↑ Вгору

Реферат на тему

Географія населення світу та РПС (науковий реферат)


читати

Переглянути реферат

зберегти

Скачати реферат

друкувати

Друкувати реферат

Науковий реферат

Географія населення світу та РПС



Населення світу

Під час вивчення теми ви ознайомитеся: з кількістю населення Землі та
особливостями його природного і механічного руху; статево-віковим,
етнічним, релігійним складом та територіальними відмінностями населення;
характером розселення та особливостями урбанізації; структурою
зайнятості і рівнем використання трудових ресурсів.

Кількість населення Землі, його природний та механічний рух

Сукупність людей, які проживають на певній території, становить її
населення. Воно вивчається багатьма науками. Так, демографія досліджує
закономірності відтворення населення та окремих його груп шляхом аналізу
природного руху та змін статево-вікової, шлюбної та сімейної структур.
Етнографія - побутові та культурні особливості життя народів. Географія
населення вивчає особливості розміщення населення та поселень на земній
кулі залежно від природних особливостей та суспільних умов його
існування.

Головними напрямами досліджень географії населення є вивчення його:
регіональних кількісних характеристик; відмінностей статево-вікового,
соціального, етнічного, релігійного складу; особливостей розселення та
сучасного стану урбанізації, якісті та характеру використання трудових
ресурсів у країнах і регіонах.

Нині населення світу становить понад 5,6 млрд чоловік. Воно постійно
зростає за рахунок відтворення. Відтворення (природний рух) населення -
це сукупність процесів народжуваності і смертності, які визначають
розміри природного приросту. Від динаміки природного приросту залежить
характер безперервного відновлення людських поколінь.

Природний приріст - це перевищення народжуваності над смертністю
(обчислюється на 1000 жителів на рік). Він може бути додатним у разі
перевищення народжуваності над смертністю і від'ємним, коли смертність
більша від народжуваності, або нульовим, коли ці показники мають
однакове значення.

Залежно від соціально-економічних умов життя людей, співвідношення
показників народжуваності, смертності та природного приросту складається
по-різному. Для населення країн, що перебувають на низьких рівнях
економічного розвитку, характерні високі показники народжуваності і
смертності, а відтак -низький природний приріст. Епідемії та стихійні
лиха ще більше погіршують ситуацію. З початком тих чи інших
суспільно-економічних перетворень поліпшується якість життя, кращим стає
медичне обслуговування, і це сприяє істотному зменшенню показників
смертності. З розвитком процесів індустріалізації та урбанізації
починають зменшуватися і показники народжуваності. Кожному з етапів
перебігу цього демографічного переходу притаманна своя ситуація у
відтворенні населення. В наш час у світі переважають два типи
відтворення населення. Для першого типу характерні порівняно невисокі
показники народжуваності, смертності й природного приросту (до 12
чоловік на 1000 жителів). Як наслідок - велика частка старших вікових
груп у структурі населення. Цей тип характерний для більшості країн
Європи, Північної Америки. Другий тип відтворення властивий країнам

ики. Другий тип відтворення властивий країнам
Азії, Африки та Латинської Америки. Для нього характерні порівняно
високі показники народжуваності, стабільні на певному (часто низькому)
рівні показники смертності та високий природний приріст (понад 12
чоловік на 1000 жителів). У цій групі висока частка молодших вікових
груп у структурі населення. Так, природний приріст населення в
розвинутих країнах Західної Європи та Північної Америки становить
відповідно 3 і 5 чоловік на 1000 жителів, тоді як, наприклад, у країнах
Південної Азії - 22, Центральної Америки - 31 чоловік на 1000 жителів. У
середньому за рік населення Землі зростає на 90 млн. чоловік, насамперед
за рахунок країн, що розвиваються, які дають понад 90 % щорічного
приросту населення.

До XVIII ст. зростання кількості населення світу залежало здебільшого
від біологічних процесів. Пізніше на перший план вийшли
соціально-економічні чинники, і з того часу населення Землі почало
зростати швидкими темпами. За прогнозами спеціалістів ООН, до кінця
наступного століття кількість населення на планеті ще більше зросте і
стабілізується на рівні близько 10 млрд чоловік.

Динаміка процесу природного руху населення (%0 - природний приріст на
1000 жителів)

Швидкі темпи зростання приросту населення дістали назву демографічного
вибуху й перетворилися в одну з глобальних проблем людства. Розв'язання
цієї проблеми вбачається у проведенні певної демографічної політики -
системи адміністративних, економічних, пропагандистських та інших
заходів, які здійснюються державою з метою урегулювання передусім
народжуваності. В країнах з першим типом відтворення населення державні
заходи спрямовані на збільшення народжуваності та природного приросту, а
в країнах з другим типом - навпаки, на скорочення. Так, у багатьох
європейських країнах (ФРН, Нідерланди, Швеція тощо) запроваджують
грошові субсидії, певні міри соціального захисту та стимулювання, інші
заходи соціально-економічного характеру для підтримки сімей та жінок,
які мають дітей. А в Китаї, навпаки, державного значення набула політика
стримування народжуваності шляхом її обмеження.

На кількість населення країни, його структуру, культурний та освітній
рівень істотно впливають міграції.

Міграції населення - це переміщення людей по території, пов'язані зі
зміною постійного місця проживання та роботи.

Міграції класифікують за причинами (економічні, політичні, гуманітарні
тощо), строками (сезонні, тимчасові, постійні), напрямами (зовнішні і
внутрішні), складом мігрантів, ступенем організованості тощо. Істотно
впливають на міграцію війни, конфлікти, зміни політичної ситуації в
країні або регіоні, зміни державних кордонів. .

Механічний приріст вносить певні корективи в демографічні процеси і у
формування культури народів.

Зовнішні міграції поділяють на: а) еміграцію - виїзд громадян зі своєї
країни до іншої держави на постійне проживання або на тривалий період;
б) імміграцію -в'їзд до країни громадян іншої держави на постійне або
тривале проживання.

Зовнішні міграції населення найбільшого розмаху набули в добу

грації населення найбільшого розмаху набули в добу
капіталізму. Після Другої світової війни головним районом притягання
робочої сили стала Західна Європа. Великий район імміграції сформувався
в нафтодобувних арабських країнах Близького Сходу.

У другій половині XX ст. з'явилася нова форма зовнішніх міграцій, яка
дістала назву «відпливу умів». Суть її полягає в переманюванні
розвинутими країнами іноземних учених, інженерів та інших спеціалістів
високої кваліфікації, яким створюють кращі умови роботи і виплачують
високу зарплату.

Нині найбільші міграційні потоки спрямовані у США - з країн Латинської
Америки, в Європу - з країн Азії і Африки. Багато людей виїжджає з країн
СНД і Центральної Європи в Західну Європу, Північну Америку, Ізраїль.

Для всіх країн світу характерною рисою є зростання масштабів внутрішніх
міграцій і насамперед з сільської місцевості в міста, особливо великі та
столичні. В результаті темпи зростання сільського населення
уповільнились, а темпи зростання міського - пришвидшилися.

Запитання і завдання

1. Що вивчає географія населення світу?

2. Що таке природний приріст населення? Як він визначається?

3. До країн якого типу відтворення населення належить Україна?

4. Що розуміють під поняттями «демографічний вибух» та «демографічна
політика»? Чи пов'язані вони між собою?

5. Що таке міграції? Які види та форми міграцій бувають?

6. Які зовнішні та внутрішні міграції притаманні сьогоденню?

Розміщення населення. Міське і сільське населення. Урбанізація

Населення світу розміщується дуже нерівномірно. Понад 2/3 його
сконцентровано на 8 % суходолу, близько 85 % проживає в східній півкулі,
60 % - в помірному поясі північної півкулі, більш як 50 % - на низовинах
і майже 1/3 -в приморській смузі. На розміщення населення впливають
природні умови і ступінь розвитку та зосередження виробництва.

