↑ Вгору

Реферат на тему

Право на одержання екологічної інформації. Механізм реалізації права на екологічну інформацію (диплом)



Переглянути реферат



Скачати реферат



Друкувати реферат

Дипломна робота

Право на одержання екологічної інформації. Механізм реалізації права на
екологічну інформацію



Вступ

Право на екологічну інформацію – одне з основних прав людини в
екологічному праві України. Кожна особа на національному рівні повинна
мати можливість належного доступу до екологічної інформації, повинна
бути поінформована про стан навколишнього природного середовища. Цьому
праву повинен відповідати обов’язок держави надавати необхідну
інформацію, яка є у розпорядженні тих чи інших органів, на які покладені
функції щодо інформування населення про екологічне становище у державі.
Крім цього, особа повинна не просто наділятись таким правом, їй законом
повинні надаватись реальні можливості впливати, брати участь у прийнятті
відповідних нормативно-правових актів у сфері екології. Це право людина
повинна реалізовувати через відповідні громадські організації, які
беруть участь у прийнятті державних рішень щодо зазначених питань.

Ще донедавна екологічні катастрофи, зокрема техногенного походження, їх
причини та наслідки впливу на довкілля, життя та здоров’я людей
замовчувалися, а інформація про них залишалась засекреченою. Саме тому
важливим є законодавче закріплення права на екологічну інформацію та
наукова розробка теоретичних його положень.

Однак в законодавстві, на нашу думку, поряд з декларуванням цього права
повинні закріплюватись способи його втілення на практиці. З цією метою
науковцями досліджується система гарантій та механізм реалізації права
доступу до екологічної інформації, важливе місце серед яких займає
юридична відповідальність за його порушення.

Саме ці положення стали предметом дослідження даної кваліфікаційної
роботи.



Розділ І Право на одержання екологічної інформації

Глава 1.1. Поняття, зміст і види екологічної інформації.



Нова Конституція України значно розширила коло прав громадян У ній
вперше знайшов відображення ряд екологічних прав, серед яких важливе
місце займає право на екологічну інформацію. Ст. 50 Конституції
закріплює: "Кожному гарантується право вільного доступу до інформації
про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а
також право на їх поширення" [1]. Регулювання доступу до екологічної
інформації відіграє важливу роль в активізації діяльності державних і
громадських організацій у сфері охорони довкілля. Як підкреслює Т.Р.
Захарченко "неможливо уявити собі сучасне цивілізоване, відкрите
суспільство, яке б не забезпечувало своїм громадянам юридичних гарантії
одержання інформації, яка їх цікавить, у тому числі екологічної" [51, с.
41] Саме тому важливо дослідити правовий статус екологічної інформації,
визначити механізми її одержання і використання.

В Україні ряд еколого - нормативних актів прямо закріплюють право
громадян на одержання інформаційних відомостей екологічного характеру.
Так, Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" в
ст. 9 надає громадянам право на одержання у встановленому порядку повної
та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища

вколишнього природного середовища
та його вплив на здоровя населення [30]; ст. 4 Закону України "Про
забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" і ст. 6
Основ законодавства України про охорону здоров'я - право на інформацію
про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і
можливі фактори ризику та їх ступінь [19; 8]; ст. 10 Закону України "Про
використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" - про безпеку
ядерної установки чи об'єкта, призначеного для поводження з
радіоактивними відходами, про рівні радіації на території України, в
місцях проживання людей чи їх роботи [17]; ст. 4 Закону України "Про
захист людини від впливу іонізуючих випромінювань" - про рівні
опромінення людини та заходи захисту від впливу іонізуючих випромінювань
у місцях їх проживання чи роботи [22]; ст. 14 Закону України "Про
відходи" - про безпеку об'єктів поводження з відходами [16].

Окремі положення, пов'язані із забезпеченням інформованості населення в
сфері екології, піднімались ще в постанові Верховної Ради УРСР від
17.02.90 р. "Про екологічну обстановку в республіці та заходи по її
докорінному поліпшенню" [24]. 28 квітня 1990 року Радою Міністрів УРСР
була прийнята постанова №100 "Про порядок і періодичність обнародування
відомостей про екологічну, в тому числі радіаційну, обстановку та стан
захворюваності населення" [34]. Ця постанова закріпила обов'язок
компетентних органів у визначені строки подавати до центральних і
місцевих органів охорони природи і охорони здоров'я інформацію про
екологічну обстановку, а також строки обнародування узагальнених
відомостей через республіканські та місцеві газети, радіо, телебачення.
Аналізуючи екологічне законодавство, можна також знайти норми, які
закріплюють обов'язки компетентних державних органів збирати і
узагальнювати еколого - інформаційні відомості (ст. 8-10 Водного Кодексу
України [2]; ст. 96 Земельного Кодексу України [3]; ст. 42 - 43 Кодексу
України про надра [13]; ст. 96 - 97 Лісового Кодексу України [14]; ст.
12 Закону України "Про охорону атмосферного повітря" [15]; ст. 14 Закону
України "Про пестициди і агрохімікати" [16] тощо).

Поряд із вказаними нормативними актами регулювання доступу до інформації
(в тому числі і екологічної) визначається Законом України "Про
інформацію" [17]. Щоправда, в законі навіть не виділено екологічну
інформацію як окремий вид, а включено до інформації
довідково-енциклопедичного характеру (ст. 24). Але екологічна інформація
за своїм змістом і статусом не може бути зведена до
довідково-енциклопедичної. На особливий характер інформації з питань
екології вказується в цьому ж законі. Зокрема, в ст. ЗО передбачено, що
правовий режим такої інформації встановлюється Верховною Радою України
за поданням Кабінету Міністрів. На жаль, до цього часу Верховною Радою
України не прийнято нормативного акту, який би закріплював режим
екологічної інформації. Що ж являє собою інформація? Що таке екологічна
інформація? Які відомості входять у її склад? Яка інформація буде повною

буде повною
і достовірною як того вимагає Закон України "Про охорону навколишнього
природного середовища"? Слово "інформація" походить з латинської мови і
в буквальному перекладі означає "роз'яснення". Закон України "Про
інформацію" в ст. 1 визначає інформацію як документовані або публічно
оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві,
державі та навколишньому природному середовищі.[53, с. 88 – 89]

Необхідно зауважити, що в законодавстві України не застосовується
поняття "екологічна інформація", а містяться формулювання "інформація
про стан навколишнього природного середовища", "інформація про
екологічну обстановку" та ін. При цьому обсяг такої інформації щодо
різних суб'єктів різний. Наприклад, Закон України "Про охорону
навколишнього природного середовища" закріплює право громадян на
інформацію про стан навколишнього природного середовища і його вплив на
здоров'я населення (ст. 9), а право громадських природоохоронних
об'єднань - на інформацію про стан навколишнього природного середовища,
джерела його забруднення програми і заходи щодо охорони довкілля (ст.
21). Роз'яснень щодо складу відомостей, які входять до такої інформації,
в законодавстві немає Поняття екологічної інформації вперше було
визначено в Директиві Європейського Союзу 90/313, де йдеться про вільний
доступ до інформації про стан навколишнього середовища. В ній екологічна
інформація визначається, з одного боку, як стан води, повітря, землі,
фауни, флори, сільськогосподарських земель і заповідників і, з іншого, -
як діяльність, яка або здійснює, або може здійснити негативний вплив на
навколишнє середовище, або захищає його [38].

В останні роки міжнародне і європейське співтовариство приділяє все
більше уваги питанням охорони довкілля, в тому числі участі громадян в
діяльності по охороні довкілля. 25 липня 1998 року на Європейській
конференції міністрів охорони довкілля 38 держав, у тому числі Україна,
підписали Конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості в
процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя у питаннях, які
стосуються довкілля. Підписання Конвенції є надзвичайно прогресивною
подією, яка сприятиме відкритості процесу прийняття рішень, що можуть
вплинути на стан довкілля, і демократизації суспільства [56; 58]. В
Конвенції детально визначено поняття екологічної інформації. Згідно з п.
З ст. 2 "екологічна інформація" означає будь-яку інформацію в письмовій,
аудіо - візуальній, електронній чи будь - якій іншій матеріальній формі
про:

а) стан елементів навколишнього середовища, таких як повітря і
атмосфера, вода, грунт, земля, ландшафт і природні об'єкти, біологічне
різноманіття і його компоненти, включаючи генетичне змінені організми і
взаємодію між цими елементами;

б) фактори, такі як речовини, енергія, шум і опромінення, а також
діяльність чи заходи, включаючи адміністративні заходи, угоди в галузі
навколишнього середовища, політику, законодавство, плани і програми, які
впливають чи здатні вплинути на елементи навколишнього середовища, що

ередовища, що
охоплюються підпунктом а), аналіз затрат і результатів та інший
економічний аналіз і припущення, які використовуються при прийнятті
рішень з питань навколишнього середовища;

в) стан здоров'я і безпеки людей, умови їх життя, стан об'єктів
культури, будинків і споруд у тій мірі, в якій на них впливає чи може
вплинути на стан елементів навколишнього середовища, або через ці
елементи, фактори, діяльність чи заходи, які згадуються в підпункті б)
[39, с.67].

