- Батьки відволікають від
необхідності

ності в досягненні нових успіхів, коли постійно працювати для досягнення

Досягнуто попередніх результатів успіхів

Якщо потрібно покарати дитину за певну провину, це слід робити одразу
після неї. При цьому необхідно бути суворим, але не жорстоким. Надто
суворе покарання, як правило, викликає в дитини страх і озлобленість,
вона починає уникати людини, що суворо поводиться з нею, а в разі

иться з нею, а в разі
загострення стосунків може втекти з дому. Дослідження свідчать: правила
поведінки, що нав'язуються через суворе покарання, діти засвоюють
найменшою мірою. Покарання буде дієвішим, якщо пояснити дитині, за що її
карають. Експериментально встановлено, що дитина швидше підкориться,
якщо їй спокійно і дохідливо пояснити, чому вона має це робити, ніж без
пояснень покарати за неслухняність [5].

Важливою умовою дії механізмів впливу є авторитет батьків.

Розрізняють такі види авторитету:

формальний, що визначається особливостями соціальної ролі;

функціональний, що спирається на компетентність, ерудицію,

досвід;

особистий, що залежить від особистісних якостей.

Авторитет батьків залежить від частоти і якості контактів з дитиною;
інформованості про справи дитини; ступеня розуміння і рівня вирішення
питань, що турбують дитину; активності в самовдосконаленні і
вдосконаленні оточення.

Аналізуючи досвід сімейного виховання, А. Макаренко дійшов висновку:
багато хто з батьків не розуміє значення свого авторитету для дітей.
Іноді поведінка батьків призводить до формування помилкового авторитету.
Наведемо основні його види [5].

Авторитет пригноблення. При цьому діти виростають або за

турканими, безпорадними, або самодурами, відплачуючи за при

гноблене дитинство.

Авторитет чванства, коли батьки постійно вихваляються свої

ми заслугами, є зарозумілими у ставленні до інших людей. При

цьому діти часто виростають хвалькуватими, не вміють критично ставитись
до власної поведінки.

Авторитет підкупу, коли слухняність дитини "купується" подарунками,
обіцянками. При цьому може вирости людина, привчена викручуватись,
достосовуватись, яка прагне одержати якнайбільше вигод тощо.

Справжній авторитет грунтується на любові, повазі до особистості дитини
в поєднанні з високою вимогливістю до неї.

Сімейна соціалізація не зводиться до безпосередньої взаємодії дитини і
батьків. Так, ефект ідентифікації може нейтралізуватись механізмом
рольової взаємодоповнюваності (наприклад, у сім'ї працьовитих батьків
незважаючи на добрий взірець дитина може й не бути працьовитою, якщо
сім'я не мала потреби виявляти цю якість).

Важливим є також механізм психологічної протидії, коли дитина, волю якої
жорстко обмежували, може виявляти підвищений потяг до самостійності, а
дитина, якій усе дозволяли, може вирости несамостійною.

І хоча неможливо однозначно виявити залежність конкретних властивостей
особистості дитини від властивостей її батьків або ж від методів їхнього
виховання, проте така залежність існує. При цьому різні сфери розвитку
дитини пов'язані з різними проявами сімейних взаємин. Так, дослідники Ф.
Кован і К.Кован виявили, що когнітивний розвиток дитини найсильніше
корелює з особливостями її навчання у процесі спілкування в підсистемі
"батько — дитина", а по-ведінкова сфера найбільшою мірою пов'язана з
поведінкою батьків один щодо одного при спільній сімейній взаємодії.

Ці самі дослідники виявили тендерні залежності особистісних
характеристик, стилю поведінки батьків і рівня розвитку дитини. Так,

едінки батьків і рівня розвитку дитини. Так,
практично неможливо спрогнозувати ставлення батька до сина залежно від
задоволеності батька шлюбом. Разом з тим незадоволеність батька шлюбом
призводить до менших проявів ним позитивних емоцій до доньки.
Задоволеність матері шлюбом, вірогідно, пов'язана з характером взаємодії
як із синами, так із доньками.

Особливо важливими для розвитку особистості дитини є дві пари ознак, які
визначають поведінку батьків: прийняття (тепло, любов) — неприйняття
(ворожість), що задають емоційний тон стосунків, і терпимість
(самостійність, воля) — стримування (контроль), що визначають
переважаючий у сім'ї тип контролю і дисципліни.

За віссю "прийняття — неприйняття" в першому випадку основними засобами
виховання є увага і заохочення; батьки орієнтовані насамперед на
виокремлення позитивних якостей дитини, задоволені спілкуванню з нею,
сприймають її такою, якою вона є. У другому випадку основними засобами
виховання є суворість і покарання; батьки не сприймають своїх дітей
(виокремлюють у них насамперед негативні Риси), не дістають задоволення
від спілкування з ними, часом виявляючи ворожість.

Численними дослідженнями доведено перевагу першого підходу до виховання
дітей.

Дитина, яка позбавлена любові, має менше можливостей для досягнення
високої самоповаги, створення стійкого, позитивного Я-образу, побудови
теплих стосунків з іншими людьми. Вивчення особистості людей, які
страждають на невротичні розлади, відчувають труднощі у спілкуванні та
професійній діяльності, свідчить про те, що всі ці явища набагато
частіше виявляються в людей, яким у дитинстві бракувало батьківської
уваги і тепла.

Недоброзичливість або неуважність, мало того, жорстоке поводження
батьків із дітьми викликає в останніх неусвідомлювану ворожість, що
спрямовується зовні (наприклад, трансформується в агресивні дії не
тільки проти батьків, а й проти сторонніх людей) або всередину і
виявляється в почутті провини, тривоги, низькій самоповазі тощо [9].

За віссю "тривожність — стримування" в першому випадку батьки впливають
на дитину через похвалу, пояснення їй наслідків її дій, обґрунтовують
свої вимоги. У другому випадку тактика стримування припускає
застосування батьківської влади через наказ, насильство, фізичне
покарання, батьківський контроль над бажаннями дитини.

Психолог Д. Баумрінд виявила три моделі поведінки дітей залежно від
особливостей поведінки батьків [5]:

модель І — діти з високим рівнем незалежності, зрілості, упевненості в
собі, активності, стриманості, допитливості, доброзичли

вості, які вміють розбиратися в оточенні;

модель І! — діти, недостатньо впевнені в собі, замкнені й недовірливі;

модель III — діти, не впевнені в собі, не виявляють допитливості

і не вміють стримуватись.

Здійснивши дослідження, Д. Баумрінд вирізнила чотири показники поведінки
батьків, що впливають на формування у дітей певних рис:

контроль — високий бал за цим показником означає істотний

вплив батьків на діяльність дітей, послідовність у висуванні до



них вимог;

вимога зрілості — високий бал за цим показником свідчить

про те, що батьки висувають вимоги, що сприяють формуван

ню у дітей зрілості, незалежності, самостійності, високого рівня

здібностей в інтелектуальній, соціальній та емоційній сферах;

спілкування — високий бал за цим показником означає, що

батьки орієнтовані на переконання дитини, обгрунтування своїх

вимог, готовність вислухати думку дитини;

доброзичливість — високий бал за цим показником свідчить

про зацікавленість батьків у розвитку дитини (похвала, радість

від успіхів дитини), тепле ставлення до дитини (любов, турбота).

Отже, виокремлено три моделі поведінки батьків, пов'язані з фактором
контролю, що відповідають моделям поведінки дітей:

модель авторитетного батьківського контролю — відповідає моделі І
поведінки дітей;

авторитарна модель — відповідає моделі II;

поблажлива модель — відповідає моделі III.

При цьому адекватний контроль з боку батьків, що відповідає моделі І,
припускає поєднання емоційного сприйняття з великою кількістю вимог, що
висуваються до дитини, їх зрозумілістю, несуперечливістю і
послідовністю.

Для дітей батьків, які застосовують адекватний контроль, характерні
добра адаптованість до оточення і спілкування з однолітками; ці діти
активні, незалежні, ініціативні, доброзичливі.

Сукупність установок батьків, їх емоційного ставлення до дитини,
сприйняття дитини батьками і відповідних способів поводження з нею
утворюють стиль сімейного виховання.

Оптимальним для практики сімейного виховання вважається демократичний
стиль, що характеризується високим рівнем вербального спілкування між
дітьми і батьками; включеністю дітей в обгово рення сімейних проблем;
урахуванням їхньої думки; готовністю батьків у разі потреби прийти на
допомогу дітям, одночасно з вірою в їх успішну самостійну діяльність,
адекватним батьківським контролем. Відхилення від демократичного стилю в
бік авторитаризму, ліберальної вседозволеності чи надмірної центрації на
дитині спричинює відповідні деформації її особистості

Так, В. Гарбузов вирізняє три типи неправильного виховання, що
практикуються батьками дітей, хворих на неврози [5]:

А (неприйняття, емоційне відторгнення) — неприйняття індивідуальних
особливостей дитини у поєднанні з жорстким контролем, регламентацією
життя дитини, нав'язуванням їй єдиного правильного (з погляду батьків)
типу поведінки; поряд із жорстким контролем цей тип може поєднуватися з
недостатнім рівнем контролю, байдужістю, цілковитим потуранням;

Б (гіперсоціалізація) — тривожно-недовірлива концентрація

батьків на стані здоров'я дитини, її соціальному статусі, очікуванні
успіхів часто з недооцінюванням індивідуальних психологічних
особливостей дитини;

В ("кумир сім'ї") — центрація батьків на дитині, потурання її

примхам, іноді на шкоду іншим дітям або членам сім'ї.