Найгустіше заселені території давнього зрошувального землеробства:
острів Ява, долина Нілу, Індо-Гангська низовина, Велика Китайська
рівнина, дельти річок півострова Індокитай, Японські острови, де густота
населення місцями перевищує 300 чоловік на 1 км2. Густо заселені також
оазиси аридної зони, старопромислові райони Європи, сходу Північної
Америки (понад 200 чоловік на 1 км2) та узбережжя Південної Америки,
Африки, Австралії, що пов'язано з історією їх освоєння.

Середня густота населення зростає пропорційно зростанню його кількості
на Землі, частково віддзеркалюючи ступінь освоєності певного типу
природного середовища, задіяності його в господарській діяльності. Так,
середня густота населення на

Землі в 1975 році становила 29 чоловік на 1 км2, у 1987 році - 38, у
1994 році -40 чоловік на 1 км2. Густота населення в різних частинах
світу неоднакова - від З чоловік на 1 км2 в Австралії до 130 чоловік на
1 км2 в Азії. Найгустіше заселена Євразія - 105 чоловік на 1 км2.
Найбільша густота населення в Бангладеш (1200 чоловік на 1 км2). Втричі
меншу, ніж в Євразії середню густоту населення мають Латинська Америка
та Африка - 43 чоловіки на 1 км2. В Латинській Америці найгустіше

. В Латинській Америці найгустіше
заселені острівні центральноамериканські держави.

За місцем проживання населення світу поділяється на міське та сільське.
Але єдиного для всіх країн критерію віднесення того чи іншого поселення
до міського немає, що значно ускладнює порівняльний аналіз. Критерій
міста закріплюється законодавчо в кожній країні, коливаючись від 2000
чоловік в Ісландії до 50 тис. чоловік в Японії.

Нині в світі міське населення становить трохи менше половини, але його
кількість невпинно зростає.

Найбільша частка міського населення в Австралії (85 %), країнах Західної
Європи, Північної Америки (близько 75 %), Латинської Америки (понад 60
%).

Міське населення зростає з багатьох причин, серед яких головними є
відтік людей з сільської місцевості в міста, перетворення частини
сільських поселень у міські та ін.

До найважливіших соціально-економічних процесів сучасності належить
урбанізація.

Урбанізацією називають зростання і підвищення частки міського населення
в країні, регіоні, світі. Таке тлумачення урбанізації є звуженим. А у
широкому розумінні слова - це світовий історичний процес підвищення ролі
міст у житті суспільства, поступове перетворення його в міське за
характером праці, способу життя, культури, що пов'язані із розвитком
цивілізації, ходом науково-технічного прогресу. Тобто головна ознака
урбанізації - зростання міст, збільшення їх впливу на розселення та
відповідне ускладнення функцій.

За структурою зайнятості населення, джерелами його існування, характером
зв'язків можна визначити функціональну структуру міста, що залежить від
його величини, адміністративного статусу, геополітичного положення,
історії розвитку й формування.

Розрізняють міста, що мають промислові, транспортні, торговельні,
розподільчі та позаекономічні (адміністративні, наукові, культурні тощо)
функції. Найчастіше трапляються міста, в яких поєднуються промислові,
торговельні, транспортні та адміністративні функції. Є також
вузькоспеціалізовані центри: промислові (Детройт), транспортні (Суец),
політико-адміністративні (Бонн, Канберра), військові бази (Гібралтар),
наукові та вузівські (Кембридж, Гейдельберг), курорти (Ніцца, Брайтон),
релігійні (Мекка, Лурд).

У XX ст. темпи урбанізації значно зросли. За прогнозами ООН, цей процес
триватиме, і в останнє десятиліття XX ст. кількість міського населення
досягне 3,2 млрд. чоловік, тобто більшість населення світу проживатиме в
містах. При цьому міське населення в Азії, Африці, Латинській Америці
зросте в 3 рази, а в Європі та Північній Америці - в 1,5 раза.

До найбільш урбанізованих країн, де міське населення становить понад 4/5
жителів, належить Великобританія, ФРН, Швеція, Ісландія, Австралія,
Уругвай, Кувейт, Ізраїль, Японія.

Найактивніше зростає населення великих міст (понад 100 тис. чоловік),
дуже великих (понад 500 тис. чоловік) та міст-мільйонерів.

Водночас уповільнилися темпи зростання великих міст у розвинутих
країнах, спостерігається навіть деякий відтік населення з міст у
приміську зону, де краща ' екологічна ситуація та умови життя.

ща ' екологічна ситуація та умови життя.

Міста відіграють провідну роль в економічному, політичному та
культурному житті. Вони є центрами культурно-побутових,
інформаційно-управлінських, рекреаційних та інших зв'язків. У результаті
формуються такі сучасні групові форми міського розселення, як
агломерація. Міська агломерація - це система поселень, що розміщені на
певній території і об'єднані між собою політичними, трудовими,
культурно-побутовими, виробничими, організаційно-господарськими,
адміністративно-управлінськими та іншими зв'язками. Вони формуються
навколо одного чи кількох центрів. Найбільші в світі агломерації
сформувалися навколо Токіо, Нью-Йорка, Мехіко, Сан-Паулу, Лондона,
Парижа, Лос-Анджелеса, Буенос-Айреса, Осака - Кобе - Кіото,
Ріо-де-Жанейро. В США налічується більш як півтори сотні агломерацій, в
яких проживає 70 % населення країни, у Великобританії - 8 агломерацій з
населенням понад 2 млн. чоловік кожна. Швидкими темпами формуються
урбанізовані території в Китаї, Індії, Бразилії, інших країнах, що
розвиваються.

Злиття зон суцільної урбанізації утворюють мегалополіси, наприклад,
мегалополіс БосВаш на північному сході США об'єднує агломерації Бостона,
Нью-Йорка, Філадельфії, Вашингтона та інших міст, концентруючи близько
50 млн чоловік. Мегалополіс Токайдо об'єднує агломерації Токіо,
Йокогами, Осаки - Кобе - Кіото.

Незважаючи на швидке зростання міст, половина населення світу нині
проживає в сільській місцевості. Сільське населення переважає в таких
країнах, як Бангладеш (понад 70 % кількості), Індія, Пакистан,
Індонезія, Китай. У більшості країн Африки воно становить близько 80 %
усього населення.

Сільське населення більше зв'язане з природними умовами, тому його
розселення наочніше відбиває характер природокористування. Форми
розселення в районах землеробства відрізняються від форм розселення в
районах пасовищного тваринництва.

Розрізняють дві основні форми сільського розселення: групову різних
видів і розкидану (дисперсну). Групові форми розселення переважають в
Україні, Росії, у зарубіжній Європі, Японії, Китаї, в більшості країн,
що розвиваються. Розкидана форма розселення (фермерський тип) переважає
в таких розвинутих країнах, як СТА, Канада, Австралія.

Поширені й мішані форми розселення. У розвинутих країнах значна
кількість людей працюють у місті, а живуть у приміській зоні, де
оселилися з екологічних та соціально-економічних причин. Водночас у
країнах з низьким рівнем економічного розвитку частина міських жителів
займається сільським господарством. Таким чином, форми розселення
населення постійно ускладнюються, віддзеркалюючи відповідні зміни у ході
розвитку цивілізації від античного «поліса» (міста-держави) до сучасного
мегалополіса.

Статево-віковий, етнічний, релігійний склад (структура) населення

Співвідношення чоловіків і жінок віддзеркалює статевий склад (структуру)
населення. В цілому у світі чоловіків більше, ніж жінок, переважно за
рахунок країн Азії. Приблизно в половиш країн світу жінки кількісно
переважають над чоловіками. Це пояснюється тим, що середня тривалість

ають над чоловіками. Це пояснюється тим, що середня тривалість
життя жінок на 5-8 років більша, ніж чоловіків. У деяких країнах
переважання жінок є результатом Другої світової війни та сучасних
воєнних конфліктів. Але з появою нових поколінь розрив у співвідношенні
чоловіків і жінок поступово скорочується.