Як бачимо, у склад екологічної інформації входить велика кількість
компонентів. Зокрема, до екологічної інформації можна віднести
інформацію про забруднення грунтів, атмосферного повітря, вод
(поверхневих, підземних, морських) і інших природних ресурсів хімічними
речовинами (як в комплексі, так і окремо по кожному шкідливому
елементу); про рівень радіоактивного забруднення; про застосування
хімічних засобів захисту сільськогосподарських культур; про рівні
акустичного, електромагнітного та іншого шкідливого фізичного впливу;
про стан екологонебезпечних об'єктів, рівень їх шкідливого впливу; про
обсяг побутових відходів і їх склад; про стан забруднення продуктів
рослинництва і тваринництва; про вміст шкідливих речовин у продуктах
харчування природного походження; про якісний стан природних ресурсів
(наприклад, про родючість земель, стан їх засолення, ерозії тощо); про
ступінь впливу екологічної обстановки, вживання забруднених продуктів
харчування на здоров'я населення; про обсяги використання природних
ресурсів; про виконання завдань і планів по проведенню природоохоронних
заходів; про результати проведення екологічного контролю, перевірок
діяльності підприємств, хід виконання прийнятих за результатами цих
перевірок рішень; про притягнення до відповідальності порушників
природоохоронних вимог; про факти екстремальних екологічних ситуацій,
аварій, стихійних лих чи їх загрозу, їх вплив на довкілля і здоров'я
людей та заходи по ліквідації наслідків тощо. В прийнятому комплексному
нормативному акті, який би закріплював режим екологічної інформації,
повинен бути відображений склад екологічної інформації. Необхідно також
передбачити, що інформація, яка подається населенню, окремим громадянам,
повинна містити аналіз забруднення в порівнянні зі встановленими
екологічними нормативами.[53, с. 90 – 91]

Аналізуючи законодавство, можна визначити різні види екологічної
інформації. Наприклад, інформація може бути термінова, періодична і на
вимогу. Термінова інформація стосується випадків виникнення надзвичайних
екологічних ситуацій чи їх загрози. Про таку інформацію і порядок її
поширення говориться в п.6 постанови Ради Міністрів УРСР № 100. У
прийнятому Законі "Про екологічну інформацію" слід відобразити правовий
режим такої інформації. Необхідно чітко визначити органи, строки,
порядок обнародування цих відомостей. Подібна інформація повинна
надаватись державними органами в найкоротші терміни. Звичайно, громадяни
також не позбавлені права звертатись з вимогами про надання тої чи іншої
інформації щодо аварій, стихійних лих, але надання повної, достовірної і

щодо аварій, стихійних лих, але надання повної, достовірної і
оперативної інформації в цих випадках є першочерговим обов'язком
держави.

Законодавством передбачено надання періодичної інформації. Так,
постанова № 100 встановлює перелік державних органів і конкретні строки,
в які вони повинні надавати відповідну інформацію органам охорони
здоров'я і охорони довкілля, а також строки обнародування узагальненої
комплексної інформації через республіканські і місцеві газети, радіо і
телебачення (по території України - двічі на рік, по областях один раз у
місяць). Щоправда, ні на державному, ні на місцевому рівнях ця постанова
не виконується.

Громадяни, громадські організації і державні органи при потребі можуть
звертатися з вимогою про надання інформації, яка їх цікавить Механізм
одержання в таких випадках екологічної інформації є предметом окремого
дослідження.

Екологічну інформацію можна поділити на комплексну і індивідуальну.
Такий поділ відображає її зміст. Зокрема, в комплексній інформації
міститься вся система необхідних інформаційних компонентів.

В залежності від території, якої стосується екологічна інформація, можна
розрізняти інформацію загальнодержавного, регіонального і локального
характеру.

Умовно екологічну інформацію можна поділити на позитивну і негативну.
Якщо представлені відомості характеризують стан довкілля чи його окремих
компонентів як такий, що відповідає встановленим екологічним нормам і не
є небезпечним для життя і здоров'я населення, то цю інформацію можна
назвати позитивною. Якщо ж виявлено небезпеку для людей, наявність
шкідливих джерел впливу, перевищення екологічних нормативів, така
інформація - негативна.

Важливу соціальну, профілактичну, виховну роль відіграє еколого-правова
інформація, її змістом є відомості про екологічні правопорушення,
роз'яснення їх змісту, дані про притягнення до юридичної
відповідальності осіб, які їх вчинили, про існуючі екологічні вимоги,
норми і стандарти, еколого-правові нормативні акти тощо.

Згідно із Законом України "Про інформацію" за режимом доступу вся
інформація ділиться на відкриту та інформацію з обмеженим доступом, яка,
в свою чергу, може бути конфіденційною чи таємною. При цьому треба мати
на увазі те, що ст.6 Закону України "Про державну таємницю" закріплює:
"Не може бути віднесена до державної таємниці інформація про стихійні
лиха, катастрофи та інші надзвичайні події, що загрожують безпеці
громадян; про стан навколишнього природного середовища та здоров'я
людей" [18]. Постанова Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 року
"Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці" до таких
відомостей відносить інформацію про забруднення навколишнього природного
середовища [31]. П.4ст. 4 вищезгаданої Конвенції ООН закріплює досить
широкий перелік підстав для відмови в наданні екологічної інформації,
зокрема, якщо її розголошення може негативно вплинути на
конфіденційність комерційної та промислової інформації, що може сприяти
зловживанням з боку службових осіб. Але разом з тим Конвенцією

разом з тим Конвенцією
допускається розкриття конфіденційної інформації, коли її нерозкриття
може заподіяти більшу шкоду громадським інтересам, ніж шкода, яка може
бути заподіяна розкриттям такої інформації.

Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" говорить
про право на одержання "повної" та "достовірної" інформації. Ці поняття
є оціночними і, як зазначає Т.Слинько, "повнота екологічної інформації
визначається параметрами кожної конкретної ситуації" [68, с.26]. Повнота
інформації означає, що відомості, які в неї входять, є вичерпними, в них
повною мірою відображені всі сторони впливу на довкілля, його стан тощо.
Достовірною є та інформація, яка відповідає об'єктивно існуючому стану
природи і людей, що в ній існують. Вона базується на наукових
спостереженнях, одержаних з допомогою спеціальних приладів, аналізів і
інших засобів. Хоча, як вже було сказано, повнота і достовірність
інформації може бути реально визначена у кожному конкретному випадку,
державним органам доцільно було б розробити методичні критерії змісту
такої інформації щодо різних джерел впливу.

Нормальне функціонування відносин з екологічного інформування неможливе
без становлення системи моніторингу і єдиної екологічної інформаційної
системи. Питання про необхідність створення "банків інформації", єдиних
централізованих інформаційних систем піднімалось вже давно [71]. Адже
часто самі державні органи не мають необхідної інформації. Відсутність
єдиної інформаційної системи приводить до дублювання інформації,
збирання відомостей, які раніше були одержані, але знищені, або невідоме
їх місцезнаходження. На практиці може виникнути ситуація, коли про один
і той же об'єкт існує інформація з різних джерел і часто суперечлива
(наприклад, державних природоохоронних органів, самого підприємства,
громадського природоохоронного об'єднання). Як бачимо, питань і проблем
у галузі екологічного інформування досить багато і вони потребують
належного регулювання і вирішення.[53, c. 92 – 93]

Питання повноти, об'єктивності, достовірності і оперативності інформації
мають принципове значення. Правове регулювання і послідовне здійснення
принципу доступності і відкритості екологічної інформації сприятиме, з
одного боку, посиленню відповідальності державних органів при прийнятті
ними екологічно значущих рішень і господарюючих суб'єктів при здійсненні
ними шкідливого впливу на довкілля, а з іншого - впливатиме на
усвідомлення громадськістю наслідків антропогенного впливу на природу і
цим самим стимулюватиме їх активність.

Глава 1.2. Орхуська конвенція про доступ до інформації.

Відповідно до ст. 4 Конвенції „Про доступ до інформації, участь
громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з
питань, що стосуються довкілля” кожна із сторін повинна гарантувати, що
за умов виконання пунктів цієї статті державні органи у відповідь
на запит про надання екологічної інформації надаватимуть
громадськості таку інформацію в рамках національного законодавства;
включаючи, за наявності запиту і у відповідності до підпункту b) копії

аючи, за наявності запиту і у відповідності до підпункту b) копії
фактичних документів, які містять або охоплюють таку інформацію:

a) без необхідності формулювати свою зацікавленість;

b) у формі, відповідно до запиту, якщо тільки:

державний орган не має підстав надати її в іншій формі, причому
повинні бути вказані причини, що виправдовують надання інформації
саме в такій формі; або

інформація вже не була надана громадськості в іншій формі.

Екологічна інформація, надається в максимально стислі строки, але не
пізніше одного місяця після подання заяви, якщо тільки обсяги та
складність відповідної інформації не виправдовують продовження цього
терміну до двох місяців після подання заяви. Подавець заяви
інформується про будь-яке подовження строків і про причини, які є
підставою для цього.

У запиті про надання екологічної інформації може бути відмовлено,
якщо:

a) державний орган, до якого було направлено запит, не має у
своєму розпорядженні відповідної екологічної інформації;

b) запит є очевидно необґрунтованим або сформульованим в надто
загальному вигляді; або

c) запит стосується матеріалів, що знаходяться на
завершальній стадії їх підготовки, або стосується внутрішнього
інформаційного обміну міждержавними органами, коли такий виняток
передбачається національним законодавством чи практикою, що
склалася, при цьому враховується зацікавленість громадськості в
розкритті такої інформації.