Дослідники А. Лічко і Е. Ейдеміллер припускають крім виховання за типами
"кумир сім'ї" (у їхній інтерпретації — "поблажлива гіперпротекція") і
"емоційне відторгнення" існування таких стилів виховання (особливо

стилів виховання (особливо
несприятливих для підлітків з акцентуаціями характеру і психопатіями):

гіпопротекція (недостатність опіки і контролю за поведінкою

дитини, брак чи відсутність уваги, тепла, турботи про фізичний і

духовний розвиток дитини, невключеність у її життя);

домінуюча гіперпротекція (поєднання загостреної уваги до

дитини з великою кількістю обмежень і заборон, що призво

дить до формування нерішучості, несамостійності дитини чи до

яскраво вираженої реакції емансипації);

підвищена моральна відповідальність (покладання відпові

дальності на дитину за життя і благополуччя близьких, що не

відповідає віку й реальним можливостям дитини; очікування від

дитини великих досягнень у житті на тлі ігнорування її потреб

та інтересів).

Найбільшою мірою шкодять дитині непослідовний, змішаний стиль чховання,
неузгодженість і суперечливість установок батьків на процес виховання,
оскільки постійна непередбачуваність реакцій батьків позбавляє дитину
відчуття стабільності оточуючого світу, породжуючи в неї підвищену
тривожність.

Стиль виховання дитини є репродуктивним, тобто багато в чому репродукує
стиль виховання, який застосовувався у дитинстві батьків. При цьому
самооцінка, Я-образ дитини є інтроекцією батьківського ставлення і
способів керування поведінкою дитини, що реалізується, по-перше, через
пряме чи непряме (у зразках поводження) навіювання образу чи ставлення
до себе, по-друге, через формування у дитини стандартів виконання тих чи
інших дій, формування рівня домагань, по-третє, через контроль за
поведінкою дитини, у якому вона засвоює способи самоконтролю.

Я-образ і самооцінка, що навіюються дитині, можуть бути як позитивними,
коли дитину переконують у тому, що вона є доброю, розумною тощо, так і
негативними, коли дитину переконують у тому, що вона погана, зла, дурна
тощо.

У цьому зв'язку Р. Ленг уводить поняття "містифікація" — навіювання
дітям, ким вони є. Формами містифікації є приписування (навіювання
дитині, що вона слабка, не здатна бути самостійною, погана) та
інвалідація (знецінювання думки дитини, її планів та інтересів). У
результаті дитина або погоджується з поглядом батьків, або найчастіше
агресивно виступає проти нього.

Батьки можуть впливати на формування Я-образу дитини також шляхом
стимулювання такої поведінки дитини, що може підвищити чи знизити її
самооцінку, змінити в неї власний образ. Це спостерігається, наприклад,
у результаті орієнтації дитини на реалізацію певних цілей і планів,
досягнення тих чи інших стандартів.

Якщо цілі і плани відповідають реальним психофізіологічним і
психологічним можливостям дитини, її схильностям та інтересам, то
створена ситуація успіху сприяє формуванню в дитини позитивного
Я-образу, підвищенню самоповаги. У противному разі дитина втрачає
самоповагу, стає невпевненою, тривожною тощо.

Дослідники О. Бодальов і В. Столін наводять приклади з практики роботи
із сім'єю, що наочно демонструють, як батьки формують рівень очікувань і
рівень домагань, "ідеальне Я" і мотивацію досягнення. Спостерігаючи за

сягнення. Спостерігаючи за
іграми на виграш батьків з дітьми, вони вирізняли батьків, які завжди
перемагають, показуючи дітям, як вони мало можуть і до чого їм потрібно
прагнути. Отже, батьки орієнтують дітей бути завжди першими. Часто за
цим стоїть бажання батьків бачити дитину видатним артистом, спортсменом
тощо, щоб дитина досягла тих цілей, які, можливо, не вдалося реалізувати
їм. Якщо при цьому вимоги і плани батьків не збігаються з інтересами і
схильностями дитини, її можливостями, це найчастіше призводить до того,
що дитина не може реалізуватись, втрачає самоповагу, що спричинюється до
негативної Я-концепції.

Розрізняють такі причини неадекватного ставлення до дитини:

психолого-педагогічна некомпетентність батьків, некритично

засвоєні ригідні стереотипи виховання дитини, що призводить

до стихійності виховання, неузгодженості установок і дій бать

ків тощо;

особистісні особливості батьків;

особливості взаємин подружжя чи інших членів сім'ї, що про

ектуються на дитину.

Якщо перша причина не потребує коментарів, то щодо другої слід
зазначити, що ще в 1922 р. А. Адлер описав тип тривожної матері, що
надміру опікується дитиною, тим самим паралізуючи її власну активність і
самостійність.

Дослідник 0. Захаров, характеризуючи особистісні особливості батьків
дітей, що страждають на невроз, зазначає, що матері вирізняються
тривожністю і невпевненістю у собі в поєднанні з надмірною
пунктуальністю, нетерпимістю, конфліктністю, недостатньою емоційною
чуйністю, а батьки — пасивністю, м'якістю, певною мінорністю загального
фону настрою.

Негативно впливають на процес виховання дитини не тільки такі
індивідуальні особливості батьків, як тривожність і афективність, а й
домінантність, владність, бажання підкорити дітей і домогтися від них
беззастережної слухняності (особливо це стосується ставлення матері до
сина); марнославство батьків, що призводить до підвищеного рівня
домагань щодо можливостей дитини^

У батьків із глибокими особистісними проблемами часто спрацьовує
захисний механізм "проекції", коли вони неусвідомлено переносять власні
небажані якості і проблеми на дитину. Такі батьки, не помічаючи в собі
певних рис характеру і поведінки, що проектуються на Дитину, їх прояв у
дитині, прагнуть наполегливо викорінити ці риси у Дитини. При цьому
ставлення до дитини формується за типом "емо-ЦІйне відторгнення" через
невідповідність ідеальному образу батьків або за типом "гіперпротекція",
маскуючи приховане відторгнення (такі батьки про свою дитину кажуть: "я
її люблю, але вона погана, ледача, нерозумна тощо, робить щось тільки
після покарання"). Особливості взаємин членів сім'ї так само впливають
на психічний розвиток дитини. Так, 0. Варга, спостерігаючи за дітьми,
які страждають на нічний енурез, виявила, що невротичний синдром у
дитини стає умовно бажаний і для батьків, витісняючи негаразди у сфері
власних інтимних стосунків.

У неповній сім'ї мати може проектувати свої стосунки з колишнім
чоловіком на сина, оцінюючи його негативно ("такий самий, як батько")

й, як батько")
або, як зазначають 0. Бодальов і В. Столін [15], ставлячись до
сина-підлітка як такого, що "замінює" чоловіка (вимагаючи постійної
уваги до себе, виявляючи нав'язливе бажання постійно бути в товаристві
сина, прагнучи обмежити його контакти з однолітками).

Дисгармонійні стосунки в сім'ї часто призводять до того, що окремі її
члени використовують дитину для вирішення власних проблем.

Дослідники, які вивчали психологію таких родин, виокремили три форми
негараздів, що спостерігаються у цих родинах :

суперництво (прагнення двох або більшої кількості членів

сім'ї забезпечити собі виключне становище, боротьба за яке

набирає затяжного, хронічного характеру);

уявне співробітництво (зовнішня удавана відсутність усклад

нень у сімейних стосунках, що обертається на конфлікти в разі

настання переломних для сім'ї подій — хвороби когось із чле

нів сім'ї, підвищення по службі одного з подружжя і пов'язане

з цим збільшення робочого часу тощо);

ізоляція (психологічне відокремлення одного чи більшої кіль

кості сім'ї один від одного, з якими підтримуються лише формальні
стосунки, необхідні, скоріше, ділові контакти).

Дослідник 0. Добрович зазначає, що для дитини в такій "важкій сім'ї"
часто передбачені фіксовані ролі — "кумир сім'ї", "мамин (татків,
бабусин тощо) скарб", "жахлива дитина" тощо, які часто відбивають
взаємини дорослих членів сім'ї.

Так, зведення дитини в ранг "кумира сім'ї" часто спричинюється
суперництвом дорослих, коли кожний з них, демонструючи виняткову турботу
про дитину, намагається утвердити своє верховенство в сім'ї або уявне
співробітництво (коли всі зацікавлені зберігати удавану відсутність
ускладнень і загальне замилування дитиною виконує функцію фактора, що
"цементує" сім'ю).

Граючи роль "маминого (таткового, бабусиного тощо) скарбу", дитина стає
чиїмсь особистим кумиром, що найчастіше свідчить про су перництво між
дорослими (це виявляється, наприклад, у запитанні "Кого ти більше
любиш?", яке травмує і дезорієнтує дитину, змушуючи її демонструвати
лицемірство і спритність) або про ізоляцію когось із дорослих, який
компенсує цією прихильністю брак емоційного тепла в сім'ї.