Кількісне переважання чоловіків над жінками спостерігається в країнах,
де становище жінок історично було несприятливе (ранні шлюби, численні й
ранні народження дітей), а також у тих країнах, де великий приплив
чоловічої робочої сили. Найбільше кількісне переважання чоловіків в
Індії та Китаї.

Віковий склад населення залежить від показників народжуваності,
смертності та природного приросту. Тому основні типи вікового складу
населення на початку 90-х років XX ст. загалом відповідають типам його
відтворення.

У розвинутих країнах світу частка дітей до 14 років становить у
середньому 20 %, літніх людей - 14-15 %, а в країнах, що розвиваються,
відповідно 33-36 % і 4 % .

Статево-вікова структура населення - важливий економіко-демографічний
показник, який дає змогу прогнозувати кількість населення і, відповідно,
трудові ресурси.

Етнічний склад населення світу - результат довготривалого історичного
процесу.

Етнос (етнічна спільність) - стійкий соціальний вид угруповання людей,
що виник історично і представлений плем'ям, народністю, нацією.

Єдності етносу надають такі спільності, як мова, територія,
господарювання, культура й побут, релігійна, расова, державна
приналежність, історична доля. Зрозуміло, що розвиток цивілізації,
взаємодія етносів змінюють ці ознаки. Залежно від національного складу
населення країни поділяються на однонаціональні та багатонаціональні.
Переважають багатонаціональні країни, з-поміж яких найбільшими є Індія,
Китай, Пакистан, Індонезія, США, Росія. Складну етнічну структуру мають
більшість країн Африки. До однонаціональних належать Польща, Угорщина,
Аргентина, Японія, арабські країни Південно-Західної Азії, Австралія
тощо. Є також двонаціональні держави - Бельгія, Канада.

У світі налічується близько 3 тис. народів (етносів). З-поміж них
вирізняються 18 найчисленніших, що становлять більшу частину населення
Землі. Це такі народи, як китайці, хіндустанці, американці США,
бенгальці, росіяни, бразильці, японці. В Європі найчисельнішими народами
є німці, італійці, французи, англійці, українці, іспанці. Всього ж на
планеті 2,5 тис. різних мов, а з різновидами -6 тисяч. Усі мови
об'єднані в 20 мовних сімей, що поділяються на мовні групи.
Найпоширеніші серед них - індоєвропейська, китайсько-тибетська,
семіто-хамітська, нігеро-кордофанська, алтайська мовні сім'ї.

Мовами індоєвропейської сім'ї спілкуються 150 народів, які живуть на
всіх континентах і становлять більшість в Європі, Північній Америці,
Австралії. В Європі 9/10 населення належить до трьох великих мовних
груп: германської (німці, австрійці, шведи, англійці), романської
(італійці, французи, іспанці, румуни), слов'янської (росіяни, українці,
серби, болгари, поляки).

Релігія - невід'ємна складова духовного життя людства, значною мірою

Релігія - невід'ємна складова духовного життя людства, значною мірою
основа нормування повсякденного життя. Той чи інший релігійний світогляд
віддзеркалюється в елементах матеріальної (культові споруди) і духовної
(пісні, музика, обрядовість тощо) культури кожного народу, визначає не
тільки культурно-побутові відмінності та особливості демографічних
процесів, а й впливає на політичне та соціально-економічне становище
країн і регіонів.

Найбільш поширені в світі три релігії, які через це дістали назву
світових: християнство, іслам, буддизм. Крім того, значна частина
людства сповідує індуїзм, синтоїзм, конфуціанство, даосизм.

Християнство поширене на всіх материках. Воно включає три гілки -
католицьку, православну та протестантську. Його сповідує понад 1/4
людства, з них 3/5 - католики, 1/3 - протестанти, 1/10 - православні.
Католицизм поширений у країнах Південної Європи, а також у Франції,
Польщі, країнах Латинської Америки, окремих країнах заходу та півдня
Африки, на Філіппінах. Протестантизм - в англо-американських країнах та
в Австралії. Православ'я дотримуються греки, народи півдня Центральної
Європи, країн СНД (росіяни, українці, грузини тощо) та Ефіопії.

Послідовники ісламу становлять близько 20 % населення Землі. Іслам
поширений переважно в країнах Центральної, Південно-Західної Азії,
Африки, в Індонезії.

Буддизм та синтоїзм сповідують понад 11 % людства, трохи менше
прихильників індуїзму, конфуціанства й даосизму - 7,5 %. Буддизм
поширений у Східній, Південно-Східній та Південній Азії. Народи
Південної Азії сповідують також індуїзм. Конфуціанство та даосизм
розповсюджені переважно в Китаї.

Серед релігій, які є етнічною ознакою певного народу, найбільш поширені
іудаїзм (євреї), синтоїзм (японці), сікхізм (сікхи в Індії), джайнізм
(маратхи на півночі Індії) та інші.

Трудові ресурси та зайнятість населення

До трудових ресурсів належить частина населення, що досягла
працездатного віку, який у кожній країні визначається законодавчо (в
США, Росії, Україні -16-60 років, Канаді - 15—66, в Мексиці і Португалії
- 12-65). У міжнародній статистиці працездатним вважається населення
віком від 15 до 65 років.

У багатьох країнах, особливо тих, що розвиваються, пенсійний вік взагалі
не визначено, оскільки немає пенсійного забезпечення.

Частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена в суспільне
виробництво, на даний час становить економічно активне населення. На
нього припадає в світі майже 3/4 трудових ресурсів. Відмінність між
економічно активним населенням і зайнятим у виробництві визначається як
рівень безробіття. Цей показник змінюється в часі і не однаковий у
різних країнах. Він залежить від рівня розвитку країни, характеризує
стан економіки та певною мірою рівень життя населення.

Структура зайнятості віддзеркалює структуру господарства країни, рівень
розвитку окремих галузей, функціональну структуру поселень. У розвинутих
країнах зайнятість у промисловості становить 25-40 %, а кількість
зайнятих у сільському господарстві постійно зменшується. Водночас до

шується. Водночас до
35—50 % зростає кількість зайнятих у невиробничій сфері, що представлена
не тільки такими традиційними видами діяльності, як освіта, охорона
здоров'я та відпочинок, а й торговельно-фінансовою діяльністю. В
країнах, що розвиваються, близько половини населення зайнято в аграрному
секторі економіки. Частка зайнятих в промисловості тут не перевищує 15
%. Значний відсоток становлять зайняті у невиробничій сфері, переважно в
сфері послуг. У постсоціалістичних країнах основна частина населення
зайнята в матеріальному виробництві (майже 40 % - у промисловості й 20 %
- в сільському господарстві). На невиробничу сферу припадає близько 30
%, причому 2/3 зайняті в освіті, охороні здоров'я, культурі.

Таблиця Сучасна галузева структура зайнятості в країнах різних типів, %





США

Японія

ФРН

Польща

Індія

Китай



Сільське, лісове та рибне господарство

2,9

5,8

3,3

23,0

60,9

56,4



Індустріальні галузі (гірничодобувна та обробна промисловість,
енергетика, будівництво, транспорт)

30,1

40,2

43,0

37,4

20,6

25,2



Обслуговуючі галузі (торгівля, сфера обслуговування, фінанси,
адміністрація)

67,0

54,0

53,7

39,6

18,5

18,4



Таким чином, простежується закономірний зв'язок між структурою
зяйнятості, структурою виробництва та типом країни.

Постіндустріальним та індустріальним країнам притаманний значний
розвиток галузей невиробничої сфери на базі високорозвинутої
промисловості, особливо її обробної ланки. Чим нижчий рівень
промислового розвитку, тим менша частка населення зайнята у невиробничій
сфері. Цей загальний баланс галузевої структури зайнятості може мати
варіації, пов'язані з національними традиціями або політичними умовами
на певний час. У цьому можна впевнитись навіть порівнюючи США та Японію,
Індію та Китай за даними таблиці 2. Але загалом за динамікою галузевої
структури зайнятості можна простежити зміни в галузевій структурі
виробництва та перебіг в напрямі розвитку господарства окремої країни.