У запиті про надання екологічної інформації може бути відмовлено,
якщо її оприлюднення може негативно вплинути на:

a) конфіденційність діяльності державних органів у випадках, коли
така конфіденційність передбачається національним законодавством;

b) міжнародні стосунки, національну оборону або державну безпеку;

c) відправлення правосуддя, можливість для осіб бути відданими
під справедливий судовий розгляд або спроможність державних
органів проводити розслідування кримінального чи дисциплінарного
характеру;

d) конфіденційність комерційної та промислової інформації у випадках,
коли така конфіденційність охороняється законом з метою захисту
законних економічних інтересів. В цьому контексті інформація про
викиди, яка стосується охорони навколишнього середовища, підлягає
оприлюдненню;

e) права інтелектуальної власності;

f) конфіденційність особистих даних і/чи архівів, що стосуються
фізичної особи, коли ця особа не дала громадськості згоди на
оприлюднення такої інформації згідно з положеннями національного
законодавства;

g) інтереси третьої сторони, яка надала інформацію, якщо ця сторона не
зв'язана зобов'язаннями поступати належним чином, або якщо на цю
сторону не може бути покладено такого зобов'язання, і в тих випадках,
коли ця сторона не дає згоди на оприлюднення відповідного
матеріалу; або

h) навколишнє середовище, на яке поширюється така інформація, наприклад
місця розмноження рідкісних видів.

сних видів.

Вищезазначені обґрунтування відмови тлумачаться з урахуванням
зацікавленості громадськості в оприлюдненні цієї інформації та з
огляду на те, чи стосується інформація, що міститься у запиті,
викидів у навколишнє середовище.

У тих випадках, коли державний орган не має у своєму розпорядженні
екологічної інформації, котра міститься у запиті, цей державний орган
в максимально стислий строк інформує подавця запиту про державний
орган, до якого, як він вважає, можна звернутися із запитом про
надання відповідної інформації, або передає цей запит такому органу
та належним чином повідомляє про це подавця запиту.

Кожна із сторін гарантує, що у випадках, коли інформація, що не
підлягає оприлюдненню згідно з пунктами 3 c) і 4 може бути
відокремлена від решти інформації без шкоди для
конфіденційності інформації, яка не підлягає оприлюдненню,
державні органи надаватимуть цю решту екологічної інформації.

Якщо запит про надання інформації подавався у письмовій формі, або
якщо того вимагає подавець запиту, відмова у запиті також надсилається
у письмовій формі. У відмові зазначаються її причини і наводиться
відповідна інформація про доступ до процедур перегляду прийнятого
рішення у відповідності до статті 9 Конвенції, яка передбачає доступ до
правосуддя.

Відмова у запиті надається у максимально стислі строки, але не
пізніше одного місяця, якщо тільки складність інформації не
виправдовує продовження цього строку до двох місяців з моменту
подання запиту. Подавця запиту інформують про будь-яке продовження
такого строку і про його причини.

Кожна із сторін Конвенції може дозволити своїм державним органам
стягати плату за інформацію, що надається, за умов, якщо така плата
не перевищує поміркованого рівня. Державні органи, які
сподіваються стягувати плату за інформацію, повідомляють подавцеві
запиту про відповідні тарифи розцінок, за якими може стягуватися плата
із зазначенням обставин, що передбачають сплату або звільнення
від неї, та умов, коли інформація може надаватися за умови
попередньої оплати такого збору.

Стаття 5 Конвенції носить назву «Збір та поширення екологічної
інформації» і зазначає, що кожна із сторін забезпечує, щоб:

a) державні органи мали у своєму розпорядженні екологічну
інформацію, яка стосується роду їх діяльності, та постійно
поновлювали її;

b) було створено обов'язкові системи для забезпечення
належного надходження в державні органи інформації з запланованих та
здійснюваних заходів, які можуть істотно впливати на навколишнє
середовище;

c) у випадках, що становлять безпосередню загрозу для
здоров'я людини або навколишнього середовища, які виникають в
результаті людської діяльності або є наслідком природних явищ, вся
інформація, яка могла би дозволити громадськості вжити заходів із
запобігання або зменшення шкоди, яка може стати наслідком такої
загрози, і яка є у розпорядженні державного органу, негайно

орядженні державного органу, негайно
поширювалася серед членів громадськості, яких потенційно
торкається загроза.

Кожна із сторін повинна відповідно до Конвенції забезпечити, щоб у
межах національного законодавства процедури надання громадськості
екологічної інформації були прозорими, а екологічна інформація
була легко доступною, серед іншого, шляхом:

a) надання громадськості достатньої інформації про види та обсяги
екологічної інформації, яка є у розпорядженні відповідних державних
органів, основні умови, за яких така інформація може надаватися, і
доступ до неї, а також про процес її отримання;

b) організації та здійснення таких практичних заходів, як:

забезпечення доступу громадськості до списків, реєстрів або архівів;

встановлення вимог до посадових осіб підтримувати громадськість
в отриманні доступу до інформації у відповідності до цієї Конвенції; і

визначення контактних осіб; і

c) забезпечення безплатного доступу до екологічної
інформації, що міститься в списках, регістрах або архівах згідно з
підпунктом b) 1).

Кожна із Сторін забезпечує поступове збільшення обсягу екологічної
інформації в електронних базах даних, які є легко доступними для
широкого загалу громадськості через публічні мережі зв'язку.

Інформація, доступна в такій формі, має включати:

a) звіти про стан навколишнього середовища згідно з положеннями
Конвенції;

b) тексти законодавчих актів з питань, що стосуються
навколишнього середовища або мають до нього відношення;

c) у відповідних випадках, документи з питань політики, плани та
програми, що стосуються навколишнього середовища або мають до нього
відношення, а також природоохоронні угоди; і

d) іншу інформацію тією мірою, якою наявність зазначеної інформації
в такій формі може сприяти застосуванню національного законодавства
для виконання положень цієї Конвенції, за умов, якщо така інформація вже
існує в електронній формі.

Кожна із Сторін через регулярні проміжки часу, що не перевищують
три або чотири роки, публікує і поширює національний звіт про стан
навколишнього середовища, включаючи інформацію про якість навколишнього
середовища та інформацію з навантажень на навколишнє середовище.

Кожна із Сторін здійснює в рамках свого законодавства заходи з
метою поширення, між іншим:

a) законодавчих актів і директивних документів, таких як стратегії,
документи з питань політики, програми та плани дій, що стосуються
навколишнього середовища, звіти про хід їх виконання, які готуються на
різних рівнях державної влади;

b) міжнародних договорів, конвенцій і угод з питань, що стосуються
навколишнього середовища; і

c) у відповідних випадках інших важливих міжнародних документів
з питань, що стосуються навколишнього середовища.

Кожна із сторін заохочує діячів, чия діяльність справляє суттєвий
вплив на навколишнє середовище, регулярно інформувати громадськість
про вплив їх діяльності та продуктів цієї діяльності на довкілля,

продуктів цієї діяльності на довкілля,
здійснюючи це, у відповідних випадках, в рамках використання
добровільних систем екомаркіровки та екологічної експертизи або за
допомогою інших засобів.

Кожна із сторін:

a) публікує фактичну інформацію та її аналіз, які вона вважає доцільними
та важливими для розробки найбільш суттєвих пропозицій з питань
екологічної політики;

b) публікує, або іншим чином забезпечує доступ до наявного
пояснювального матеріалу стосовно своїх контактів з громадськістю з
питань, що входять у сферу дії положень цієї Конвенції; і

c) надає в належній формі інформацію про виконання державними органами
всіх рівнів державних функцій або про надання населенню послуг, які
мають відношення до навколишнього середовища.

Кожна із сторін розробляє механізми з метою забезпечення громадськості
достатньою інформацією стосовно продуктів таким чином, щоб
надавати можливість споживачам робити екологічно обґрунтований
вибір.

Кожна із сторін вживає заходів з поступового розгортання узгодженої
загальнонаціональної системи кадастрів чи реєстрів забруднень з
використанням структурованої, автоматизованої та доступної для
громадськості бази даних, що накопичується на основі стандартизованої
системи звітності з урахуванням міжнародного досвіду, якщо це
доцільно. Така система може містити дані з проникнення, викидів і
перенесення певного класу речовин і продуктів, які є наслідком
певних видів діяльності, в тому числі при користуванні водою, енергією
та природними ресурсами, в різні сфери навколишнього середовища, як в
місцях переробки та видалення відходів, так і поза ними.

Стаття 6 передбачає участь громадськості в прийнятті рішень щодо
конкретних видів діяльності зазначаючи, що кожна із сторін:

a) застосовує положення цієї Статті відносно рішень з питань про
доцільність дозволу на запропоновані види діяльності,
перераховані в Додатку 1;

b) у відповідності до свого національного законодавства також застосовує
положення цієї статті до рішень із запропонованих видів діяльності, що
не наведені в Додатку 1 до конвенції, які можуть суттєво впливати
на навколишнє середовище. З цією метою сторони визначають, чи
охоплюється такий запланований вид діяльності цими положеннями; і

c) може приймати рішення, якщо це передбачається національним
законодавством, в кожному конкретному випадку, не застосовувати
положення цієї Статті до запланованих видів діяльності, які
служать цілям національної оборони, якщо ця Сторона вважає, що таке
застосування може зашкодити цим цілям. Зацікавлена громадськість
адекватно, своєчасно та ефективно інформується, залежно від
обставин, або шляхом публічного повідомлення, або в
індивідуальному порядку на початковому етапі процедури прийняття
рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища, серед
іншого, про:

a) запропонований вид діяльності та заявку, за якою буде прийматися

тися
рішення;

b) характер можливих рішень або проект рішення;

c) державний орган, відповідальний за прийняття рішення;

d) передбачувану процедуру, включаючи те, яким чином і коли така
інформація може бути надана:

про початок виконання процедури;

про можливості для участі громадськості;

про час і місце будь-якого запланованого громадського

слухання;

про наявність державного органу, в якому можна отримати відповідну
інформацію, та про те, куди відповідну інформацію було передано на
розгляд громадськості;

про наявність відповідного державного органу або будь-якого
іншого офіційного органу, до якого можуть надсилатися зауваження чи
запитання, та про строки подання зауважень і запитань; і

про те, яка екологічна інформація, що стосується
запропонованого виду діяльності, є в наявності; і з охоплення
даного виду діяльності національною або транскордонною процедурою
оцінки впливу на навколишнє середовище.