Приписувана дитині роль "цяці" часто пов'язана із ситуацією уявного
співробітництва в сім'ї, коли дорослі, не вміючи і не вважаючи за
потрібне глибоко проникати у внутрішній світ один одного, і від дитини
очікують дотримання насамперед порядності, слухняності. При цьому
докоряння дитині може трансформуватися в її самосвідомості в тенденцію
до самозвинувачення, що робить її уразливішою до неминучих помилок і
труднощів.

Часто наслідком уявного співробітництва в сім'ї є роль "жахливої
дитини", коли з поганої поведінки дитини робиться своєрідний
внут-рішньосімейний фетиш, що парадоксально гуртує емоційно роз'єднаних
людей.

В умовах внутрішньосімейного суперництва роль "жахливої дитини"
трансформується у жертвенного козла, коли, перекладаючи один на одного
провину за "поганість" дитини, дорослі підсвідомо домагаються
самоствердження в сім'ї, при цьому часто розряджаючи агресивність на

цьому часто розряджаючи агресивність на
дитині.

"Жахлива дитина" може бути виправданням ізоляції когось із членів сім'ї,
"винних" у її "поганості".

Нездатність батьків виробити сприятливу для розвитку дитини виховну
позицію може призвести до глибоких порушень у стосунках з дітьми, до
жорстокості стосовно них. Розрізняють такі види жорстокості до дітей
[2]:

фізичне насильство, що охоплює всі форми травм дітей, отри

мані через цілеспрямовані дії батьків, фізичне покарання;

сексуальне насильство як залучення функціонально незрілих

дітей і підлітків до сексуальних дій чи до спостереження за

ними без розуміння і згоди на це дитини;

емоційне чи психічне насильство, що може виявитись як у

формі негативної уваги (погрози, постійна критика, лайка тощо),

так і у формі цілковитої неуважності до дитини;

байдужість до дитини, нехтування її інтересами і потребами,

не тільки духовними, а й матеріальними (одяг, їжа, медикамен

ти) та ін.

Виокремимо також фактори, що корелюють з жорстоким поводженням з дітьми.
По-перше, це характерно для сімей, де хоча б один з батьків хворий на
алкоголізм чи перебуває у стані депресії. По-друге, із дітьми можуть
жорстоко поводитися в сім'ях, де вмер один з батьків або якщо дитина
залишилася сиротою і перебуває під опікою рідних чи інших вихователів.

Крім того, до факторів, що можуть зумовити жорстокість стосовно дітей,
належать фінансові труднощі в сім'ї, безробіття, а також перенесене
батьками в дитинстві жорстоке поводження з ними [5].

Як наслідок, у дитини формуються здебільшого негативні якості: агресія,
жорстокість, переживання безцільності існування, бажання не-усвідомленої
помсти чи, навпаки, загострене прагнення пошуку психологічного захисту,
опіки з боку інших людей.

Слід зазначити, що батьки переносять особистісні проблеми і проблеми у
стосунках з іншими членами сім'ї на дітей переважно підсвідомо,
найчастіше з глибоким переконанням, що саме так дитині роблять добро.
Проте в результаті неадекватне ставлення батьків призводить до
деформації особистості дитини, утрудняє можливості її самореалізації,
актуалізуючи тим самим необхідність подання сім'ї психологічної
допомоги.

У людини як істоти суспільного мається своєрідна форма орієнтування -
спрямованість на психічний вигляд іншої людини. Потреба «орієнтирів» в
емоційному настрої інших людей і називається потребою в емоційному
контакті. Причому мова йде про існування двостороннього контакту, у
якому людина почуває, що сама є предметом зацікавленості, що інші
співзвучні з його власними почуттями. У такому співзвучному емоційному
контакті і випробує кожна здорова людина незалежно від віку утворення,
ціннісних орієнтацій.

Може трапитися так, що мета виховання дитини виявляється «уставленою»
саме на доказ потреб емоційного контакту. Дитина стає центром потреби,
єдиним об'єктом її задоволення. Прикладів тут безліч. Це і батьки, що по
тим чи іншим причинам ускладнення, які випробують, у контактах з іншими
людьми, самотні матері, бабусі, які присвятили увесь свій час онукам.

свій час онукам.
Найчастіше при такому вихованні виникають великі проблеми. Батьки
несвідомо ведуть боротьбу за збереження об'єкта своєї потреби,
перешкоджаючи виходу емоцій і прихильностей дитини за межі сімейного
кола.

Великі проблеми виникають у спілкуванні з дитиною, якщо виховання стало
єдиною діяльністю, що реалізує потребу сенсу життя. Потреба сенсу життя
проаналізована польським психологом К.Обухівським, характеризує
поводження дорослої людини. Без задоволення цієї потреби людина не може
нормально функціонувати, не можуть мобілізуються усі свої здібності в
максимальному ступені. Задоволення такої здатності пов'язано з
обґрунтуванням для себе змісту свого буття, з ясним, практично
прийнятним та заслуговуючим схваленням самої людини напрямком його дій.
Чи значить це, що людина завжди усвідомлює загальний зміст своїх дій,
свого життя? Очевидно ні, однак кожний прагнув в разі потреби знайти
зміст свого життя.

Задоволенням потреби сенсу життя може стати турбота про дитину. Мати, чи
батько, бабуся можуть вважати, що зміст їхнього існування є відхід за
фізичним станом і вихованням дитини. Вони не завжди можуть це
усвідомлювати, думаючи, що ціль їхнього життя в іншому, однак щасливими
вони почувають себе тільки тоді, коли вони потрібні. Якщо дитина,
виростаючи, іде від них, вони часто починають розуміти, що «життя
втратило всілякий зміст». Яскравим прикладом тому служить мама, що не
бажає втрачати положення «опікунки», що власноручно миє
п'ятнадцятирічного хлопця, зав'язує йому шнурки на черевиках, тому що
«він це завжди погано робить», виконує за нього шкільні завдання, «щоб
дитина не перевтомилася». У результаті він одержує необхідне почуття
своєї необхідності, а кожен прояв самостійності сина переслідує з
разючою завзятістю. Шкода такої самопожертви для дитини очевидна.

У деяких батьків виховання дитини збуджується так званою мотивацією
досягнення. Ціль виховання полягає в тому, щоб домогтися того, що не
вдалося батькам з-за відсутності необхідних умов, чи ж тому, що самі
вони не були досить здатними і наполегливими. Батько хотів стати
лікарем, але йому це не вдалася, нехай же дитина здійснить батьківську
мрію. Мати мріяла грати на фортеп’яно, але умов для цього не було, і
тепер дитині потрібно інтенсивно вчитися музиці.

Подібне батьківське поводження неусвідомлене для самих батьків здобуває
елементи егоїзму: «Ми хочемо сформувати дитину за своєю подобою, адже
вона продовжувач нашого життя...»

Здавалося б, що, якщо єдиним чи основним мотивом виховання є потреба
емоційного контакту, чи потреба досягнення, чи потреба сенсу життя,
виховання проводиться на укороченій дистанції і дитина обмежується у
своїй самостійності. При реалізації визначеної системи виховання, коли
мотив виховання ніби відсувається від дитину, дистанція може бути
будь-якою, це визначається вже не стільки особистісними установками
батьків чи особливостями дітей, скільки рекомендаціями обраної системи.
Але проблема незалежності чітко виявляється і тут. Вона виглядає як
проблема несвободи дитини в прояві властивих їй індивідуальних якостей.

роблема несвободи дитини в прояві властивих їй індивідуальних якостей.
Подібно цьому регулюючі виховання, зверхцінні мотиви батьків обмежують
волю розвитку властивих дитині задатків, ускладнюють розвиток, порушуючи
його гармонію, а іноді і спотворюючи його хід.

Мета і мотив виховання дитини - це щасливе, повноцінне, творче, корисне
людям життя цієї дитини. На творення такого життя і повинне бути
направлене сімейне виховання.

Деякі автори намагалися простежити, як пов'язані риси характеру батьків
з рисами характеру дитини. Вони думали, що особливості характеру чи
поводження батьків прямо проектуються на поводження дитини. Думали, що
якщо мати виявляє схильність до туги, пригніченості, то й у її дітей
будуть помітні такі ж здібності. При більш пильному вивченні цього
питання усе виявилося значно складніше. Зв'язок особистості батьків і
вихованих особливостей поводження дитини не настільки безпосередній.
Багато чого залежить від типу нервової системи дитини, від умов життя
сім"ї. Тепер психологам зрозуміло, що та сама домінуюча риса особистості
чи веління батька здатна в залежності від різних умов викликати і самі
різні форми реагування, а надалі і стійкого поводження дитини.
Наприклад, різка, запальна, деспотична мати може викликати у своїй
дитині як аналогічні риси - брутальність, нестриманість, так і прямо
протилежні, а саме пригніченість, боязкість.

Зв'язок виховання з іншими видами діяльності, підпорядкування виховання
тим чи іншим мотивам, а так само місце виховання в цілісній особистості
людини - усе це і додає вихованню кожного батька особливий, неповторний,
індивідуальний характер.