Висновки

Географія населення вивчає особливості розміщення населення та поселень
на земній кулі залежно від природних особливостей та суспільних умов
його існування. Вона не тільки дає відповідь на запитання, де
знаходиться той чи інший народ чи поселення, а й пояснює, чому саме тут.
Географія населення спирається на такі ознаки, як кількість та характер
відтворення населення, його статево-віковий, соціальний, етнічний,
релігійний склад, особливості розселення та сучасний стан урбанізації,
якість та характер використання трудових ресурсів.

Кількість населення Землі постійно зростає, і темпи його зростання
прискорюються, що дало підставу назвати цей процес «демографічним
вибухом» і розглядати як одну з глобальних проблем людства. Зростання
населення відбувається переважно за рахунок країн, що розвиваються.

У світі налічується близько 3 тис. народів, що розмовляють 6 тис. мов і
діалектів.

Особливості природного середовища, історія його освоєння та
соціально-економічні умови розвитку визначили нерівномірність у

и нерівномірність у
розміщенні населення Землі.

Найгустіше заселені території давнього зрошуваного землеробства, оазиси
ариднозони, старопромислові райони і узбережжя морів та океанів.

Населення світу поділяється на міське і сільське. Сільське населення
поки що переважає за кількістю, але ця перевага незначна й сучасна
тенденція прямує до зростання частки міського населення передусім за
рахунок внутрішніх міграцій з сільської місцевості у міста.

Процес зростання і підвищення частки міського населення, ролі міст у
житті суспільства, поступове перетворення його в міське за характером
праці, способу життя, культури називається урбанізацією. Територіальним
виразом урбанізації є агломерування розселення. В результаті всі великі
міста, особливо міста з кількістю населення понад 1 млн чоловік, є
агломераціями або системами тісно зв'язаних поселень. Вищою формою
агломерування є мегалополіси або суцільні урбанізовані зони. В сільській
місцевості відповідно до систем природокористування переважають
дисперсні форми розселення.

Рівень урбанізації пов'язаний з рівнем соціально-економічного розвитку
країни. В свою чергу рівень соціально-економічного розвитку визначає
рівень та структуру зайнятості, рівень безробіття та певною мірою рівень
життя населення.

Статевий склад (структура) населення світу віддзеркалює співвідношення
чоловіків і жінок. Віковий склад населення залежить від показників
народжуваності, смертності та природного приросту населення.

Статево-вікова структура населення дає змогу прогнозувати кількість
населення і, відповідно, трудові ресурси. Економічно активне населення в
світі становить 3/4 трудових ресурсів.

Структура зайнятості віддзеркалює структуру господарства країни, рівень
розвитку окремих галузей, функціональну структуру поселень.

Демографічні передумови розміщення продуктивних сил

У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є
найважливішою складовою, бо трудові ресурси — головна продуктивна сила.
Аналізуючи вилив демографічних передумов на розміщення продуктивних сил,
треба враховувати, що населення — не лише виробник матеріальних благ і
послуг, але і їхній споживач. Тому враховувати слід і осіб у
працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у своїй
сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.

Демографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:

• чисельність населення країни (регіону), його динаміка, характер
відтворення;

• розміщення населення на території, щільність населення, форми
розселення, міграції;

• статевовікова структура населення, чисельність і динаміка трудових
ресурсів, рівень їхньої кваліфікації;

• структура зайнятості населення;

• національний склад населення;

• демографічна політика держави.

У взаємодії з іншими передумовами й факторами розміщення продуктивних
сил той чи інший структурний блок стає провідним, визначальним.

Чисельність населення найбільше виливає на формування контингенту
трудових ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону.

ку країни або регіону.
Певною мірою вона визначає й розмір валового внутрішнього продукту
країни, хоча ця залежність не пряма: вирішальний вплив на цю величину
справляють інші фактори (наприклад продуктивність праці).

Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба
враховувати чисельність населення регіону на даний момент і його
динаміку в часі. Це необхідно для визначення цілої низки економічних
показників: забезпеченості трудовими ресурсами на розрахунковий період,
обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на
соціальне забезпечення, розмірів будівництва житла, шкіл, лікарень тощо.
Навіть власник невеличкого підприємства побутового обслуговування
повинен бодай у загальних рисах знати динаміку чисельності населення
мікрорайону, щоб планувати свою діяльність. А керівник великих
економічних струк-

тур повинен мати інформацію про населення не лише свого регіону й
країни, але й інших країн і навіть усього світу.

На початок 1999 року кількість населення світу перевищила 6 млрд чол. У
десятьох найбільших країнах зосереджувалось більше половини всього
світового населення. Населення України становило 49,9 млн чол.

Таблиця 3.5. Кількість населення деяких країн світу (млн чол., 1997 р.)

1

Китай

1243

6

Росія

147



2

Індія

970

7

Пакистан

136



3

США

270

8

Японія

127



4

Індонезія

200

9

Бангладеш

124



5

Бразилія

160

10

Нігерія

113



Динаміка природного приросту населення регіону залежить від рівнів
народжуваності й смертності; приріст населення — це різниця між
кількістю народжених і померлих за певний період (звичайно — за рік).
Щоб дані про народжуваність, смертність і природний приріст були
співставні за різними регіонами, їх розраховують на 1000 душ населення,
одержуючи відповідні коефіцієнти: коефіцієнт народжуваності, коефіцієнт
смертності, коефіцієнт природного приросту.

Коефіцієнти природного руху обчислюються у проміле (%о). Народжуваність
— найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного
приросту населення. Загальні коефіцієнти народжуваності прості для
обчислення, проте вони не зовсім точно характеризують демографічний
процес, бо не враховують вікову структуру населення. Точніші сумарні
коефіцієнти, які показують кількість дітей, пересічно народжених однією
жінкою протягом життя (умовно — від 15 до 50 років; методика розрахунку
цього та інших спеціальних показників відтворення населення
розглядається у курсі демографічної статистики). Щоб забезпечити хоча б
просте відтворення населення (цебто нульовий приріст), треба аби
сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з високою смертністю він має
бути вищий, у країнах з низькою смертністю (і відповідно з більшою
тривалістю життя) він понижується. В Україні він дорівнює 2,12; саме
стільки дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у
країні забезпечувалося просте відтворення.

Найвищі показники народжуваності — у країнах, що розвиваються, особливо
в Африці. Рекорд належить Кенії, де сумарний коефіцієнт народжуваності

алежить Кенії, де сумарний коефіцієнт народжуваності
становить 8,00. В Йорданії він дорівнює 7,4, у Сенегалі — 7,2, у Мексиці
— 6,2. Найнижчі коефіцієнти притаманні Європі: Угорщина — 1,8, Австрія —
1,4, ФРН — 1,3. У Японії цей коефіцієнт становить 1,7, у США — 1,8.
Тобто, у розвинутих країнах світу склалась дуже напружена демографічна
ситуація.

Другою складовою динаміки природного приросту є смертність. У столітті,
що минає, показник смертності у цілому в усьому світі знижується,
особливо це помітно у країнах, що розвиваються. Однак протягом останніх
десятиріч у високорозвинутих країнах світу він почав поволі зростати. У
цих країнах загальний коефіцієнт смертності нерідко вищий, ніж у тих, що
розвиваються.

Одним з показників, що найбільш точно відбивають демографічну ситуацію в
країні, є коефіцієнт смертності немовлят, цебто кількість дітей, які
померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол. І тут
виявляється, що він найнижчий в економічно розвиненіших країнах.

Показники народжуваності й смертності, як вже йшлося, визначають
динаміку природного приросту населення. Коефіцієнт природного приросту в
світі досяг максимуму (20,6%о) у другій половині шістдесятих років.
Потім він почав знижуватись і наприкінці вісімдесятих років становив
16,1%о.