Процедури участі громадськості передбачають помірковані строки для
різних етапів, що забезпечують достатній час для інформування
громадськості у відповідності до положень Конвенції і підготовки
та ефективної участі громадськості в процесі прийняття рішень з питань,
що стосуються навколишнього середовища.

Кожна із Сторін забезпечує участь громадськості вже на ранньому
етапі, коли відкриті всі можливості для розгляду різних варіантів, і
коли участь громадськості може бути найбільш ефективною.

Кожна із Сторін ще перед поданням заяви про дозвіл на участь має
сприяти, якщо в цьому є необхідність, потенційним заявникам у
визначенні зацікавлених кіл громадськості, проведенні обговорення та
надання інформації відносно цілей подання заявки.

Кожна із Сторін вимагає від компетентних державних органів
забезпечувати, як цього вимагає національне законодавство,
зацікавлені кола громадськості, після отримання від них запиту,
безплатним доступом до всієї інформації, яка стосується процесу
прийняття рішень. та інформацією, наявною на момент реалізації
процедури участі громадськості, з метою її вивчення і по мірі її
надходження без шкоди для права сторін відмовити в оприлюдненні
певної інформації згідно з пунктами 3 і 4 Статті 4. Така
інформація повинна, принаймні без порушення положень Конвенції, включати
наступне:

a) опис промислового об'єкта, фізичні та технічні
характеристики запропонованої діяльності, включаючи оцінки
передбачуваних залишків і викидів;

b) опис найбільш суттєвих факторів впливу на навколишнє
середовище;

c) опис заходів, передбачених для запобігання та/або зменшення
впливу, включаючи викиди;

d) популярне резюме вищезгаданого;

e) огляд основних альтернатив, розглянутих заявником; і

f) у відповідності до національного законодавства основні звіти та
рекомендації, адресовані державному органу на момент, коли
зацікавленій громадськості буде надано інформацію згідно положень

оложень
Конвенції.

Процедури участі громадськості дають їй можливість подавати в
письмовій формі або, в необхідних випадках, під час громадських
слухань або розгляду питання за участю заявника будь-які
зауваження, інформацію, аналіз або міркування, які, на її думку, мають
відношення до запланованої діяльності.

Кожна із Сторін забезпечує, щоб у відповідному рішенні належним
чином було враховано результати участі громадськості.

Кожна із Сторін забезпечує, щоб після прийняття рішення державним
органом громадськість була би належним чином поінформована про
це рішення у відповідності до належних процедур.

Кожна із Сторін надає громадськості текст рішення разом із
переліком причин і міркувань, покладених в основу цього рішення.

Кожна із Сторін в рамках свого національного законодавства
та в міру можливостей і доцільності застосовує положення цієї
Статті до рішень, які стосуються видачі дозволів на умисне вивільнення
генетично змінених організмів у навколишнє середовище.

Відповідно до ст. 7 Конвенції кожна із Сторін передбачає відповідні
практичні та/або інші положення відносно участі громадськості на
принципах прозорості та справедливості в процесі підготовки планів і
програм, пов'язаних з навколишнім середовищем, надаючи
громадськості необхідну інформацію. В рамках цих принципів
застосовуються пункти 3, 4 і 8 статті 6. Відповідний державний орган
з урахуванням цілей даної Конвенції визначає кола громадськості, які
можуть брати участь в цьому процесі. В міру можливостей кожна із
Сторін прагне забезпечити громадськість можливостями для її участі
в розробці екологічної політики.

Кожна із Сторін також докладає зусиль для сприяння ефективній
участі громадськості на відповідному етапі, доки залишаються
відкритими можливості вибору, в підготовці державними органами
нормативних положень, які мають безпосередню виконавчу силу, та інших
загальноприйнятних юридичних правил, обов'язкових для виконання,
які можуть істотно впливати на навколишнє середовище.(ст. 8 Конвенції)

З цією метою вживаються наступні заходи:

a) визначаються терміни, достатні для забезпечення ефективної участі;

b) проекти правил публікуються або доводяться до відома
громадськості іншим чином;

c) громадськості надається можливість висловлювати свої зауваження
безпосередньо або через представницькі консультативні органи.

Результати участі громадськості враховуються в максимальній ступені.

Дана конвенція у ст. 9 передбачає також, що кожна із сторін, яка
ратифікували цю конвенцію, в рамках свого національного законодавства
повинна гарантувати кожній особі, яка вважає, що її запит з
отримання інформації відповідно до умов статті 4 було
проігноровано, неправомірно відхилено частково чи повністю,
неадекватно задоволено, або підхід до розгляду такого запиту не
відповідав положенням зазначеної статті, доступ до процедури

процедури
розгляду прийнятого рішення в суді або іншому незалежному та
неупередженому органі, заснованому згідно із законом.

У випадках, коли передбачається такий перегляд рішення в суді,
сторона гарантує такій особі доступ до визначеної законом швидкої
процедури, яка не потребує оплати або передбачає мінімальні
тарифи для перегляду справи державним органом або її розгляду
незалежним і неупередженим органом, який не є судовим.

Остаточні рішення, що приймаються у відповідності до пункту 1 ст.
9 Конвенції, обов'язкові для виконання державним органом, який
володіє відповідною інформацією. Причини вказуються у письмовій
формі, принаймні, у випадках, коли в доступі до інформації було
відмовлено у відповідності до даного пункту.

Кожна із Сторін в рамках свого національного законодавства забезпечує,
щоб відповідні представники зацікавленої громадськості,

a) які проявляють достатню зацікавленість, або як
альтернатива,

b) які вважають, що мало місце порушення того чи іншого права,
коли це обумовлено адміністративно-процесуальними нормами відповідної
Сторони, мати доступ до процедури перегляду прийнятих рішень в суді
та/або іншому незалежному та неупередженому органі, заснованому згідно
із законом, з метою оскарження законності будь-якого рішення,
дії або бездіяльності з правової та процесуальної точок зору за
умов дотримання положень цієї Конвенції там, де це передбачено
національним законодавством якщо це не порушує положення Конвенції.

Наявність достатньої зацікавленості та факт порушення того чи
іншого права визначаються згідно з положеннями національного
законодавства і залежно від мети надання зацікавленій
громадськості широкого доступу до правосуддя в рамках цієї
Конвенції.

Положення пункту 2 ст. 9 Конвенції однак не виключають
можливості використання процедури попереднього перегляду
адміністративним органом, і не зачіпають вимоги з вичерпання
адміністративних процедур перегляду перед зверненням до судових процедур
перегляду в тих випадках, коли така вимога передбачена
національним законодавством.

Окрім процедур перегляду, передбачених вище пунктами 1 і 2 ст. 9
Конвенції, і без їх порушення, кожна із сторін забезпечує
представникам громадськості, коли вони відповідають передбаченим
законодавством критеріям, якщо такі існують, доступ до
адміністративних або судових процедур для оскарження дій або
бездіяльності приватних осіб і громадських органів, котрі
порушують положення національного законодавства, що
стосується навколишнього середовища.

Для підвищення ефективності дії положень статті 9 кожна із сторін
повинна забезпечити надання громадськості інформації про доступ до
адміністративних і судових процедур перегляду рішень, а також
розглядає питання із створення відповідних механізмів надання
допомоги для усунення або послаблення фінансових чи інших перешкод на

фінансових чи інших перешкод на
доступ до правосуддя.

Розділ ІІ. Механізм реалізації права на екологічну інформацію.

Глава 2.1. Шляхи забезпечення доступу до екологічної інформації.

Чинна Конституція містить три важливі різновиди організаційних способів
юридичного забезпечення права громадян на екологічну інформацію, від дії
яких залежить ступінь його реальності: по-перше, це створення і
встановлення компетентності органів держави, які в залежності від їх
повноважень, забезпечують правову організацію реалізації цього права;
по-друге, це закріплення принципів і основ процедурно-процесуального
порядку реалізації, охорони та захисту права на екологічну інформацію;
по-третє, це встановлення відповідальності за порушення законодавства
про екологічну інформацію. Проведемо аналіз зазначених способів.

В юридичній літературі зазначається, що найактивніша роль у практичній
реалізації конституційних прав і свобод громадян відводиться органам
держави, правотворча, правореалізаційна та правоохоронна діяльність яких
спрямована на забезпечення цих прав [67, с 10]. Адже, по суті, механізм
реалізації будь-якого права складається з двох обов'язкових стадій: а)
волевиявлення громадянина та б) офіційної реакції на це волевиявлення з
боку уповноваженого органу держави чи посадової особи [73, с. 62].

Такі положення дають можливість визначити зміст правової організації
реалізації права громадян на екологічну інформацію як юридичне значимі
дії по: а) визначенню в законодавчому порядку уповноважених в сфері
забезпечення цього права органів, їх структури та наділення їх
відповідною компетенцією; б) виконанню юридичних обов'язків по
забезпеченню його реалізації; в) створенню умов для його реалізації; г)
постійному спостереженню за реалізацією цього права; д) його охороні; е)
застосуванню санкцій у випадках порушення права на екологічну
інформацію.