Саме тому майбутнім батькам, що хотіли б виховувати свою дитину не
стихійно, а свідомо, необхідно почати аналіз виховання своєї дитини з
аналізу самих себе, з аналізу особливостей своєї власної особистості.

Конфлікт поколінь — вічна проблема сімейного виховання.

Методи, якими користаються батьки, не завжди вибираються правильно.

Усе своє життя батьки повинні, підкорити вихованню дітей.

Карати дітей необхідно, але помірковано.

2.2. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ШКОЛИ, СІМЇ ТА ГРОМАДСЬКОСТІ У СПРАВІ ВИХОВАННЯ

Сім"я є первинною і найбільш чуттєвою до суспільних змін соціальною
структурою. Виховання дітей проходить не тільки в будинку, але й у
дитячих яслах, садках, школах. Навчання дітей цілком взяли на себе
навчальні заклади. Розваги і відпочинок усе більше проходять поза
будинком. Розпад трьохпоколінної сім"ї ускладнює передачу моральних
цінностей, послаблює контроль старших над молодшими. Цьому сприяє і
розвиток суспільного транспорту. Діти легко пересуваються за межі
досяжності сім"ї. Ясельне виховання, забезпечуючи дитині відхід і
харчування, не може компенсувати батьківської любові і ласки. І це також
стає однією з причин нечутливості дітей.

У минулому сім"я працювала, як єдина. Спільна праця батьків і дітей
дозволяла природно вирішувати питання трудового виховання. Тепер основна
робота проводиться поза будинком. Діти не бачать працю батьків і мало
чують про неї. Часом вони навіть не знають, чим займаються їхні батьки.

. Часом вони навіть не знають, чим займаються їхні батьки.

Нестабільність сім"ї підтримується економічною незалежністю чоловіків і
ускладненням взаємних вимог. На перший план виходять не економічні, а
емоційні стимули. Чим освітченіша людина, тим вище й складніше рівень
його вимог. Емоційна напруга торкнулася не тільки дорослих. З ранніх
років дітей переслідує конкуренція: конкурси в престижні класи,
спеціалізовані школи, спортивні секції. Навіть спорт втратив свій чисто
ігровий й оздоровчий характер.

Відсутність одного з батьків ускладнює виховання дітей, але й у повних
сім"ях діти часто обділені батьківською увагою. Якщо обоє батька не
хочуть поступатися своїми професійними інтересами, то, зайняті на
роботі, завантажені домашніми справами, вони менше часу приділяють
дітям. Залишки вільного часу з'їдає телевізор. Спільний перегляд
телепередач — нерівноцінний еквівалент спілкування і навіть не заміняє
спільного відвідування кіно чи театру.

Зміна соціального середовища завжди виявляло недостатність традиційної
системи виховання, і це давало привід говорити про труднощі виховання,
про те, що раніш усе було легше й простіше. Там, де форми виховання не
відстають від відповідних соціальних умов, труднощів немає чи їх значно
менше.

Складність в наступності досвіду поколінь полягає в тому, що дітям
доводиться опановувати тими знаннями і спеціальностями, що були
недоступні їх батькам. Тому тут не може йти мова про пряму передачу
професійного досвіду.

Молодим доводиться діяти в умовах, коли старий досвід не тільки не
допомагає, але навіть заважає. Приймати рішення треба самостійно. Це
вимагає великої гнучкості, пластичності, рухливості. На перший план
виходить не покора, а виховання самостійності, ініціативи. Не випадково
ставиться питання про шкільне і студентське самоврядування.
Найважливішими якостями особистості стають почуття гідності і формування
соціальної відповідальності.

В сім'ї закладаються основи формування особистості. Сім'я пов'язана
кровними і родинними відносинами, поєднуючи подружжя, дітей і батьків,
об'єднує одночасно два, три, а інколи й чотири покоління: батько й мати,
бабуся й дідусь, онуки й правнуки.

Метою сімейного виховання є формування таких рис і якостей особистості,
які допоможуть гідно подолати життєві труднощі, перешкоди й негаразди.
Розвиток інтелекту і творчих здібностей, пізнавальних сил і початкового
досвіду трудової діяльності, морального та естетичного формування,
емоційної культури і фізичного здоров'я дітей - все це залежить від
сім'ї, від батьків і все це є завданнями сімейного виховання.

Виховання - це такий процес взаємодії батьків і дітей, який неодмінно
приносить задоволення як одним, так і іншим.

Батьки - професія педагогічна. Для ефективного сімейного виховання
необхідно формувати у самих батьків педагогічно обгрунтовану
цілеспрямованість на спілкування з власними дітьми. Батьків потрібно
вчити здоровому образу життя, оскільки однією з найважливіших турбот
батьків є турбота про здоров'я дітей. В сучасних умовах діти потребують

сних умовах діти потребують
виховання розумної практичності, ділового розрахунку, чесного
підприємництва. Але спочатку всім цим повинні оволодіти батьки.

Сімейне виховання розпочинається з любові до дитини. Педагогічно
доцільна батьківська любов - це любов до дитини в ім'я її майбутнього,
на відміну від любові в ім'я задоволення власних швидкоплинних
батьківських почуттів, бажання батьків "купити" дитячу любов і
прихильність, "сюсюкання", запарювання, часом щедрим субсидуванням "'на
морозиво", "на пепсі", "гумки". Сліпа, нерозумна любов деформує у
свідомості дітей систему цінностей, породжує утриманство. У дітей
формується зневага до праці, не розвивається почуття вдячності,
безкорисної любові до батьків та інших родичів.

Виховний процес у сім'ї не має меж, початку чи кінця. Батьки для дітей -
це життєвий ідеал, нічим не захищений від пильного дитячого ока. В сім'ї
координуються зусилля всіх учасників виховного процесу: школи, вчителів,
друзів. Сім'я створює для дитини ту модель життя, в яку вона
залучається. Існує багато гарних сімей, які усвідомлюють це високе
батьківське покликання. Вплив батьків на власних дітей повинен
забезпечувати їхню фізичну досконалість і моральну чистоту. Кожна дитина
мимовільно й не усвідомлено повторює своїх батьків, наслідує татуся і
маму, бабусю й дідуся. Саме діти відображають соціальне середовища, в
якому живе сім'я.

Сімейне виховання - це педагогіка буднів, педагогіка кожного дня, яка
в повсякденному житті здійснює велике таїнство формування
особистості людини. Сімейна педагогіка потребує філософського осмислення
закономірностей образу життя в сім'ї, стилю спілкування й умов життя. В
сучасних умовах необхідні глибокі й фундаментальні дослідження з проблем
сімейного виховання, якими займаються Центри сім'ї і дитинства, Інститут
педагогіки АПН України, Інститут педагогіки і психології професійної
освіти АПН України, педагогічні університети й інститути та ін. Складена
національна програма "Діти України", яка спрямована на пріоритетне
вирішення проблем дитинства: внесені і затверджені Верховною радою
України зміни і доповнення до "Кодексу про шлюб та сім'ю України",
прийнято Верховною Радою України Закон "Про Державну допомогу сім'ям з
дітьми" (23.12.1993) та ін. Досліджується проблема сімейного виховання з
урахуванням релігійних традицій; передбачається обгрунтування принципів
використання народної педагогіки в сімейному вихованні. У цьому зв'язку
заслуговує на увагу творчість академіка М.Г.Стельмаховича. Результати
досліджень засвідчують, що протягом майже всього XX ст. в Україні різко
не вистачало чоловіків. їх забирали війни: перша світова, громадянська,
друга світова. В наш час чоловіки гинуть в "гарячих точках", в
кримінальних ситуаціях. У зв'язку з традиційним "чоловічим" вихованням,
коли бездумно повторюється "ти ж мужчина, не бійся", формується нічим не
виправданий постійний ризик як образ думок і образ життя. З цієї причини
також гине значна кількість чоловіків в автомобільних катастрофах, при

, при
купаннях в маловідомих водоймищах, в невиправданій браваді (прогулянка
по карнизу, по даху висотної будівлі). В результаті втрати годувальника
главою сім'ї нерідко стає мати, жінка, вона ж залишається єдиною
вихователькою своєї дитини. Продовжується вже досить тривалий період
фемінізація сімейного виховання. Переконання, що жінка в сім'ї все може
зробити сама, всмоктується з молоком матері, а потім ця зміцніла думка
повертається на витку другого покоління, хоча демографічні причини
постійно змінюються.

В сучасних умовах, коли здійснюється бурхлива перебудова політичного й
соціально-економічного устрою життя суспільства і держави, система
сімейного виховання також зазнає помітних змін. Вона ще не отримала
глибокого наукового аналізу, але на рівні фактів можна стверджувати, що
руйнування сім'ї в традиційному розумінні продовжується. Ще більш
послабшали зв'язки в середині самої сім'ї. Так, протягом 1997-1998
років порівняно з 1990-1991 роками народжуваність у віковій
групі до 20 років скоротилася на 26 %, у групі 20-24 роки - на 35 %, у
групі 25-29 років - на 30 %. За результатами численних опитувань
репродуктивна поведінка молоді пояснюється передусім матеріальними
нестатками, невпевненістю в майбутнє. Сьогодні в Україні смертність
перевищує народжуваність на 25 %. Збільшилася кількість ослаблених дітей
при народженні. Багато дітей народжується з спадковими і вродженими
захворюваннями, недоношеними, чимало з них не доживає й одного року.