Найнижчі показники природного приросту властиві європейським країнам. У
деяких країнах (Латвія, Болгарія, Німеччина, Росія) показник від'ємний.
В 1998 р. коефіцієнт приросту для України становив — 6,0%о.

Найвищі коефіцієнти природного приросту спостерігаються у країнах Африки
й Близького Сходу, перевищуючи де-не-де 35 — 40%0.

Характер відтворення населення безпосередньо впливає на його
статево-вікову структуру. Особливе значення має контингент осіб
працездатного віку.

Частка осіб працездатного віку в економічно розвинутих країнах вища, ніж
у тих, що розвиваються. Щодо економіки — це позитивний факт.
Демографічне навантаження на працездатне населення тут менше, бо менша
частка непрацездатних поколінь, які потребують соціальної підтримки.
Висловлюючись мовою статистики: якщо в Україні на одного працюючого
припадає 0,6 утриманців, то у Кенії — 1,2.

В Україні визначено вік початку трудової діяльності — 16 років, а виходу
на пенсію — 55 років для жінок і 60 років для чоловіків.

Таблиця Природний рух населення деяких країн світу (на 1000 чоловік
населення)

Країна

Рік

Кількість народжених

Кількість померлих

Природний приріст



Україна

1998

8,3

14,3

-6,0



Росія

1997

8,6

13,8

-5,2



Латвія

1997

7,6

13,6

-6,0



Німеччина

1996

9,4

10,8

-1,4



Угорщина

1997

9,9

13,7

-3,8



Велика Британія

1997

12,3

10,7

1,6



Італія

1997

9,2

9,6

-0,4



США

1996

14,7

8,7

6,0



Японія

1996

9,6

7,1

2,5



Бразилія

1996

19,7

6,9

12,8



Нігерія

1990-1995

45,4

15,4

30,0



Сомалі

1990-1995

50,2

18,5

31,7



Індія

1996

27,4

9,2

18,2



Китай

1996

17,0

6,6

10,4



Практично у трудовій діяльності бере участь трохи інший контингент, бо

ере участь трохи інший контингент, бо
продовжує працювати частина осіб пенсійного віку, але деякі категорії
(наприклад військовослужбовці) до трудових ресурсів І не зараховуються.

Населення працездатного віку становить в Україні 56,6% (на 1 січня
1999 p.). Найбільша питома вага осіб працездатного віку — в
Харківській (58,2) і Одеській (58,0) областях та в Автономній республіці
Крим (58,3). Найнижчий показник — в Чернігівській області (52,2).
Незважаючи на те, що питома вага осіб працездатного віку досить висока,
ситуація з трудовими ресурсами в Україні непроста. Основна маса трудових
ресурсів України працює у сфері матеріального виробництва (60,8%).
Частка галузей непродуктивної сфери нижча, ніж в економічно розвинутих
країнах Європи та Північної Америки.

Загальна кількість трудових ресурсів України становить близько 30 млн
чол. (1998 p.).

Рівень кваліфікації трудових ресурсів України досить високий. Це
випливає з рівня освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та
середньою спеціальною освітою у народному господарстві становить 28,7%.
Практично усі особи працездатного віку письменні, що властиво лише
високорозвинутим країнам світу.

Територіально розміщення населення тісно пов'язане з економічними й
природними передумовами розміщення виробництва. Кращі
ґрунтово-кліматичні умови сприяють більшій продуктивності сільського
господарства, тому на одиниці території може прохарчуватись більше
населення.

До самого початку XX ст. сільське господарство було провідною галуззю в
більшості країн світу, і тому населення концентрувалось у регіонах з
високою природною продуктивністю землі: східні райони Китаю, Індія,
Південно-Східна Азія, Західна Європа, лісостепова зона Східної Європи,
Центральна Америка, долина річки Ніл, плато Східної та Південної Африки
тощо. І нині щільність населення там достатньо висока.

З розвитком промислового виробництва, особливо обробної промисловості,
залежність розселення від природних умов почала слабшати. Лише добувна
промисловість концентрує населення у місцях видобутку корисних копалин:
Донбас і Криворізький басейн, Урал, Рурський басейн тощо. У другій
половині XX ст. населення економічно розвинутих країн має тенденцію
концентруватись у регіонах з м'яким кліматом, проте це вже пов'язано не
з рільництвом, а з тяжінням до комфорту. Слідом за населенням
пересувається й виробництво. Зокрема, цей фактор впливає певною мірою на
прискорений розвиток штату Каліфорнія в США.

Залежно від структури економіки у деяких країнах щільність населення
визначається передусім сільським населенням, в інших — міським.
Найчастіше на ґрунті чималих ресурсів згодом розвивається обробна
промисловість, і щільність населення стає наслідком дії обох факторів.

За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три регіони, які
майже збігаються з економічними районами. У Донецько-Придніировському
районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Особливо
щодо цього виділяються Донбас, Криворіжжя, Середнє Придніпров'я,
Харківська область. Західно-Український район більшою мірою зазнав

вська область. Західно-Український район більшою мірою зазнав
впливу фактора сільського розселення, бо промислове виробництво
запанувало тут порівняно пізно. У південному районі вплив обох факторів
приблизно урівноважений.

Якщо не враховувати держав-міст і дрібних за територією країн, то
найбільшу в світі щільність населення мають: Бангладеш (818 чол./км2),
Бахрейн (784), Пуерто-Ріко (410), Ліван (292), Республіка Корея (449),
Бельгія (325), Нідерланди (375). Найменшу щільність населення мають:
Монголія (1,5 чол./км2), Ісландія (2,6), Лівія (3), Канада (3),
Австралія (2,3). Щільність населення України становить 83 чол./км2.

Розселення тісно пов'язане з міграціями. Основні види міграцій —
зовнішні й внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на міжрайонні
міграції та міграції між містом і селом. Зовнішньою називається міграція
населення між країнами. Люди, які виїздять з країни, називаються
емігрантами, а які приїздять — іммігрантами. Найбільш інтенсивні потоки
міграції спостерігаються сьогодні з країн Північної Африки,
Південно-Східної та Південно-Західної Азії — до країн Західної Європи, з
країн Латинської Америки та Південно Східної Азії — до США, з України,
Білорусі, Росії — до США, ФРН та Ізраїлю. З внутрішньої міграції
найбільшу цікавість становить переселення з села до міста. У зовнішніх
міграціях Україна в другій половині 90-х років мала від'ємне сальдо.

Збільшення питомої ваги міського населення й зростання
соціально-економічної ролі міст називається урбанізацією. У деяких І
економічно розвинутих країнах світу цей процес майже завершився, і
відсоток міського населення сягнув високих позначок і далі майже не
підвищується.

В Україні показник урбанізації становить 68%. Найвищий відсоток міського
населення в Україні — у Донецькій (90%), Дніпропетровській (84%),
Луганській (87%) та Харківській (79%) областях. Найнижчий — у
Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській
областях (41 —43%). Міське населення більш зосереджене у промислових
районах Донбасу й Придніпров'я. Західні регіони України недостатньо
урбанізовані.

Поняття урбанізації тісно пов'язане з системами розселення населення
— територіальне цілісними і функціонально взаємопов'язаними сукупностями
поселень. Два основних типи поселень — міські й сільські мають істотні
відмінності щодо функціональної структури й людності, причому
функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу
поселення. Виникнення й розвиток систем розселення — це наслідок
територіального розподілу праці. Кожне поселення в системі виконує свої
соціально-економічні функції.

Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв'язки між її
елементами (поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжпоселенні
потоки: виробничі, культурні, інформаційні тощо.

За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення
поділяються на локальні й регіональні. Локальні систе-

ми охоплюють відносно невелику територію (в Україні — звичайно область
або навіть її частину). Критерієм межування такої системи є показник

ритерієм межування такої системи є показник
транспортної доступності, який визначає відстань (у годинах) від центру
системи до її крайнього поселення; для регулярних поїздок населення в
один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні
системи дають змогу активного спілкування людей, сприяють найбільш
інтенсивним економічним зв'язкам між об'єктами системи. Центром
локальної системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо нього
групуються міста нижчих рангів; так утворюється міська агломерація.
Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за
величиною і функціональним призначенням (центри адміністративних
районів, сільськогосподарські центри, селища при фермах тощо).