Перший елемент змісту правової організації реалізації права громадян на
екологічну інформацію вказує на правотворчу діяльність, в якій
уособлюється Діяльність Верховних Рад України та Автономної Республіки
Крим, органів місцевого самоврядування. Вона повинна спрямовуватись на
розробку проектів законів про Право на екологічну інформацію та його
гарантії (статті 92, 138, 143) Конституції України), про Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини, про Кабінет Міністрів України
тощо.

Правотворча діяльність повинна спрямовуватися на недопущення колізій в
законодавстві про екологічну інформацію.

Правореалізаційна діяльність є прямим продовженням правотворчої
діяльності і уособлює в собі визначену в законодавчому порядку
діяльність державних та самоврядних органів, громадських організацій та
посадових осіб по забезпеченню прав людини і громадянина.

Організаційні структури реалізації екологічного інформування чітко
визначені нормативних актах, але в той же час вони досить неоднорідні,
їх наявність зумовлена важливістю і актуальністю еколого-інформаційних
проблем, широким спектром різноманітних видів екологічної інформації.

ї.

З урахуванням визначених в еколого-правовій літературі поняття та
класифікації видів і органів управління в галузі екології [44],
управління в галузі забезпечення права на екологічну інформацію доцільно
розглядати як врегульовані правовими нормами суспільні
еколого-інформаційні відносини, в яких реалізується діяльність державних
органів, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, що
спрямована на забезпечення інформації про використання природних
ресурсів, їх відтворення та охорону, охорону інших природних комплексів,
охорону довкілля та забезпечення екологічної безпеки. За суб'єктним
складом таке управління можна поділити відповідно на державне,
самоврядне та громадське, а за функціями управління - на загальне та
спеціальне.

З огляду на це, розглянемо органи, які спроможні забезпечити це право та
їх повноваження у цій сфері.

2.1.1. Органи загального державного управління.

Відповідно до конституційних засад гарантом прав і свобод людини і
громадянина, в тому числі і права на екологічну інформацію виступає
Президент України. Як глава держави він забезпечує національну, в тому
числі економічну, інформаційну та екологічну безпеку, очолює Раду
національної безпеки і оборони України, звертається з посланнями до
народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради
України про внутрішнє, в тому числі екологічне і зовнішнє становище
України тощо. Бажано було б у проекті закону про екологічну інформацію
конкретизувати таке звернення у формі Національної доповіді про
екологічний стан у державі. Адже ще на Стокгольмській Конференції ООН з
проблем оточуючого людину середовища 1972 р. рекомендовано було урядам
держав-учасниць готувати щорічні національні доповіді з питань
навколишнього середовища[42]. Інші міжнародні документи пропонують
вдосконалювати поширення екологічної інформації як шляхом підготовки
регулярних доповідей про стан навколишнього середовища, так і шляхом
підготовки загальноєвропейських доповідей про стан довкілля[40].

Важливим органом при цьому доцільно назвати Раду національної безпеки та
оборони України, яка діє відповідно до ст. 107 Конституції України та
Тимчасового положення про неї [36]. Головним її завданням є комплексна
оцінка та прогноз потенційних і реальних загроз державному,
економічному, суспільному, оборонному, інформаційному, ядерному,
екологічному та іншим видам і об'єктам безпеки України, забезпечення
Президента, як глави держави та гаранта її безпеки максимально точною
інформацією про ту чи іншу проблему в цій сфері. До складу Ради введено
Міністра охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки
України, а у складі її Секретаріату працюють фахівці в галузі
інформації, ядерної безпеки, екології тощо[63]. Важливим засобом
забезпечення права на екологічну інформацію можна назвати рішення Ради
національної безпеки і оборони України, яке покладено в основу прийняття
відповідного Указу Президента України[23].

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої

ої
влади відповідно до ст. 113 Конституції України вживає заходів щодо
забезпечення прав і свобод людини і громадянина, в тому числі і права на
екологічну інформацію, забезпечує проведення політики у сферах охорони
природи, екологічної безпеки і природокористування (ст. 116 Конституції
України).

Основним заходом забезпечення права громадян на екологічну інформацію
має стати розроблення і передача Верховній Раді проекту нормативного
акту, який би встановлював правовий режим екологічної інформації. Це
відповідало б вимогам ст. 34 Закону України "Про інформацію".

Уряд Автономної Республіки Крим відповідно до конституційних засад
(статті 136, 138 Конституції) та повноважень, визначених Законом України
"Про охорону навколишнього природного середовища" (ст. 18 Закону) бере
участь у забезпеченні прав і свобод громадян (в тому числі і права на
екологічну інформацію), в розробці та реалізації екологічних
програм, ініціюванні введення надзвичайного стану та
встановленні зон надзвичайних екологічних ситуацій в республіці або в
окремих її місцевостях, забезпечує систематичне та оперативне
інформування населення, підприємств, установ та організацій про стан
навколишнього природного середовища.

Місцеві державні адміністрації забезпечують додержання прав і
свобод громадян (в тому числі і права на екологічну інформацію) (ст.
119 Конституції України). Ці органи забезпечують інформування населення
про стан довкілля та захворюваності населення. Відповідні повноваження
делеговані головам та очолюваним ними виконавчим комітетам сільських,
селищних і міських Рад[27], а саме: ведення державного земельного
кадастру, здійснення контролю за додержанням законодавства про охорону
навколишнього природного середовища (в тому числі і законодавства про
екологічну інформацію).

Важлива роль у координації діяльності органів центральної державної
виконавчої влади належить Постійній урядовій Комісії з питань
техногенно-екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій[14], а також
Національній раді з питань безпечної життєдіяльності населення [28].
Основними завданнями цих органів у галузі екологічного інформування є
оперативне вирішення питань, пов'язаних з реалізацією прав громадян
України на захист свого життя і здоров'я від наслідків аварій,
катастроф, значних пожеж, стихійного лиха, охорони життя на виробництві,
оперативне інформування про попередження надзвичайних ситуацій, про
результати ліквідації цих явищ і подій. Прикладом таких дій комісій є їх
участь в ліквідації аварій, повеней, зсувів тощо.

2.1.2. Органи спеціальної компетенції в галузі забезпечення права на
екологічну інформацію

Саме на ці органи покладається основне навантаження щодо організації
виконання зобов'язань держави по забезпеченню практичного здійснення
громадянами своїх прав і свобод.

Такі органи доцільно поділити на: 1) органи надвідомчого управління і
контролю; 2) органи спеціального поресурсового управління; 3) органи
спеціального функціонального управління; 4) органи спеціального

гани спеціального
галузевого управління.

Надвідомчий характер відповідних органів залежить від тих особливих
повноважень, якими наділені такі органи, зокрема щодо здійснення
комплексного управління у відповідній галузі, координації у цій сфері
діяльності інших міністерств, відомств, підприємств, установ та
організацій.

Відповідно до правового становища та функціональних повноважень,
визначених Законами України та положеннями про них, органами
спеціального надвідомчого управління доцільно визначити: - Міністерство
охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки
України[33] та Міністерство охорони здоров'я України[12].

Так, Мінекобезпеки України, його органи на місцях покликані
забезпечувати заінтересовані державні та громадські органи,
підприємства, установи, організації та громадян інформацією про стан
навколишнього природного середовища, випадки і причини його
екстремального забруднення, рекомендаціями щодо заходів,
спрямованих на зменшення його негативного впливу на природні об'єкти і
здоров'я населення, про наслідки і результати цих явищ, екологічні
прогнози, про притягнення винних до відповідальності (ст. 25 Закону
України "Про охорону навколишнього природного середовища").
Виконання міністерством такого функціонального обов'язку
обумовлене додержанням міжнародного принципу, згідно з яким обов'язок
надавати екологічну інформацію має покладатися на органи, на які
покладена державна відповідальність за охорону навколишнього середовища
(п. З розділу І "Доступ до екологічної інформації" проекту Конвенції ООН
по забезпеченню доступу до екологічної інформації та участі
громадськості в процесі прийняття рішень в галузі охорони навколишнього
середовища[41]). З цієї точки зору доцільно підтримати визначення такої
функції як екологічне інформаційне забезпечення, що безпосередньо вказує
на гарантуючий характер її здійснення [44, с. 148].

На місцевому рівні всі зазначені повноваження здійснюють Державні
Управління екологічної безпеки в областях, містах Києві та Севастополі
Мінекобезпеки України.

Отже, з урахуванням вищезазначеного, доцільно зробити висновок, що
Мінекобезпеки України, його органи на місцях проводять відповідну
діяльність, завдяки якій збирається, обробляється, аналізується та
узагальнюється екологічно значима інформація. Формами такої діяльності в
основному виступають: повідомлення в засобах масової інформації, виступи
керівників міністерства у пресі, підготовка та видавництво інформаційних
бюлетенів, довідників, збірників, в тому числі Національної доповіді про
стан довкілля в державі за рік.

Міністерство охорони здоров'я відповідно до покладених
на нього повноважень зобов'язане забезпечити права громадян України
на охорону здоров'я, передбачає також достовірну та своєчасну інформацію
про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і
можливі фактори ризику та їх ступінь (ст.6 Основ законодавства
України "Про охорону здоров'я"), також покликане

також покликане
організувати державну систему збирання, обробки і аналізу соціальної,
екологічної та спеціальної статистичної інформації (ст.7 Основ).
Інформаційне забезпечення, яке здійснюється з метою вивчення, оцінки,
прогнозування санітарної та епідемічної ситуації, розробки заходів,
спрямованих на попередження, усунення або зменшення шкідливого впливу
факторів навколишнього середовища, а також інформування з цих питань
органів державної виконавчої влади, громадських організацій і громадян
покладається на державну санітарно-епідеміологічну службу МОЗу України
(статті 31-38 Закону України "Про забезпечення санітарного та
епідемічного благополуччя населення").