У зв'язку з нестабільністю сім'ї щоденно здійснюється багато тисяч
випадків призупинення вагітності. Статистика одного дня фіксує велику
кількість розлучень, яка досягає майже половини від зареєстрованих
шлюбів. В результаті без одного з батьків залишається багато дітей.
Чимало з них передаються в дитячі будинки, під опіку і всиновлення,
тікають з дому, беруться на облік в інспекції у справах неповнолітніх,
доставляються в органи внутрішніх справ, здійснюють різноманітні
злочини, засуджуються народним судом, посягають на життя інших або
здійснюють вбивства, зґвалтування, чимало батьків позбавляються
батьківських прав на виховання власних дітей. У 1998 році за різні
правопорушення до органів внутрішніх справ було доставлено 63 тис.
підлітків. Серед скоєних злочинів домінують грабежі і розбої, крадіжки
приватного, державного і колективного майна. У 1998 році, порівняно з
1997 роком, зросла кількість навмисних убивств та замахів на вбивство
молодими людьми віком 16-19 років. Серед вищеназваних груп дітей
найчастіше встановлюється діагноз хворих алкоголізмом, наркоманією, тих,
хто намагається покінчити життя самогубством.

Поширеність усіх хвороб серед підлітків України на 10 тис. підліткового
населення у 1998 році збільшилася порівняно з 1996 роком на 21,4 %, а
порівняно з 1991 роком - на 56,7 %. Особливе занепокоєння викликає
поширення серед молоді злоякісних новоутворень, венеричних і психічних
захворювань, СНІДу і туберкульозу.

Після розпаду СРСР в умовах ринкових реформ різко змінилися звичні умови

і умови
життя: подорожчало утримання дітей у дошкільних закладах, закрились або
стали малодоступними Будинки піонерів і школярів, перейменовані в
Будинки творчості, оскільки заняття в них оплачується батьками.
Важкодоступним став літній оздоровчий відпочинок дітей як в літніх
оздоровчих таборах, так і разом з сім'єю.

Більше того, у 1999 році в Україні майже 30 тис. дітей шкільного віку не
відвідували школу, із 710,3 тис. учнів, які закінчили 9 класів у 1998
році, лише 470,6 тис. продовжили навчання у 10 класі. Відповідаючи на
запитання соціологічного опитування серед молоді "Як ви вважаєте,
що особисто вам дав перехід до ринкової економіки?", — 49 %
респондентів відзначили зниження життєвого рівня, 41 % - можливість
стати безробітним, 37 % - втрату соціальних гарантій і допомог, 19 % -
втрату власної безпеки, 7 % - необхідність "входження" в кримінальні
стосунки, хочеш не хочеш, а змушений порушувати закон.

Пропозиція молоді на ринку праці протягом 1998 року, порівняно з
попереднім, збільшилася на 35,5%. За станом на 1 січня 1999 року
зареєстровано 319064 особи безробітної молоді віком від 18 до 27 років.
Багато молоді зайнято у "тіньовому секторі" економіки. У 1998 році не
знайшли роботи за фахом 78166 випускників професійно-технічних і вищих
навчальних закладів. За даними матеріалів Верховної Ради України з прав
людини, зараз за кордоном перебуває як мінімум 400 тис. молодих
українських жінок і дівчат, до 100 тис. з яких використовуються у
сексіндустрії. У 1998 році легально повернути в Україну вдалося лише
близько 40 осіб. (Дані взяті з газети "Молодь і час" - 1999 - серпень -
№ 1).

Населення України відреагувало на ці зміни різким падінням
народжуваності дітей. В країні припинився приріст населення і смертність
перевищила народжуваність. Разом з тим зросла кількість безпритульних і
покинутих дітей. Очевидно, боротьба за виживання, страх перед майбутнім
в одних і можливість швидкого збагачення в інших сприяли зростанню
егоїстичних настроїв у людей. Тих, хто живе сьогоднішнім днем і не думає
про продовження свого роду, в Україні ще дуже багато. Особливо тривожна
тенденція в селах, де переважають одні пенсіонери.

Констатуючи, що попередня політика держави була невірною по відношенню
до сім'ї, все ж не можна погодитися з тим, що сім'я не несе
відповідальності за недоліки у вихованні дітей. Зміна поглядів на роль
сім'ї, відродження її природного призначення вимагає часу і певних
передумов. Щоб у свідомості людей вона знову стала великою моральною
цінністю, розпочинати необхідно з виховання дітей, бо діти - це майбутні
батьки.

В залежності від кількості дітей сім'ї поділяються на багатодітні,
малодітні, однодітні і бездітні. За своїм складом вони можуть бути
однопоколінні (лише подружжя), двопоколінні (батьки і діти),
міжпоколінні, в яких спільно проживають діти, їх батьки і батьки
батьків. Якщо в сім'ї є лише один з батьків, сім'я називається неповною.
Різновидністю неповної сім'ї є позашлюбна сім'я, де жінка народжує
дитину, не реєструє шлюб. Як показує досвід, більше половини жінок, що

, не реєструє шлюб. Як показує досвід, більше половини жінок, що
наважилися на народження дитини при незареєстрованому шлюбі, самі
народилися і виросли в умовах неоформленого офіційного шлюбу батьків. Як
бачимо, сімейні обставини, в яких зростали діти, накладають відбиток на
все їх життя і навіть визначають подальшу долю. В педагогіці існує
класифікація сімей не лише за складом, але й за характером
взаємовідносин в них. Ю.П.Азаров поділяє сім'ї на три типи: ідеальна,
середня, негативна або скандально-роздратована [35].

Педагоги-практики поділяють сім'ї на "благополучні" і "неблагополучні",
хоча благополуччя нерідко має лише видимий характер і визначається за
анкетними даними: чи є батьки, яка їхня освіта, де працюють, яке
матеріальне становище сім'ї. Безсумнівно, ці показники мають певне
значення і вплив на сімейне виховання. Але нерідко за цим анкетним
благополуччям криються внутрішні суперечності. Згуртованість і міцність
її існує тільки для показу. Це сім'ї псевдо благополучні, псевдо
солідарні.

Неблагополучними прийнято вважати ті сім'ї, в яких наочно проглядаються
дефекти виховання. Як правило, в неблагополучних сім'ях діти хворі, бо
за постійну напругу в сім'ї дитина розплачується неврозами та іншими
хворобами, тісно пов'язаними між собою. В неблагополучній сім'ї
доводиться спостерігати видиму або невидиму емоційну напруженість
дитини, що переходить у відчуження. Часто покарання, окрики,
незадоволення з боку батьків змушують дитину прийти до висновку, що її
не люблять, що вона нікому не потрібна. У відповідь на цю ситуацію
дитина замикається в своєму вузькому і безрадісному колі або намагається
привернути до себе увагу, змушуючи батьків полюбити себе. Все це створює
надрив у душі дитини, робить її вразливою. Дитина не може знайти своє
місце в сім'ї, а затим і в житті.

Вчені констатують, що сучасні молоді батьки не вміють виховувати своїх
власних дітей. Від цього потерпають і діти, і їх батьки, і вчителі.
Причин багато. По-перше, однодітність або малодітність сім'ї в міських
умовах вже в багатьох поколіннях, особливо протягом останнього
півстоліття. Це означає, що виховуючись у таких умовах, діти не
отримують практичних навичок по догляду і вихованню своїх братів і
сестер, що було характерним в умовах багатодітної сім'ї. Виховуючи
молодших сестер і братів, майбутні батьки отримували практичні навички,
які потім можна було використати з появою власних дітей.

По-друге, в молодих сім'ях є можливість відділитися від своїх батьків,
від старших поколінь. Здавалося б у цьому є певне благо. Але життя
окремо від старших поколінь позбавляє молоді сім'ї можливості
скористатися знаннями і мудрістю в питаннях виховання дітей. Вплив
старшого покоління на дітей знижується, залишається без запиту
накопичена за довгі роки життєва мудрість і життєвий досвід, багатий
спостереженнями. Крім того, діти позбавлені ласки, казок, уваги бабусь і
дідусів. Разом з тим, страждає і старше покоління без наївної
безпосередності онуків, без спілкування з ними. По-третє, грунтовно

. По-третє, грунтовно
втрачені традиції народної педагогіки, національного виховання, за
законами яких вважалося, що виховувати дитину потрібно, доки вона ще
маленька і "лежить поперек, а не вподовж лавки". Народна педагогіка
вчила високої моралі шляхом прислів'їв і приказок, за допомогою наївних,
але дуже значимих народних висловлювань.

По-четверте, внаслідок урбанізації суспільства посилилася анонімність
спілкування дітей і дорослого населення. Раніше в селі всі знали, чий це
син або чия це дочка, що порушує правила поведінки, допускає асоціальні
вчинки. Тому батькам було соромно мати невихованих дітей, а дітям
соромно вести себе негідно. Зовсім інша ситуація у великих містах, де
живуть жителі "в першому поколінні", вихідці з села, які, розірвавши
корені з селянськими традиціями, не засвоїли ще міського образу життя.