Регіональні системи розміщуються на досить великих територіях; в Україні
вони включають поселення декількох областей. Часто базою для формування
регіональних систем розселення виступають ТВК (як, наприклад, для
Донецької регіональної системи, що охоплює Донбас). Найбільше місто
регіону, найскладніше в функціональному відношенні, набуває значення
регіонального центру. Іноді регіональна система може мати декілька
центрів, якщо вони приблизно рівнозначні.

Найбільшою формою розселення є мегаиоліс, що виникає у разі зрощування
декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні
кілометрів; проте вони не являють собою цілковиту міську забудову
території, її "галявини" можуть бути зайняті селами, рекреаційними
об'єктами тощо. Найбільші мегаполіси світу: "Босваш" — між
американськими містами Бостоном і Вашингтоном; "Чиніте" — між Чикаго й
Шттсбургом; "Сансан" — між Сан-Фран-ціско й Сан-Дієго; Тихоокеанське
узбережжя між Токіо й Осакою; район нижньої течії р. Рейн (Нідерланди —
Німеччина).

Розселення й виробництво мають прямий та зворотний зв'язок. Довгий час
домінуючим фактором було виробництво, яке зумовлювало певну систему
розселення. І сьогодні сільське господарство й гірнича промисловість,
наприклад, локалізують поселення. Але під впливом НТП великі міста
"притягують" виробництво до себе. Зосередженість в містах
науково-дослідних закладів, вузів, великого контингенту
висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукомістких
виробництв, формуванню потужних інформаційних центрів.

Подальший розвиток систем розселення веде до їх трансформації. Друга
половина XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст
(Нью-Йорк, Лондон); водночас швидко зростає їх приміське оточення:
міста-супутники, які перетворюються чи на "міста-сиальні", чи на
промислові додатки великих міст. Місто-центр "розвантажується" від
надмірної кількості виробничих об'єктів і населення. Проте посилюються
його зв'язки з іншими поселеннями агломерації. Такий процес має назву
субурбанізації. Таким чином, урбанізація переходить на вищий щабель.

Національний склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці,
хоча деякі національні аспекти треба враховувати у певних економічних
ситуаціях. До них належать: ступінь етнічної однорідності у країні,


національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної
культури, спосіб життя, темперамент тощо.

Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна
демографічна політика — комплекс соціально-економічних заходів, за
допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрібному напрямку. Цілі
демографічної політики можуть бути діаметрально протилежні.

В усіх країнах Європи, Північної Америки, у Японії та деяких інших
проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту
населення. Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через
надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за
рахунок покращення соціального забезпечення та медичного обслуговування.
Як правило, в економічно розвинутих країнах застосовують обидва методи
підвищення природного приросту. Але треба зазначити, що одноразові
вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше,
ніж через 15 — 20 років, а тому демографічна політика має бути
довготерміновою.

У більшості країн, що розвиваються, а також у Китаї, демографічна
політика скерована на зниження природного приросту населення. Тут пільги
надаються сім'ям, які свідомо обмежують кількість дітей. Крім того,
ведеться пропаганда малої сім'ї у засобах масової інформації та іншими
шляхами. Демографічна політика в Україні скерована на підвищення
природного приросту населення за рахунок народжуваності. Для цього
матерям, які народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка
тощо.

Економічні передумови

Сукупність економічних умов та відношень, що впливають на особливості
розміщення продуктивних сил, називається економічними передумовами
розміщення. Вони великою мірою визначають територіально-галузеву
структуру виробництва, ефективність розміщення об'єктів народного
господарства, напрям міжрегіональних зв'язків. З економічними
передумовами тісно пов'язані такі поняття, як економічний потенціал
країни, структура народного господарства, територіальний поділ праці.

Економічні передумови РПС можна погрупувати таким чином:

• історико-економічні передумови;

• особливості суспільної організації виробництва;

• характер прояву територіального поділу праці (на регіональному й
міжнародному рівнях);

• загальний рівень економічного розвитку регіону.

Ці передумови взаємопов'язані й взаємозумовлені. Так,
історико-економічні передумови докладно визначають загальний економічний
потенціал країни та участь її у територіальному поділі праці (ТПП). В
свою чергу, ТПП виливає на структуру народногосподарського комплексу.
Форми суспільної організації виробництва великою мірою є підсумком
історико-економічного розвитку країни.

Розгляньмо вплив економічних передумов на розміщення продуктивних сил.
Історико-економічні передумови є закономірною послідовністю подій у
попередньому розвитку економіки, які справили істотний вплив на сучасний
характер РПС. Передумови бувають загальні й регіональні.

Загальні історико-економічні передумови визначаються закономірностями
суспільного розвитку. Це розвиток соціально-економічних відносин,

ку. Це розвиток соціально-економічних відносин,
послідовне чергування способів виробництва, вдосконалення засобів праці,
індустріалізація, науково-технічний прогрес тощо. Світовому
соціально-економічному розвитку притаманна нерівномірність у часі та
просторі: у деяких регіонах і країнах він інтенсивніший, а в інших —
повільніший. Це призводить до несинхронності розвитку й розміщення
продуктивних сил у різних регіонах.

Так, у країнах Західної Європи раніше, ніж в інших регіонах, склались
капіталістичні відносини, відбувся перехід від ремесла до мануфактури,
здійснився промисловий переворот і почалась індустріалізація економіки.
Це зумовило випереджаючий розвиток країн Європи, а потім США та Японії у
царині технології, підвищило конкурентоспроможність продукції за рахунок
її здешевлення при одночасному поліпшенні якості. Розпочалась
торгово-економічна експансія цих країн, що сприяло зміцненню їхнього
власного економічного потенціалу й давало імпульс для подальшого
економічного випередження. Тепер розрив у продукуванні національного
доходу між економічно розвинутими країнами і країнами, що розвиваються,
становить 12-кратну величину і вже протягом кількох десятиріч не
знижується.

Сприятливі історико-економічні передумови у розвинутих країнах сприяли
ефективному розміщенню продуктивних сил. Насамперед в економіці цих
країн склалась галузева структура, адекватна науково-технічному
прогресові на кожній стадії його розвитку. Якщо на початковій стадії
індустріалізації тут панувала легка промисловість (особливо текстильна),
а згодом — ще й металургія, загальне машинобудування, основна хімія, то
сьогодні науково-технічний прогрес втілюють енергетика,
верстатобудування, електроніка, хімія органічного синтезу. За рівнем
розвитку цих галузей можна робити висновки про загальний економічний
потенціал країни.

Є ціла низка причин, чому країни, що розвиваються, відстали у поступі
економіки (повільніша еволюція соціально-економічних відносин, наслідки
колоніалізму); а тепер вони настійливо намагаються надолужити прогаяне.
У другій половині XX ст. вони зробили ривок в індустріалізації, але,
власне, це повторення з певним відставанням пройденого розвинутими
країнами. Спочатку йдеться про легку й харчову промисловість, видобуток
корисних копалин (на цій стадії перебуває більшість країн, що
розвиваються), а потім — про виробництво сільгоспмашин, транспортних
засобів, побутової електротехніки, мінеральних добрив. Найвища стадія —
випуск обладнання, верстатів, електроніки (Індія, Бразилія, Мексика та
ін.). Але доки країни, що розвиваються, "вилазять" на черговий щабель,
економічно розвинуті держави здобуваються на новий відрив. Тому проблема
зближення рівнів економічного розвитку не така проста, як здається. Для
її розв'язання не досить нарощувати, як це здебільшого робиться нині,
виробничі потужності в країнах, що розвиваються. Тут потрібна не лише
звичайна допомога заможніших держав, але й "взаємопроникнення" економік,
інтернаціоналізація світового господарства.