Основними заходами міністерства, спрямованими на
забезпечення інформування громадян про вплив довкілля на їхнє здоров'я,
про якість харчових продуктів, предметів побуту, на нашу думку, є: 1)
організація і здійснення державної санітарно-гігієнічної експертизи; 2)
гігієнічна регламентація небезпечних факторів і видача дозволів на їх
виконання, 3) безпосереднє інформування про вплив таких факторів на
життя та здоров'я.

З цією метою у системі МОЗу України створено Український Центр
державного санітарно-епідеміологічного нагляду, який узагальнює практику
здійснення органами санітарно-епідеміологічного нагляду цих та інших
заходів. Зокрема, здійснюючи організаційно-превентивні заходи у вигляді
експертно-оціночних Дій, посадові особи цих органів виносять рішення про
необхідність проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи
довкілля побутових умов життя, якості питної води, продуктів харчування,
умов праці, навчання та лікування, визначають склад комісії для її
здійснення і затверджують висновки; відбирають зразки сировини,
продукції, матеріалів для такої експертизи, інформують у засобах масової
інформації про ці заходи.

Контрольні перевірки Державної санітарно-епідеміологічної служби повинні
спрямовуватися й на одержання інформації про якість харчових продуктів.

Проводячи зазначені заходи, органи Державної
санітарно-епідеміологічної служби фіксують виявлені правопорушення та
звітують про свою діяльність двічі на рік. В Українському Центрі
державного-санітарно-епідеміологічного нагляду МОЗу України така
інформація узагальнюється і подається відповідним розділом "Вплив
забруднення навколишнього природного середовища на здоров'я населення"
до Національної доповіді про стан довкілля в державі за рік.

Доцільно зазначити, що на Міністерство охорони здоров'я України
покладається й значна робота по профілактиці, тобто попередженню різних
захворювань [66]. Відповідна роль при цьому відводиться Прес-центру МОЗ
України, який не лише повідомляє в засобах масової інформації про
небезпеку тих чи інших явищ [50], а й інформує про основні напрямки
діяльності міністерства [65].

Окремі функції в галузі забезпечення права на екологічну інформацію
здійснюють: Державний комітет України у справах захисту прав споживачів
[11], Державний комітет України по стандартизації, метрології та

трології та
сертифікації [10], Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій
та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи
[13].

Так, Держспоживзахист України відповідно до своїх повноважень разом з
органами МВС, іншими органами державного контролю і нагляду проводить
комплексні перевірки ринків з питань дотримання умов законодавства щодо
захисту прав споживачів на якісні продукти харчування та предмети
побуту, інші сфери торгівлі, підприємства громадського харчування та
інформує про це громадян[62].

З метою здійснення лабораторного контролю за підприємствами громадського
Харчування в системі Держспоживзахисту України налічується 26
лабораторій, які Досліджують проби (зразки) різноманітних продуктів
харчування.

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту
населення від наслідків Чорнобильської катастрофи одним із своїх завдань
у сфері забезпечення громадян екологічною інформацією має здійснення
координації робіт, пов'язаних з формуванням і реалізацією єдиної
науково-технічної політики у сфері створення та впровадження сучасних
інформаційних технологій, банків даних цивільної оборони, захисту
населення і території від наслідків надзвичайних ситуацій та
Чорнобильської катастрофи. Відповідно до цього міністерство оповіщає
населення про загрозу і виникнення надзвичайної ситуації, забезпечує
належне функціонування територіальних і локальних систем оповіщення.
Так, в структурі Міністерства функціонує Прес-центр, який
здійснює таке інформування через центральні засоби масової
інформації.

Отже, всі зазначені заходи вказують на збирання, обробку, аналіз
відповідних видів екологічної інформації цим органом. В той же час
міністерство не має відповідної структури, яка б узагальнювала їх.

Важлива роль у пропаганді напрямків діяльності зазначених органів у цій
сфері належить Міністерству інформації України [26], яке відповідно до
класифікації спеціальних органів управління можна віднести до органів
спеціального міжгалузевого управління. Метою створення такого органу є
подальше вдосконалення системи інформування громадян щодо політичних,
соціально-економічних та інших (в тому числі екологічних) суспільне
вагомих процесів в Україні, більш ефективного використання з цією метою
державних засобів масової інформації. За словами міністра інформації
України, функції міністерства в одному – в узагальненні. Це -
статистика, аналіз процесу інформування виконавчої та законодавчої
влади, підготовка проектів, змін та доповнень до чинного
законодавства[61]. Тобто, важливою гарантією має стати інтеграція
діяльності Мінінформу з Мінекобезпеки, МОЗом України, іншими органами
управління по підготовці за їх сприянням постійних екологічних рубрик,
звітів, інтерв'ю, виступів, публікацій у засобах масової інформації,
винесення на всенародне обговорення різних значимих проектів,
включаючи проекти екологічних законів, різних будівництв
тощо, публікування результатів цих обговорень. Така інтеграція сприяла б

ка інтеграція сприяла б
забезпеченню права громадян на екологічну інформацію на стадії вільного
доступу до неї, а також посиленню еколого-правової освіти, культури,
науки.

Державний комітет статистики України покликаний забезпечувати
систематичне відкрите публікування статистичної інформації - офіційної
документованої державної інформації, що дає кількісну характеристику
подій та явищ, які відбуваються у різних сферах життя України, в тому
числі і в екологічній сфері, а також забезпечувати вільний доступ до
неопублікованих статистичних даних, які не обмежуються чинним
законодавством.

Так, Держкомстат щороку затверджує загальнодержавний табель (перелік)
форм державної статистичної звітності для об'єднань, підприємств,
установ та

організацій України всіх форм власності [20], де є окремий розділ
статистики і природних ресурсів та навколишнього середовища.

За підсумками року Держкомстат готує та доводить до
відома усіх заінтересованих осіб повідомлення: Соціально-економічне
становище України, де є розділ "Стан навколишнього природного
середовища"[69, 70].

Органи спеціального поресурсового управління в галузі забезпечення права
на екологічну інформацію доцільно розглядати відповідно до поділу
екологічної інформації на інформацію про стан природних ресурсів, їх
використання, відтворення та охорону. Еколого-правова наука відносить до
цієї групи державних органів[44]. Державний комітет України по земельних
ресурсах [9], Державний комітет України по водному господарству,
Державний комітет України по геології і використанню надр, Державний
комітет України по нагляду за охороною праці, Державний комітет лісового
господарства України [35], Державний комітет України по
гідрометеорології, Державний комітет рибного господарства України [35].

Деякі із цих органів мають повноваження в галузі забезпечення
екологічною інформацію, які мають свої особливості. Так, Держкомгідромет
України систематично забезпечує державні, представницькі органи,
органи місцевого самоврядування, збройні сили, інші військові
формування, підприємства, установи, організації та громадян України
інформацією про фактичні та очікувані зміни гідрометеорологічних
умов і стану навколишнього природного середовища, терміново
попереджує про небезпечні та стихійні гідрометеорологічні явища з метою
прийняття відповідних рішень для забезпечення
життєдіяльності населення, й обороноздатності країни, сприяння
ефективній роботі господарського комплексу, безпеці руху наземного,
повітряного і водного транспорту (п. 3 Положення про нього).

В системі Комітету функціонує Український Гідрометеорологічний
центр (Гідрометцентр), який кілька разів впродовж доби одержує та
узагальнює відповідну інформацію. Зокрема, повідомлення про погоду
звучать на радіо 26 разів впродовж дня, із них два рази з прямим
включенням Гідрометцентру. Готує Гідрометцентр щоденні
гідрометеорологічні бюлетені, які містять оперативну (тобто, термінову)
інформацію, загальною кількістю близько 130 екземплярів, які

ію, загальною кількістю близько 130 екземплярів, які
відсилаються до Адміністрації Президента України, Верховної Ради
України, міністерств і відомств, інших заінтересованих осіб [49]. Готує
Гідрометцентр і інші бюлетені, зокрема, Агрометеорологічний бюлетень по
території України за декаду, який містить також оперативну інформацію,
необхідну для різних сфер народного господарства [43].

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31 липня 1996р.
№570 в Держкомгідрометі створено Галузевий Державний Архів (ГДА), у
якому накопичена інформація, що збиралася протягом багатьох років і
складає так звану режимну інформацію, доступ до якої можливий лише в
результаті офіційного звернення. Надання такої інформації для
ознайомлення здійснюється безплатно, а у разі одержання копій - за
відповідну плату. ГДА може і самостійно підготувати підбір необхідної
для запитувача інформації у зручній для нього формі.

Приблизно такий самий порядок доступу й до
підпорядкованого Держкомгеології Державного інформаційного
екологічного фонду, який розпоряджається використанням
геологічної інформації [21].