По-п'яте, серед причин, що ускладнили сімейне виховання, все зростаючі
соціальні й економічні труднощі: низька заробітна плата і несвоєчасна її
виплата, повне чи часткове безробіття і незабезпеченість у багатьох
сім'ях прожиткового мінімуму. Все це знижує рівень взаємовідносин в
середині самої сім'ї, емоційного настрою, що не створює сприятливих умов
для спілкування в сім'ї, а в результаті -для сімейного виховання.

По-шосте, гіпертрофована політизація суспільства, коли пряма трансляція
засідань партійних з'їздів, виступів депутатів Верховної Ради приковує
до телеекрану молодих батьків, а від дітей у цей час вони відмахуються
як від надокучливих мух: "Відійди, не заважай". В подальшому ці
захоплення змінилися не менш повальним захопленням серіалами типу "Дика
Роза" чи "Просто Марія". Знову вся сім'я прикована до телевізора, а на
спілкування з дітьми, тобто на їх виховання, часу не залишається.

Перелік причин, які дозволяють або заважають молодим батькам займатися
вихованням власних дітей, можна продовжити. Однак, і цих цілком
достатньо, щоб констатувати негаразди сімейного виховання у багатьох
сучасних сім'ях. Тому вчителі повинні бути зацікавлені в наданні
допомоги молодим батькам щодо змісту й організації виховання дітей в
сім'ї, в педагогічній просвіті батьків, озброєнні їх знаннями і уміннями
виховного впливу на дітей, встановленні між школою, батьками і вчителями
спільних взаємовідносин.

Нині зріс вплив на дитячу психіку з боку героїв кіно, здебільшого
американських, телебачення, де теж в репертуарі в основному американські
бойовики, що демонструють чуже життя, чужу мораль, чужі звичаї, що
підпорядковують собі владу сили, багатства і грошей. На задній план
відходить підтримка слабого, допомога немічному, почуття співчутливості,
дружби, прив'язаності і любові. Невипадково сучасні підлітки та юнаки
менш шанобливо ставляться до літніх людей і своїх батьків. Це в певній
мірі обумовлено й тим, що в житті вони мало спілкуються з рідними
дідусями й бабусями, не вчаться співчувати й співпереживати, не
спостерігають і не розуміють природних проявів старості з її хворобами,
неміччю, часом з деформованим віковим характером.

У відносинах між членами сім'ї помітно зріс рівень взаємної

инах між членами сім'ї помітно зріс рівень взаємної
психологічної експлуатації. Це проявляється в намаганні одного з членів
сім'ї проявити свій характер і психологічний статус. При цьому родичі
змушені терпіти таку поведінку, інакше конфлікт поглиблюється. Нерідко
один з членів сім'ї дозволяє собі емоційно розряджатися, переносячи на
родичів злість і агресію, що виникла в службовій обстановці, в міській і
транспортній суматосі.

Сім'я тисячами ниток пов'язана з суспільством, державними і громадськими
організаціями й установами. Вона чутливо реагує на всі зміни, що
відбуваються в державному і громадському житті. Процеси, що відбуваються
в середині самої сім'ї, у свою чергу, виявляють вплив на суспільство.
Тому необхідна постійна турбота держави і суспільства про сім'ю. Разом з
тим, сім'я повинна керуватися не лише вузькосімейними, але й суспільними
інтересами.

Основою сімейного виховання слугує сімейне право, яке гарантоване
Конституцією України, різноманітними законодавчими і нормативними
документами про шлюб, сім'ю, права дитини і захист дитинства. Важливе
місце серед документів, що гарантують право на життя і здоров'я дітей,
займає "Декларація прав дитини (проголошена Генеральною Асамблеєю
Організації Об'єднаних Націй 20 листопада 1959 року)", "Конвенція про
права дитини", схвалена Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних
Націй 20 листопада 1989 року і ратифікована Верховною Радою України 27
лютого 1991 року. Це документи високого світового рівня. У відповідності
з ним батьки гарантують свободу і гідність своїм дітям, створюючи в
сім'ї умови, при яких вони можуть сформуватися як особистості і як
громадяни, забезпечуючи передумови для їхнього вільного творчого життя.

Конвенція - це документ, спрямований не лише в майбутнє, але й
сьогодення, бо діти, в першу чергу, - наш сьогоднішній світ, а вже потім
- наше майбутнє. Цей документ для України дуже своєчасний. В епоху
руйнування політизованих стереотипів, перегляду багатьох життєвих
орієнтирів за звичкою повторюють: "Все краще - дітям", "Діти - єдиний
привілейований клас". На практиці ж, повсюдно й досить активно руйнують
ці принципи. Тому діти особливо потребують соціальної і батьківської
турботи. Конвенція надає нові можливості виявлення конкретної любові до
дітей. Сучасна цивілізація, її гуманістичні передумови набувають у наші
дні загальнолюдського характеру. Разом з тим, відомо багато фактів
порушень і зловживань, жертвами яких стають діти. Ось чому в кожній
сім'ї батькам необхідно засвоїти такі положення Конвенції, як право
дитини на життя і право дитини на батьків. Необхідно також засвоїти три
принципи реалізації Конвенції: знання основних положень; розуміння
проголошених у ній прав; підтримка й конкретні заходи та справи,
спрямовані на реалізацію її в життя.

Програмі реальних дій на користь дітей присвячені ще два документи,
підписані у 1990 році в ООН на Всесвітній зустрічі на найвищому рівні.
"Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захист та розвиток
дітей" і План реалізації цієї декларації у 90-х роках. У цих двох

ації цієї декларації у 90-х роках. У цих двох
документах розроблені заходи спільноти, спрямовані на захист прав
дитини, охорону її здоров'я, забезпечення продуктами і харчуванням,
захист гарантій сімейних можливостей. Ці міжнародні документи повинні
стати для батьків визначальними, щоб у вирі щоденності й побутових
негараздів не втратити висоти батьківських почуттів і відповідальності,
щоб у сьогоденні батьки орієнтувалися не лише на сучасне дитини, а й на
її майбутнє.

У "Конвенції про права дитини" підкреслено, що діти мають право на
особливу турботу і допомогу, для чого в сім'ї як найважливішому осередку
суспільства і природного середовища для зростання і благополуччя всіх її
членів і особливо дітей, повинен бути забезпечений необхідний захист.

Доведено, що для повного і гармонійного розвитку особистості дитині
необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові,
взаєморозуміння. Тільки такі умови сприятимуть підготовці дітей до
самостійного життя в суспільстві і вихованні їх у дусі загальнолюдських
ідеалів, миру і власної гідності.

Якщо батьки жорстоко поводяться з дитиною або не турбуються про неї,
якщо свідомо чи несвідомо вони шкодять фізичному або моральному здоров'ю
дітей, відповідні компетентні органи на основі рішення суду позбавляють
їх батьківських прав і ухвалюють рішення про направлення дітей на
виховання в державні заклади. Особливий наголос на роль сім'ї зроблено в
Плані реалізації Декларації про забезпечення виживання, захист і
розвиток дітей у 90-х роках: "В сім'ї розпочинається прилучення дітей до
культури, цінностей і норм суспільства. Сім'я несе основну
відповідальність за забезпечення харчування дітей з дитячого до
підліткового віку" (розділ "Роль сім'ї").

Конвенція застерігає батьків від авторитаризму в сімейному вихованні.
Вона закликає їх будувати взаємовідносини з дітьми на високій
морально-правовій основі. Повага до думки, поглядів, до особистості
дитини повинна стати в сім'ї не лише виявом норми загальнолюдської
культури, але й нормою права. Сімейна педагогіка повинна будуватися
батьками на основі рівноправності особистостей, рівноправних суб'єктів
права, а не на основі вимог старших, не на сліпому підкоренні одних
іншим. Батьки повинні прагнути до того, щоб стрижневим у формуванні
підростаючої особистості стало виховання шанобливого ставлення до
законів, до прав інших людей.

Таким чином, Конвенція про права дитини 1989 року, Декларація про
забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей 1990 року ввібрали в
себе основні положення про охорону життя і здоров'я дітей, про роль,
права і обов'язки батьків, спрямовані на створення умов для такої
охорони, на виховання дітей у сім'ї. У відповідності з названими
документами узгоджені законодавчі і нормативні акти, що регламентують
становище дітей в Україні, виховні функції батьків, роль сім'ї у
формуванні особистості дитини. Правові відносини сім'ї і держави
регламентуються нормативними документами, указами і постановами. Сім'я
перебуває під захистом держави, яка проявляє турботу про сім'ю шляхом

ави, яка проявляє турботу про сім'ю шляхом
створення і розвитку мережі загальноосвітніх закладів, виплати допомоги
з нагоди народження дитини, по догляду за нею, надання допомоги і пільг
багатодітним сім'ям, надання допомоги у вихованні і медичному
обслуговуванні, інших видів допомоги. Але сьогодні всього цього вкрай
недостатньо. Держава має по-справжньому повернутися обличчям до сім'ї,
її потреб.