Історико-економічні передумови зумовлюють, до певної міри, структуру

орико-економічні передумови зумовлюють, до певної міри, структуру
сільського господарства у країнах, що розвиваються, зберігаючи у деяких
з них спеціалізацію на монокультурі (країни Латинської Америки — банани,
кава; Сенегал — арахіс; Шрі-Ланка — чай тощо). Експорт-орієнтована
економіка дає переваги за сприятливої ринкової кон'юнктури, але водночас
містить небезпеку економічної нестабільності.

Галузева структура української економіки також обумовлена історично.
Територія України протягом певного часу входила до складу різних держав,
що мали власні закономірності територіального поділу праці. Під їхнім
виливом наша держава має тепер надлишковий розвиток галузей важкої
індустрії при недостатньо розвинутій легкій промисловості, виробничої
інфраструктури, рекреаційного господарства.

Загальні історико-економічні передумови виявляються і в територіальному
аспекті, зокрема в суспільній організації виробництва, що адекватна
рівневі соціально-економічного розвитку держави. В економічно розвинутих
країнах процес спеціалізації й концентрації виробництва почався раніше,
ніж у країнах, що розвиваються, і набув завершеніших форм. Територіальна
організація виробництва утворює тут цілісну систему, що складається з
промислових центрів різного | рангу, вузлів, територіальних комплексів,
спеціалізованих промислових і сільськогосподарських зон, розвинутої
інфраструктури. Такій системі властива гнучкість: вона створює кращі
можливості для перебудови економіки, якщо це викликано зміною
кон'юнктури світового ринку або науково-технічним прогресом. Водночас у
багатьох країнах, які пізніше вийшли на шлях індустріалізації,
виробництво концентрується у небагатьох гіпертрофованих центрах (іноді —
просто у столиці) при слабкому економічному розвитку решти території.

Спосіб організації території, методи територіального управління істотно
впливають на розміщення продуктивних сил. У соціалістичних країнах
виробництво розміщувалося методами жорсткого планування. У низці
випадків це дозволяло примусово прискорити освоєння нових, багатих на
ресурси територій. Такий політичний підхід до розміщення продуктивних
сил неуникно призводив до чималих людських жертв. Концентрація
виробництва, особливо територіальна, здійснювалася без врахування
результатів науково-технічного прогресу та екологічної ситуації.
Хотілося побудувати якомога більші підприємства, тоді як у світовій
економіці від середини XX ст. з'явилася тенденція територіальне
розосереджувати виробництво. Внаслідок цього утворилися
"суиеріндустріалізовані" регіони (в Україні також), де концентрація
підприємств важкої промисловості не лише викликала екологічну напругу,
але й погіршила гнучкість у використанні сировини й трудових ресурсів.

Звичайно історико-економічні передумови регіонального характеру
впливають на розміщення продуктивних сил у регіоні, хоча іноді вони
можуть зачіпати досить великі території, навіть країни. Вони створюються
не стільки під дією загальних законів суспільного розвитку, скільки під
дією історичних умов розвитку економіки, притаманних саме цьому регіону,

умов розвитку економіки, притаманних саме цьому регіону,
структури інтегрального потенціалу, геополітичних та екологічних
факторів. З часом вплив історико-економічних передумов вирівнюється:
з'являються нові ситуації, які змушують переглянути
територіально-галузеву структуру господарства. Для теперішньої України
донедавнє минуле стало вже історико-економічною передумовою.

Форми суспільної організації виробництва — важлива складова системи
економічних передумов розміщення продуктивних сил. Таких форм
нараховується чотири: концентрація, спеціалізація, кокаоперування й
комбінування.

Зараз ми розглянемо їхню роль як передумову розміщення продуктивних сил.
Що дає концентрація? Як правило, зростає ефективність виробництва за
рахунок масовості випуску продукції. На великих підприємствах більше
можливостей для маневрування матеріальними ресурсами та виробничим
персоналом.

Збільшення виробничої потужності — не єдина форма концентрації. Вона
виявляється також у централізації управління шляхом об'єднання
підприємств, але такий процес найчастіше називається централізацією.

Велике підприємство є районотвірним фактором: довкола нього виростають
підприємства-суміжники, відбруньковуються філії. Таке підприємство
стимулює розвиток усього регіону, де воно розташоване. За приклад може
правити спорудження у Росії, у Східному Сибіру, великих ГЕС
(Красноярської, Саяно-Шушенської, Усть-Ілімської) або каскаду ГЕС на р.
Колумбія у США (включно з відомою греблею Гренд Кулі), які стали ядрами
формування територіально-виробничих комплексів.

Концентрація виробництва часто виглядає як зосередження великих
підприємств на обмеженій території, цебто як територіальна концентрація.
Це властиво гірничорудній та паливно-енергетичній промисловості: за
приклад можуть правити Донбас і Криворіжжя. Почасти це неуникний процес;
крім того, у таких випадках відбувається економія за рахунок кращого
використання інфраструктури. Проте концентрація має свої межі, які не
варто переступати. На певному щаблі розростання підприємство припиняє
давати ефект, собівартість продукції — порівняно зі зростанням витрат на
будівництво підприємств — знижується повільно, а фондовіддача падає. Зі
збільшенням розмірів підприємства неуникно зростає радіус перевезень
сировини, палива й готової продукції, що робить її дорожчою. Наприклад,
консервні й бурякоцукрові заводи не можуть бути занадто великими, бо
довелося б здалеку звозити до них сировину, а це призводило 6 до
псування овочів та буряку. Розумніше поєднувати невеликі (первісна
обробка сировини) й великі (скажімо, рафінування цукру-сирцю)
підприємства.

Треба також пам'ятати про екологічну небезпеку зосередження деяких видів
виробництва. І ще одне: великі підприємства погано піддаються
перепрофілюванню — переходу до випуску принципово нової продукції. Тому
в добу НТР концентрація виробництва не вважається безумовним благом. В
економічно розвинутих країнах . — поруч з гігантами — з'являється дедалі
більше невеличких підприємств (так звані "венчурні підприємства").

приємства").
Оптимальним варіантом у сучасній економіці є поєднання підприємств
різних розмірів, що виконують свої специфічні функції у регіоні. І тому,
безперечно, українській економіці треба дещо розосередити виробництво,
що підвищить загальну його ефективність.

Спеціалізація підприємства на певному виді продукції означає, що з
внутрішньорегіональних і локальних причин саме у цій точці простору
створюються сприятливі умови для виробництва цієї продукції. Слушність
такого висновку доводиться економічним аналізом. Якщо ефективність
спеціалізованого виробництва досить висока, то це означає, що
підприємство перебуває у фокусі збігу сприятливих факторів для цього
виробництва. Територіальною спеціалізацією називається орієнтація
регіону на виробництво товарів і послуг для позарайонного споживання у
загальній системі територіального поділу праці.

Кооперування — це організований взаємозв'язок спеціалізованих
підприємств. Особливо поширене кооперування у машинобудуванні, де на
його основі виготовлюється уся складна продукція. Кооперування буває
внутрішньогалузеве, якщо кооперативні поставки здійснюються між
підприємствами однієї галузі, й міжгалузеве.

У територіальному розумінні кооперування поділяється на
внутрішньорайонне й міжрайонне. Внутрішньорайонне кооперування, особливо
якщо воно сполучається з міжгалузевим, є основою формування регіональних
територіально-виробничих комплексів. Нарешті, важливою формою є
міжнародне кооперування. Воно розповсюдилося завдяки транснаціональним
корпораціям і створенню регіональних економічних спільнот (як-от
"Спільний ринок").

До переваг комбінування належать економія на транспортних витратах,
можливість комплексно використовувати сировину, оперативність
управління. Воно особливо ефективне у галузях, де перероблюється велика
кількість сировини: металургія, харчова, текстильна, лісова й
деревообробна промисловість. Найтиповішим прикладом є комбінат у
металургії, де здійснюються послідовні операції: виробництво чавуну,
потім сталі й, нарешті, прокату.