Отже, враховуючи вищезазначене, органи поресурсового управління мають
такі спільні функції у забезпеченні громадськості про стан природних
ресурсів, їх використання, відтворення та охорону, вони:

збирають таку інформацію шляхом моніторингу земель, вод, надр,
лісів,

об'єктів тваринного світу; ведення державного обліку та державних
кадастрів природних ресурсів; здійснення контролю за додержанням
законодавства у цій сфері;

аналізують, узагальнюють та повідомляють, у окремих випадках оперативно
(терміново), органи державної влади, інші міністерства та відомства в
установленому |порядку;

формами таких повідомлень виступають інформаційні бюлетені, кадастрові
та

інші дані, а також повідомлення окремих видів інформації у засобах
масової інформації;

з метою передачі таких відомостей в пресу, на радіо чи телебачення, в
цих органах, як правило, функціонують Прес-центри, або спеціальні
підрозділи;

мають органи і свої видання: газети або журнали.

В той же час, у цих органах відсутня практика задоволення екологічних
інформаційних запитів громадян. Як правило, громадяни звертаються до цих
органів з метою вирішення тих чи тих соціальних проблем.

Вбачається за необхідне створення в структурах цих органів відповідних
банків даних, які б забезпечували вільний доступ до них будь-яких
заінтересованих осіб, сприяли створенню і функціонуванню державної
екологічної інформаційної системи по розділу "Використання, відтворення
та охорона природних ресурсів", підготовці щорічної Національної
доповіді про стан довкілля в державі у цій галузі.

2.1.3. Органи місцевого самоврядування

Органи місцевого самоврядування складають другий блок органів управління
в галузі забезпечення екологічною інформацією. Відповідно до Закону
України від 21 травня 1997р. "Про місцеве самоврядування в Україні"[27],
такими органами є: і 1) Ради (обласні та районні); 2) виконавчі органи

) Ради (обласні та районні); 2) виконавчі органи
сільських, селищних, міських Рад (комітети, відділи, управління та
інші створювані радами виконавчі органи).

Екологічне інформування цих органів віднесено законодавством до
делегованих повноважень і включає лише інформування населення про
здійснення необхідних заходів щодо ліквідації наслідків екологічних
катастроф, стихійного лиха, епідемій, і епізоотій, інших
надзвичайних ситуацій (ст. 33 Закону). Це ж повноваження
делегується районними і обласними радами відповідним місцевим
адміністраціям (ст. 44 Закону). Ці положення дещо відмінні від положень,
визначених екологічним та природоресурсовим законодавством, яке не
змінено відповідно до нововведень.

Тому доцільно погодитись, що чинне законодавство не є ефективною
правовою основою будь-якого інформування громадян Радами
[54]. Неконкретність, невиправдана лаконічність, у окремих випадках
декларованість правових норм про екологічне інформування органами
місцевого самоврядування призводить, на нашу думку, до фактичної
відсутності відповідальних у цій сфері.

Вбачається, що ефективними засобами такого інформування могло б бути
створення відповідних структурних підрозділів, наприклад, екологічних
інформаційних центрів при виконавчих комітетах Рад. А вони, в свою
чергу, створюючи відповідну базу даних, інформували б місцеве населення
через засоби масової інформації про екологічно значимі події,
а не лише про наслідки надзвичайних ситуацій.[59, с. 114]

Важливими заходами, які сприяли б забезпеченню екологічної інформації,
на наш погляд, доцільно назвати діяльність цих органів по розробці і
затвердженню місцевих екологічних програм, винесення на сесії рад
питань "Про екологічну обстановку в регіоні", ведення особистих
прийомів громадян з екологічних питань головами цих рад та виконкомів
рад, висвітлення результатів виконання цих та інших заходів у місцевих
засобах масової інформації.

Виходячи з положень законодавства про те, що первинним суб'єктом
місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень
є територіальна громада села, селища, міста (ст.6 Закону),
вбачається, що участь громади в екологічному інформуванні
можлива шляхом винесення питань такого інформування на загальні збори
(ст.8 Закону), або шляхом ініціювання нею розгляду цих питань у раді
(ст.9 Закону).

2.1.4. Громадські органи управління

в

(

*

А

В

???????Закону України "Про охорону навколишнього природного
середовища").

Проте, ефективність таких засобів залежить від того, наскільки вони
віднайшли своє відображення в статутах чи положеннях таких організацій,
та від створення в їх системі спеціальних структур, наділених
повноваженнями щодо екологічного інформування.

Значну роль в екологічному інформуванні відіграють і міжнародні
громадські організації. Такі, зокрема, як ГРІНПІС та його відділення у
багатьох країнах. Ця організація активно втручається у вирішення

ння
екологічних проблем, включаючи пікетування тих чи тих екологічно
небезпечних об'єктів з повідомленням про це Засоби масової інформації.

3 точки зору аналізу правоохоронної діяльності в галузі забезпечення
права на екологічну інформацію доцільно коротко зупинитися на діяльності
прокуратури України, судів, системи адвокатури.

Конституція України поклала на систему Прокуратури України в цій галузі
підтримання державного обвинувачення в суді та
представництво інтересів громадянина в суді у випадках, визначених
Законом (ст.121. Конституції). З огляду на положення екологічного
законодавства органи прокуратури вправі звертатися до суду з позовами
на відшкодування шкоди, заподіяної в результаті
порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища
(а отже, і в результаті порушення екологічних прав громадян та права на
екологічну інформацію) про припинення екологічно небезпечної діяльності
(ст.37. Закону України "Про охорону навколишнього природного
середовища").

Відповідно до закріпленого в ст.59 Конституції України права кожного на
правову допомогу та згідно з Законом України "Про адвокатуру"[15] у
захисті прав громадян на екологічну інформацію покликана брати участь і
система адвокатури. А для цього необхідно підвищувати професійні знання
адвокатів [46], особливо в галузі екологічного законодавства [55, 57],
сприяти вивченню хоч і обмежених, але яскравих прикладів захисту
екологічних прав [48].

3 огляду на зазначене вище, серед організаційно-правових засобів
реалізації права громадин на екологічну інформацію можна виділити такі
форми заходів у цій сфері: 1) організаційно-розпорядчі; 2)
інформаційно-прогностичні; 3) контрольно-виконавчі; 4)
превентивно-обмежувальні; 5) інші забезпечувальні засоби.

Відповідно до цього, у проекті закону про екологічну інформацію
пропонується запровадити положення, які б розкривали правотворчу
діяльність Верховної Ради України по визначенню системи органів у галузі
забезпечення права громадян на екологічну інформацію, їх повноважень у
цій сфері. Тобто, вказували б на структурно-функціональне забезпечення
екологічної інформації.

Такими органами доцільно визначити Мінекобезпеки, МОЗ, Держстандарт,
Держспоживзахист та інші спеціально уповноважені державні органи.

Основними повноваженнями цих органів у сфері забезпечення екологічного
інформування доцільно визначити: організацію та координацію діяльності
по створенню і функціонуванню Єдиної державної екологічної інформаційної
системи та інформаційного банку даних про стан довкілля, його вплив на
здоров'я населення, про якість харчових продуктів та предметів побуту;
інформування щодо цього громадськості; здійснення контролю і нагляду в
цій сфері.

До інформаційно-прогностичних заходів, які повинні одержати закріплення
в Проекті закону, доцільно віднести:

а) створення в державних органах спеціальних інформаційних служб або
систем, інтегрування їх діяльності по забезпеченню в установленому
порядку доступу до екологічної інформації. З цієї точки зору, з

гічної інформації. З цієї точки зору, з
урахуванням міжнародного досвіду та досвіду інших держав, пропонується
створити при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища та
ядерної безпеки України спеціальний орган. Він міг би, за своїм
статутом, бути юридичною особою, мати відносну самостійність та
автономність, підпорядковуватися лише міністру чи віце-прем'єру з питань
екології та надзвичайних ситуацій. Положення про цей орган мало б
затверджуватися рішенням Уряду, або безпосередньо Президентом. України.
Його структура могла б бути такою: 1) Єдина державна екологічна
інформаційна система забезпечена новітніми технічними засобами зв'язку,
комунікації, комп'ютеризації, відповідним банком даних; 2) керівництво
управлінської ради; 3) виконавчий Директор; 4) науково-практичні
працівники;

б) забезпечення вільного доступу до статистичних даних екологічної
тематики архівних, бібліотечних, музейних та інших фондів;

в) здійснення систематичного, періодичного, термінового інформування
громадськості цими органами про стан довкілля, його вплив на здоров'я
населення (про стан захворюваності населення), про якість харчових
продуктів та предметів побуту;

г) здійснення прогнозування змін стану довкілля внаслідок дії
екологічно небезпечних джерел і об'єктів та інформування про такі
прогнози.

В проекті закону про екологічну інформацію контрольно-виконавчими
заходами галузі забезпечення екологічного інформування доцільно
визначити: а) здійснення державного та громадського екологічного
контролю, санітарно-епідеміологічного та іншого нагляду за додержанням
законодавства про охорону навколишнього природного середовища, охорони
здоров'я, захисту прав споживачів, в тому числі моніторингу довкілля; б)
ведення природоресурсових кадастрів та Червоної Книги України; в)
державний облік екологічно небезпечних джерел, об'єктів та предметів
тощо.

Превентивно-обмежувальними заходами, які мають бути закріплені в проекті
закону, доцільно назвати: а) проведення державної, громадської, інших
форм екологічної та інших експертиз; б) ліцензування екологічно
небезпечної діяльності та видання дозволів на використання природних
ресурсів, лімітів па викиди, скиди забруднюючих речовин у довкілля та
розміщення відходів; в) обмеження, зупинення, припинення діяльності, що
здійснюється з порушенням екологічного законодавства.