Система державної освіти забезпечує загальноосвітню і професійну
підготовку громадян, їх духовний і фізичний розвиток. Конституція
зобов'язує батьків турбуватися про виховання дітей, залучення їх до
праці, виховання у них працелюбства. Держава гарантує кожній дитині
отримання загальної безплатної освіти. Одним з основних принципів
виховання в сім'ї є рівноправність батька і матері по відношенню до
своїх дітей. Він охоплює всі аспекти життя дітей у сім'ї і означає, що
всі питання, пов'язані з дітьми, батьки вирішують спільно, ніхто з них
не має переваги перед іншим. Цей принцип створює найкращі умови для
забезпечення інтересів дітей, гарантує захист від прояву батьківського
егоїзму, слугує грунтом для об'єктивних розумних рішень.

Батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, а також дітей
непрацездатних і тих, хто потребує допомоги. Матеріальне утримання дітей
є необхідною передумовою для забезпечення всіх інших батьківських прав і
обов'язків. Матеріальне забезпечення дітей - це моральний обов'язок
батьків. До батьків, які не виконують свого обов'язку перед дітьми щодо
їх утримання і виховання, може бути застосований суворий
моральний захід -позбавлення батьківських прав. Підставою для такого
рішення може стати жорстоке поводження з дітьми, вияв на них
шкідливого, аморального впливу, антисуспільна
поведінка: алкоголізм, наркоманія, проституція, хуліганство,
тяжкі психологічні розлади. Недобросовісне виконання
батьківських обов'язків у справі виховання дітей не
проходить безслідно, воно обов'язково відобразиться на
особистості дитини. В цих випадках органи опіки здійснюють нагляд,
регулюють відносини батьків, інших родичів, якщо складається тяжка
ситуація у справі виховання дітей. Для правового розв 'язання
таких ситуацій в нових умовах життя в Україні вживаються заходи, в тому
числі й на державному і законодавчому рівні.

У роботі з батьками учнів використовують різноманітні її види й методи
роботи. Проаналізуємо найважливіші з них.

Відвідування батьків удома допомагає встановити зв'язок з усією сім'єю,
з'ясувати її загальну та педагогічну культуру, умови життя учня, його
місце в сім'ї і ставлення до нього старших, ознайомитися з досвідом
батьківського виховання, дати поради і домовитися про єдині вимоги до
школяра. Деякі вчителі помилково вважають, що відвідувати треба лише
родини, діти з яких створюють певні проблеми в школі. Безумовно, з
батьками таких учнів необхідно передусім встановити тісний
взаємозв'язок, проте відвідувати потрібно сім'ї всіх учнів.

но сім'ї всіх учнів.

Відвідування може мати різну мету: загальне ознайомлення з умовами
життя, встановлення єдиних вимог школи і сім'ї до учня, допомога в
організації режиму, обговорення з батьками відхилень у поведінці дитини,
залучення батьків до участі в роботі школи.

Перш ніж відвідувати родину, необхідно мати певні відомості про неї та
її зв'язки зі школою, відтак з'ясувати основні дані про самого учня,
його успішність, поведінку, стосунки з учителями тощо. Успіх
відвідування сім'ї залежить не лише від сумлінної підготовки, а й від
поведінки вчителя. З самого початку зустрічі з батьками необхідно
створити атмосферу довір'я і доброзичливості. В сім'ях, які не мають
систематичного зв'язку зі школою, візит учителя розцінюється як сигнал
біди, батьки насторожуються, готуються до захисту дитини. Тому бесіду
про дітей починають з позитивних моментів їх характеру і поведінки.
Поступово переходять до негативних якостей учня. Своє судження варто
висловлювати спокійно, тактовно.

Встановлення істинного стану справ дає змогу накреслити спільний план
дій школи і сім'ї, домовитися про взаємне інформування про досягнуті
успіхи й труднощі (Додаток А).

Запрошення батьків до школи. Ця форма роботи допомагає отримати корисну
пораду від педагога щодо роботи з дитиною.

День відкритих дверей для батьків у школі. Цей вид роботи сприяє
тісному контактів школи та сімї та сприяє ближчій співпраці цих
соціальних інститутів.

З метою пропаганди педагогічних знань серед батьків організовують бесіди
і лекції на педагогічну тематику.

Глибокому пізнанню методики сімейного виховання сприяють тематичні
вечори і вечори запитань та відповідей.

Для пропагування педагогічних знань практикують конференції.

Таким чином, школа покликана продовжити важливу справу сімї – виховання
підростаючого покоління.

ВИСНОВКИ

Сім'я – це соціальне утворення, члени якого зв’язані спільністю побуту,
взаємною моральної відповідальністю і взаємодопомогою. Сім'я – це
своєрідний соціальний феномен, суспільство в суспільстві, де існують
свої правила і обов’язки.

До найголовніших функцій сім'ї можна віднести такі як:

репродуктивну (продовження роду);

виховну функцію;

організація і використання вільного часу;

взаємне піклування і взаємодопомога членів сім'ї.

Сім'я є сферою формування і ареною практичного прояву політичних
ідеалів, поглядів, інтересів людини. В сім'ї і через сім’ю формуються
первинні ціннісні орієнтації і соціальні установки дитини, підлітка. Не
потрібно забувати і про те, що сім'я закладає основи відносин між
близькими людьми, формує орієнтації на трудове, суспільно-політичне
життя людини.

Багато проблем виховання морально, естетично зрілої людини вирішуються з
великими труднощами, тому що батьки нерідко не володіють ефективними
засобами і методами розвитку свідомості і поведінки особистості, яка
формується. У цьому розрізі стає зрозумілим уся складність і трагічність
наявності в суспільстві неповних сімей, які так чи інакше впливають на
суспільно-політичне життя держави.

ржави.

Виховання дітей в сім'ї не завжди успішне і через негативні зміни
всередині сім'ї: зниження її стабільності, малодітність, послаблення
традиційної ролі батька, трудова зайнятість жінки та ін.

У різних народів існували різні погляди на родину, своє місце в ній,
місце родини в суспільстві, з'являлося щось нове, але разом з цим
залишалося, по суті, унікальним збагаченням людської душі – живої,
шукаючої, що розвивається.

Сім'я виступає складним соціальним феноменом. Держава повинна
створювати умови для повноцінного розвитку сімей. В сучасних умовах
охорона благополуччя сім'ї повинна вводитися в ранг державної політики
і, насамперед – через гарантоване право на працю кожної людини, кожної
сім'ї, впровадження в життя програм, пов’язаних з підтримкою молодих
сімей тощо.

Сім'я – це держава в державі, не варто забувати про це. Тим то і
важливі здорові сім'ї, здорові відносини у них, для того, щоб в державі
суспільство відчувало родинне тепло і затишок.

ЛІТЕРАТУРА

Барвінський О. Про спільне діланє родинного дому і школи у вихованю
молодежі // Учитель. – 1910. – Ч. 8-9. – С. 131-132.

Бартошевський І. Педагогия руска або наука о воспитаню. – Львів:
Накладом автора. 1891. – 392с.

Батьків не обирають..: Проблеми відповідального батьківства в сучасній
Україні / За ред. Ю.М.Якубової та ін. – К.: АЛД,1997. – 185 с.

Бойко А. Григорій Ващенко: альтернатива поглядів і оцінок: Навчальний
посібник. – К.: ІЗМН,1999. – 235с.

Бондарчук О.І. Сім’я як осередок соціалізації дитини // Проблеми
соціальної захищеності дітей в ринкових умовах. – К.: АЛД, 1998. – 95 с.

Варга А.Я. Роль родительского отношения в стабилизации детской
невротической реакции // Вестн.МГУ. – 1985. - №4. – С.32-38.

Ващенко Г. Виховання пошани до батьків і старших // Вибрані педагогічні
твори. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”. 1997. – С. 128-141.

Ващенко Г. За здорову і свідому українську родину // Твори. Том 4. Праці
з педагогіки і психології. – К.: “Школяр” – “Фада” ЛТД. 2000. – С.
314-325.

Ващенко Г. Роль релігії в житті людства і релігійне виховання молоді //
Вибрані педагогічні твори – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”.
1997. – С. 128-141.

Дзерович Ю. Педагогіка. – Львів. 1937. – С.57.

Добрович А.Б. Кто в семье психотерапевт?-М.: Знание,1985. – 193 с.

Історія української педагогіки / За ред. М.Стельмаховича. – К: Інститут
змісту і методів навчання. 1998. – 356с.

Каган В.Е. Преодоление: неконтактний ребенок в семье.-СПБ.:Фолиант,1996.
– 225 с.

Макаренко А.С. Книга для родителей.-М.: Педагогика,1988. – 156 с.

Николаева Е.Н.,Купчик В.П.,Сафонова А.И. Зависимость эмоциональных
реакций человека от негативних переживаний в детстве // Психол.журн. -
1996. - Т.17. - № 3. - С. 92-98.

Павлів Б. Вогонь той ніколи не згасне // Освіта. – 1995. – 27 листопада
– С.6.

Песталоцци И. Избранные педагогические сочинения: В 2-х томах – Т.1. –
М.: Педагогика,1981.

Песталоцци И. Избранные педагогические сочинения: В 2-х томах. – Т.2. –
М.: Педагогика,1981.

Русова С. Націоналізація школи // Рідна школа. – 1992. - № 2. – С.59.

Націоналізація школи // Рідна школа. – 1992. - № 2. – С.59.