Є три види комбінування: на основі послідовної обробки сировини, на
основі комплексного використання сировини й на основі використання
відходів. Часто ці види комбінування сполучаються. Наприклад, на
комбінаті чорної металургії послідовна обробка руди супроводжується
переробкою відхідних коксових газів; у кольоровій металургії —
комплексне використання руди, послідовна обробка її компонентів та
утилізація сірчистих газів.

Комбінування поширилось в Україні, бо її промисловість великою мірою
репрезентована матеріаломісткими галузями. У чорній металургії відомі
такі гіганти, як Криворізький металургійний завод, "Заиоріжсталь",
"Азовсталь"; у хімічній промисловості — виробниче об'єднання "Стирол" у
Горлівці, Сумський хімічний комбінат; у легкій промисловості —
Херсонський бавовняний та Рівненський льонокомбінат тощо.

На розміщення продуктивних сил істотно впливають форми суспільної
організації виробництва, визначаючи територіально-виробниче "обличчя"
регіону.

Територіальний поділ праці як економічна передумова розміщення

іальний поділ праці як економічна передумова розміщення
продуктивних сил є вирішальним. Власне, розміщення виробництва є
територіальним аспектом суспільного поділу праці. Територіальний поділ
праці на міжрайонному рівні формує народногосподарський комплекс країни.
Чим розвиненіша економіка країни, чим глибший поділ праці, тим чіткіше
визначається регіональна економічна структура й тим більше можна
виокремити економічно цілісних територіальних комплексів. У масштабах
країни — аналізуючи ефективність регіональної спеціалізації — треба
враховувати транспортний фактор, особливо якщо територія країни
достатньо велика. Тоді формула ефективності спеціалізації набуде такого
вигляду:



де Т — середні транспортні витрати на одиницю продукції.

Нерідко використовують обернене співвідношення у цій формулі, одержуючи
індекс поточних витрат:



Поглиблення міжрайонного поділу праці сприяє ощадливішому використанню
природних і трудових ресурсів, підвищенню ефективності виробництва.

В усьому світі спостерігається процес інтегрування національних економік
у єдине світове господарство, і це позначається на їхній
територіально-галузевій структурі. Тому міжнародний територіальний поділ
праці дедалі більше визначає територіальну організацію виробництва не
лише на рівні країн, але часом і на внутрішньо-районному рівні.

Загальний рівень розвитку регіону (країни) справляє чималий вплив як на
галузеву, так і на територіальну структуру господарства. Високорозвинута
економіка постійно відтворює умови подальшого розвитку продуктивних сил.
У найпростішому вигляді відтворення умов можна уявити наступним чином:
високий рівень доходів населення спричинює масове виробництво продукції
ширвжитку. Це, у свою чергу, стимулює інвестиції у виробництво
обладнання, що тягне за собою розвиток металургії, гірничодобувної
промисловості, енергетики тощо.

Від рівня економічного розвитку країни залежить місткість внутрішнього
ринку для виробництва продукції. Наприклад, обмаль країн, що
розвиваються, мають власне верстатобудування, бо у них відсутнє
розвинуте машинобудування. Інтенсивне сільське господарство потребує
виробництва мінеральних добрив, що стимулює розвиток суміжних галузей
хімічної промисловості.

Місткий внутрішній ринок дозволяє здійснювати масове виробництво,
включно з засобами виробництва. Це, у свою чергу, створює сприятливі
умови для спеціалізації й концентрації.

В економічно розвинутих країнах є можливості для великих
капіталовкладень у НДДКР (науково-дослідні й дослідно-конструкторські
роботи), що дозволяє розміщувати наукомістке виробництво. Цьому також
сприяє наявність висококваліфікованих кадрів у країні і зваблювання
найобдарованіших вчених, інженерів і талановитих фахівців з інших країн.
Наукомістке виробництво часто є й капіталомістким; тому лише
високорозвинуті країни здатні розвивати й розміщувати виробництво згідно
з вимогами науково-технічного прогресу. Якщо ще півсторіччя тому зробити
ривок в економічному розвитку можна було за рахунок екстенсивних
методів, шляхом кількісного нарощування виробничих потужностей (як-от у

ів, шляхом кількісного нарощування виробничих потужностей (як-от у
Китаї, СРСР), то тепер це означало б відставання, регрес, марнування
зростаючого об'єму ресурсів при зниженні ефективності виробництва.

Отже, між розміщенням виробництва і рівнем економічного розвитку країни
є глибинний зв'язок. Чим розвиненіша економіка, тим досконаліша (за
інших однакових умов) територіальна організація та галузева структура
народного господарства.

Рівень економічного розвитку країни визначається системою загальних
показників, які треба знати економістові для аналізу ефективності
розміщення виробництва. До цих показників належать: валовий національний
продукт (ВНП), валовий внутрішній продукт (ВВП), національний дохід,
валовий суспільний продукт (ВСП), продуктивність суспільної праці.

Валовий національний продукт характеризує кінцеві результати діяльності
національної економіки та є найзагальнішим показником рівня її розвитку.
Він створюється як у матеріальній, так і в нематеріальній сферах
діяльності. ВНП визначається як сума валової доданої вартості усіх
галузей народного господарства. До нього не зараховується вартість
сировини, матеріалів, палива та інших матеріальних ресурсів, які були
витрачені у процесі виробництва. Частина ВНП може бути зароблена за
кордоном так званими "резидентами" економічної території країни,
наприклад, філіями фірм або приватними особами, які мають за кордоном
джерело доходу. При обчисленні ВНП враховується також різниця між
експортом та імпортом. Валовий внутрішній продукт характеризує кінцеві
результати внутрішньої економіки, цебто без урахування надходжень
ззовні. ВВП України в 1998 р. становив 104 млрд грн.

Валовий суспільний продукт визначається як сума валової продукції
галузей матеріального виробництва. Він включає вартість витраченої
сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції. Отже, це не
тільки додана вартість, але й вартість минулої праці.

Національний дохід трактується подвійно. Колись у соціалістичних країнах
вважалось, що він утворюється лише у сфері матеріального виробництва.
Проте є й інше розуміння матеріального доходу: він утворюється і у сфері
матеріального виробництва, і у невиробничій сфері. В такому випадку
національний дохід дуже близький за змістом до валового національного
продукту, але відрізняється від нього розміром податків на виробництво
та імпорт, а також сумою амортизаційних відрахувань.

Показники ВНП, ВВП, ВСП та національного доходу дозволяють визначити
місце країни у світовій економіці. При цьому важливо враховувати не лише
абсолютні розміри згаданих показників, але і їх виробництво на душу
населення. Є ще й інші величини, які також характеризують рівень
економічного розвитку країни. Це національне багатство, що трактується
як сукупність накопичених матеріальних благ. До нього зараховуються
обсяги основних фондів, обігових коштів, приватного майна тривалого
використання.

Продуктивність суспільної праці обчислюється як відношення виробленого
національного доходу до чисельності працівників, котрі його створили.

цівників, котрі його створили.
Залежно від методики визначення національного доходу, це можуть бути або
усі працівники, або лише працівники зі сфери матеріального виробництва.

Нарешті, економічний розвиток країни визначається галузевою структурою
економіки, її збалансованістю, питомою вагою галузей, що визначають
науково-технічний прогрес. Важливою характеристикою є ступінь участі
країни в міжнародному територіальному поділі праці.

Таким чином, економічним передумовам властива різноманітність проявів.
Вони не лише впливають на галузеву структуру й просторову конфігурацію
виробництва, але й визначають динамічність процесу розміщення
продуктивних сил.

Таблиця ВВП ряду країн у 1997 р. (млрд дол. США)

Країна

ВВП

Країна

ВВП



США

7075

Велика Британія

1110



КНР

3670

Італія

1100



Японія

2640

Бразилія

1000



ФРН

1625

Мексика

685



Індія

1415

Канада

630



Франція

1160

Росія

580






© 2013 Alive-inter.net Про сайт Alive-inter.net Зворотній зв`язок Відмова від відповідальності