Сворак С. Становлення системи освіти в західних регіонах України:
традиції та проблеми. – К: Правда Ярославичів. – 1998. – 43с.

Сірополко С. Історія освіти на Україні. – Львів,1937. – 174с.

Стельмахович М. Українська родинна педагогіка: Навч.-метод. посіб. – К.,
1996. – 180с.

Стинська В. Співпраця сім’ї та школи у системі галицького шкільництва
початку ХХ ст. // Вісник Прикарпат. ун-ту. – Івано-Франківськ: Плай,
2001. - Вип. VІ: Педагогіка. - С. 56 – 62.

Ступарик Б. Національна школа: витоки,становлення. – К.: ІЗМН.1988. –
334с.

Сухомлинський В. Моральні цінності сім”ї // Вибрані твори: В п”яти
томах. – К.: Рад.школа,1977. – Т.5. – С. 343-347.

Сявавко Є. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. – К:
Наукова думка. – 1974. – 152с.

Усатенко Т. Лицарю духом не бути рабом // Освіта. – 1995. – 27
листопада. – С.3.

Устав Львовской братской школы 1586г. // Антология педагогической мысли
Украинской ССР. – М.: Просвещение,1988.

Эйдемиллер Э.Г. Методы семейной диагностики и психотерапии. – М.; СПБ.:
Фолиум,1996. – 212 с.

Ющишин І. Бесіда з родичами // Учительське слово. – 1912. – С. 19-22.

ДОДАТОК А

Схема загального ознайомлення з умовами життя учня вдома

1. Прізвище, ім'я учня, клас. 2. Склад сім'ї. 3. Де і на якій посаді
працюють батьки та інші члени сім'ї? 4. Матеріальне забезпечення. 5.
Квартирні умови. 6. Культурний рівень. 7. Режим дня школяра. 8. Чи
облаштоване робоче місце учня? 9. Хто і як здійснює контроль за
виконанням режиму? 10. Трудове виховання в сім'ї. 11. Хто із членів
сім'ї допомагає учневі? 12. Які заходи заохочення і
покарання вживають до дитини

ДОДАТОК Б

КОМПЛЕКСНЕ ЗАНЯТТЯ З ЕЛЕМЕНТАМИ ІГРОТЕРАПІЇ «ШЛЯХ У КАЗКУ»

(для дітей і підлітків)

Задачі:

Зняти втому, тривожність, мовні і м'язові затиски;

Відробити позитивна взаємодія дітей один з одним;

Розвити уява, координації рухів і кінетичні відчуття.

Мета: корекція емоційно-психологічної напруги (тривожності, страхів,
неврозів), мотивації подолання внутрішнього конфлікту, реальних і
бажаних можливостей.

Хід заняття:

Підготовчий етап. Введення в ігрову ситуацію. Ведуча зустрічає дітей.
Обговорюються правила поведінки в Казковій країні.

Ритуал входження в Казку. Символічний перехід зі світу реального у світ
казки. Гра «Чарівна паличка». Ведуча за допомогою «чарівної палички»
«перетворюється» у Добру чарівницю, а діти виявляються в Казковій
країні. (Паж.)

Ігротерапія:

а) Гра «Як будемо подорожувати?» запрошення хлопчика-пажа. Діти стають
один за одним. Паж стає першим і задає груповий алгоритм (потяг, літак,
машина і т.д.)

б) Гра «Зачароване поле» (гарячий пісок – сніг – зелена трава – опалі
листи – болото – чиста калюжа, струмок – голки – теплі камені)

в) Гра «Тунель» (Діти по одному переборюють «тунель»).

г) Гра «Перебори гору». (Діти за підтримкою ведучих долають перешкоди).

д) Впр. «Дрімучий ліс» Діти долають «уявлювані джунглі».

е) Гра «Зустріч з Марьей-Искусницей» (Марья-Искусница загадує загадки і

Марья-Искусница загадує загадки і
пальчикові ігри з речитативом).

ж) Етюд «Озеро». (Діти переправляються через озеро, показуючи, як вони
вміють плавати)

з) По стрічечках-доріжках у «Країну Дзеркал»

Робота з піктограмами;

Вірш про язичок.

и) Гра «Чарівна галявина». Діти заходять на ковдру. Після дотику
«чарівної палички» вона перетворюється в «чарівну галявину». Діти
натягають ковдру на відстані 10-15см. від статі. Чарівниця пропонує
дітям по одному побувати на такій «галявинці». Один чи два учасники
одержують можливість «стати бутоном і покачатися на хвилях».

к) Етюд «Рожева хмара». Діти сідають на галявинку, закривають ока,
слухають музику. У цей час зверху їх накривають рожевою тюлью. Діти
відкривають очі, торкаються до «хмари». Хмара перетворюється в рожеве
багаття радості, щастя, успіху.

л) Гра «Чарівні камінці». Добра чарівниця говорить про те, що подорожі
по Казковій країні закінчуються, і кожен учасник у цій країні може взяти
на пам'ять 3 чарівні камінці: один – для себе, другий – для близької
людини, третій – для нашого Центру. Потрібно загадати бажання для
кожного камінця. Діти по стрічковим доріжка йдуть за чарівними
камінцями». Психологи відзначають за місцями вибір один по одному дітей.
(1,2,3).

м) Етюд «Танець радості». Повернення з Чарівної країни. Добра чарівниця
доторкається паличкою до дітей.

н) Вихід з казки. Висновок. Діти під музику виходять із залу.

Педагогічні задачі

Сашко погано вчився в школі, був порушником дисципліни, знаходився під
впливом "дурної компанії". Вчителі, заклопотані поводженням хлопчика,
неодноразово викликали в школу батьків. Батьки вважали, що їхній хлопчик
- звичайна дитина і вчителі до нього просто чіпляються. Що стосується
його поводження в школі,так вони тут ні при чому: "Нехай там за ним
стежать педагоги". І от Сашко на лаві підсудних. Батьки обвинувачують
школу в тім, що вона недогляділа хлопчика.

1. Чи згодні ви з позицією батьків Сашка?

2. Яка роль родини в моральному вихованні дитини?

3. Яка роль школи у вихованні дитини?

4. Від чого залежить успіх у вихованні дитини?

Не можна погодитися з думкою батьків Сашка. Вкрай рідко діти
ідуть за прикладом педагогів,частіше це приклад близьких, родини. Тому,
основи морального виховання закладаються тільки в родині. Школа може
тільки допомогти дитині навчитися орієнтуватися в цьому світі, дати їй
необхідний набір знань і навичок, допомогти сформуватися як особистості.
Але основи моральних підвалин закладаються в родині, ще зовсім у юному
віці. З найпершими яскравими враженнями дитина одержує уявлення про
"правила життя". І багато в чому саме від батьків залежить, які правила
він прийме для себе. Педагоги ж, будучи в першу чергу професіоналами і
вважаючи одним з головних своїх принципів не нашкодити дитині, завжди
стежать за своїми діями, тому їхнє поводження і вчинки дуже часто
виявляються схожими, "шаблонно правильними". І дитина не завжди звертає
на це увагу - вчитель так пвдходить, як він зобов"язаний підходити. А

в"язаний підходити. А
батьки роблять так чи інакше, тому що так потрібно робити, і це єдино
правильний спосіб дії, що дитина засвоює на все життя. таким чином, у
даній ситуації не можна вважати школу винною в усіх гріхах. Батькам
необхідно розумвти, що це їхня дитина, і тільки вони відповідальні за
те, якою людиною вона стане.

Батьки Олега дуже забезпечені люди, але в родині розлад. Батько і мати
хлопчика навіть не спілкуються один з одним і цілком зайняті своїми
проблемама.

Олег вчиться в сьомому класі, має авторитет у своїх однокласників і
вважається "крутим". Виховання батьками сина обмежується грошовими
подарунками то з боку батька, то з боку матері. Батьки впевнені, що
цього цілком достатньо для того, щоб їхня дитина виросла нормальною
людиною.

1. Чи згодні ви з позицією батьків Олега?

2. Чи можливо, обмежуючи лише матеріальним забезпеченням,
виховати повноцінну, у всіх відносинах, людину?

3. Як ви думаєте, до чого може привести подібне виховання
дитини?

Цю дитну можна тільки пожаліти. Потім, у житті, йому буде дуже
важко, без нормальних людських відносин. У нього в майбутньому можуть
бути "усі блага цивілізації", але "нікому буде води подати". Так само
шкода тих людей, що опиняться поруч з ним. Їм так само буде важко
розраховувати на нормальну відповідну реакцію з боку цієї людини: у
матеріальному світі немає місця таким поняттям, як любов до ближнього,
жаль, та й просто повага.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

КОЛОМИЙСЬКИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра педагогіки ім. Б.Ступарика

Дипломна робота

на тему:

«ВИХОВАННЯ У СІМ’Ї ЯК ПЕРШООСНОВА РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ»

Виконала студентка

Коломийського інституту

групи ПН – 5/1 спеціальності

«Початкове навчання»

Турянська Уляна

Науковий керівник :

канд. пед. наук, доц.

Стинська Вікторія

Володимирівна

Коломия, 2007

PAGE 4


© 2013 Alive-inter.net Про сайт Зворотній зв`язок Відмова від відповідальності