До інших, забезпечувальних екологічну інформацію заходів, можна
віднести, а отже, і закріпити у пропонованому проекті закону:

а) заборону вчинення дій, які тією чи тією мірою порушують
право на екологічну інформацію. Зокрема, віднесення будь-якої
інформації екологічного спрямування до державної таємниці, а також ряд
заборон, спрямованих на забезпечення безпечних і якісних харчових
продуктів та предметів побуту;

б) притягнення до адміністративної відповідальності за порушення
законодавства про охорону навколишнього природного середовища, охорону
здоров'я, захист прав споживачів, в тому числі за порушення
законодавства про екологічну інформацію контрольно-наглядовими органами.

о екологічну інформацію контрольно-наглядовими органами.

Важливе значення в механізмі гарантування права на екологічну інформацію
відіграють процесуально-правові заходи.

Для реалізації і активного використання права на екологічну інформацію
громадянам важливо знати, що держава забезпечує гарантії здійснення
даного права не лише законодавчою вказівкою на те: що до екологічної
інформації гарантується вільний доступ та забороною будь-кому таку
інформацію засекречувати, але й шляхом встановлення чіткої і дієвої
процедури такого доступу.

Процесуальна врегульованість еколого-інформаційних відносин, на нашу
думку, має безпосереднє відношення до форм реалізації матеріального
зміст еколого-інформаційних норм. З цієї точки зору процесуальної форми
потребують таї Категорії еколого-інформаційних відносин: 1) правотворчі;
2) по реалізації і здійсненню суб'єктивного права на екологічну
інформацію; 3) по реалізації функцій управління, які його забезпечують;
4) по застосуванню заходів запобіжного характеру та застосуванню санкцій
примусу в разі його порушення.

Встановлення процедури реалізації права на екологічну інформацію
потрібне передусім для ефективного здійснення змісту суб'єктивного права
шляхом вчинення дій, які охоплюються можливістю певної поведінки, а
також коли реалізація залежить від виконання позитивних дій зобов'язаних
осіб по його забезпеченню. Тому ці дві групи
еколого-інформаційних відносин можна умовно поділити на дві групи
процедур: а) процедура, в якій реалізується, здійснюється суб'єктивне
право на екологічну інформацію; б) процедури, у яких реалізуються
функції управління в цій галузі, а саме: процедура екологічного
інформаційного забезпечення.

Глава 2.2. Система гарантій реалізації права на екологічну інформацію.

Гарантії реалізації права на екологічну інформацію – це сукупність
юридичних засобів, які спроможні визначити якісно своєрідний процес
регулювання суспільних еколого-інформаційних відносин, здатних
забезпечувати використання, додержання, неухильне виконання і правильне
застосування норм права про екологічну інформацію, здійснення
суб’єктивного права громадян на екологічну інформацію та охорону
(захист) цього права від різних посягань.

За своєю структурою гарантії реалізації права на екологічну інформацію
включають: а) систему норм багатьох законів і підзаконних актів, які
регулюють суспільні відносини в галузі забезпечення екологічної
інформації; б) організаційно-правові, процесуально-правові та стимулюючі
засоби забезпечення цього права; в) відповідальність юридичних і
фізичних осіб за порушення законодавства у цій сфері.

Гарантії права на екологічну інформацію виконують і ряд функцій у
правовому регулюванні, тобто тих типових, найбільш загальних напрямків,
по яких забезпечується здійснення і захист права, ефективна його дія
[45]. Основною серед них доцільно визнати забезпечення реалізації
правового статусу особи, у результаті здійснення якої: створюється
практична можливість користуватися правом на екологічну інформацію і

ну інформацію і
виконувати юридичний обов'язок щодо його забезпечення; виключається
зловживання правом; стимулюється правова активність суб'єктів
еколого-інформаційних відносин; реалізується загальна і спеціальна
превенція порушень суб'єктивного права та невиконання обов'язків;
здійснюється захист (охорона) права на екологічну інформацію,
забезпечується відновлення порушеного суб'єктивного права і необхідна
поведінка зобов'язаної особи [66]. Крім цього, гарантії реалізації права
на екологічну інформацію виконують і інші функції - інформаційну,
мотиваційну, стимулювання правомірної поведінки та ін.

За видом гарантованого блага гарантії реалізації права на екологічну
інформацію базуються на конституційному праві громадян на зазначену
інформацію та праві на її поширення. За галузевою приналежністю - це
засоби реалізації одного з видів екологічних прав громадян.

Основою класифікації гарантій реалізації права громадян на екологічну
інформацію стали: аналіз чинного законодавства і досягнення наукового
пізнання у цій сфері. При здійсненні цієї класифікації були використані
такі загальні критерії: співвідношення соціального змісту і юридичної
форми у механізмі правового гарантування права на екологічну інформацію,
співвідношення нормативних і організаційних гарантій реалізації права,
залежність класифікації гарантій реалізації від об'єкта гарантування,
поділ гарантій за галузевою приналежністю та формами реалізації,
гарантії правового статусу суб’єктів еколого-інформаційних відносин та
інше.

3 урахуванням уже традиційного поділу гарантій на загальні та
спеціальні, загальними гарантіями реалізації права громадян на
екологічну інформацію доцільно визначити економічні, політичні,
ідеологічні (загальносоціальні) гарантії, що створюють реальну
обстановку для здійснення цього права та правових норм, які його
закріплюють,[45, c. 20] а спеціальними - гарантії безпосередньої дії,
суто гарантії, юридичні засоби, які забезпечують конкретні умови і
порядок реалізації. (захисту) зазначеного права. Загальносоціальні
гарантії врешті-решт визначають життєдіяльність юридичних гарантій, які
не можуть бути вище соціальних передумов, бо право ніколи не може бути
вище ніж економічний устрій і обумовлений ним культурний розвиток
суспільства [61].

Економічні гарантії реалізації екологічних прав громадян, в тому числі і
права на екологічну інформацію, в юридичній літературі поєднуються з як
найшвидшим реформуванням економіки, з підвищенням життєвого рівня, з
вирішенням питання права власності на природні ресурси, з підвищенням
затрат держави на забезпечення екологічної безпеки [72, с. 24]. Так,
соціально економічний зміст мають конституційні норми (ст. 13 ,14, 16),
які закріплюють право власності Українського народу на всі природні
ресурси в межах території України, її континентального шельфу, виключної
(морської) економічної зони, право приватної власності на землю,
забезпечення екологічної безпеки на території України і підтримання
екологічної рівноваги. При цьому важливою є теза про те, що власність

ю є теза про те, що власність
зобов'язує, оскільки не повинна використовуватися на шкоду людині і
суспільству, а забезпечення екологічної безпеки є обов'язком держави.

Політичні гарантії реалізації права на екологічну інформацію відіграють
важливу роль при саморегулюванні власної поведінки суб'єктів
еколого-інформаційних відносин. Свобода слова і думки, вільне вираження
своєї думки і переконань; свобода об'єднань у політичні і громадські
організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення
різних (в тому числі і екологічних) інтересів; участь в управлінні
державними справами, у всеукраїнських та місцевих референдумах; право
вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів
місцевого самоврядування, збиратися на збори, мітинги, походи і
демонстрації (в тому числі і екологічного спрямування), закріплені у
відповідних статтях Конституції (статті 34,36,38,39) та деталізуються у
екологічному законодавстві (ст.9 Закону України "Про охорону
навколишнього природного середовища").[60, с. 45]

Ідеологічні гарантії реалізації права на екологічну інформацію пов'язані
з відродженням та зростанням духовного і культурного рівня народу,
підвищенням освіти, правової свідомості. Саме падіння екологічної
культури, духовності, моралі, відсутність екологічних знань,
усвідомлення глобальності екологічних проблем називається в літературі
основною причиною екологічної кризи в державі [47].

Підвищення ролі загальних гарантій права громадян на екологічну
інформацію сприятиме подоланню екологічної кризи в державі, але за
умови, якщо вони будуть активно вплетені в юридичний механізм
забезпечення Цього права.

З огляду на спеціальні гарантії реалізації права на екологічну
інформацію, то їх теж доцільно поділяти на загально-юридичні та
спеціально-юридичні. Так, загально-юридичними гарантіями, на нашу думку,
можуть бути названі всі гарантуючі засоби, визначені Конституцією, які
можуть бути віднесені до реалізації будь-якого іншого конституційного
права. Це, зокрема: й держава, зміст і спрямованість діяльності якої
визначають всі, закріплені Конституцією права і свободи людини та їх
гарантії. Держава відповідає пере; людиною за свою діяльність, а
утвердження і забезпечення прав і свобод людини є ї головним обов'язком
(ст. 3 Конституції України);

поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, органи яки:
здійснюють свої повноваження виключно у межах, визначених Конституцією
України (ст.6 Конституції України);

принципи верховенства права і визнання норм Конституції нормами прямої
дії

гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод
людин безпосередньо на підставі Конституції України;

гарантоване право кожного на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службовим осіб; право звернення за захистом своїх прав до
Уповноваженого Верховної Раді України з прав людини; право після
використання всіх національних засобів правового захисту, звертатися за

у, звертатися за
захистом своїх прав і свобод до відповідник міжнародних судових установ
чи до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є
Україна; право будь-якими не забороненими засобами захищати свої права і
свободи від порушень і протиправних посягань (ст.5 Конституції України);

парламентська законодавча діяльність стосовно прийняття законів про
права свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні
обов'язки громадянина (п.1ст.92 Конституції України);

Президент України як гарант прав і свобод людини і громадянина (ст.102
Конституції України);

Кабінет Міністрів України як основний орган, який вживає заходів щодо
забезпечення прав і свобод людини і громадянина (п.2 ст.116 Конституції
України);

місцеві державні адміністрації, які на відповідній території
забезпечують додержання прав і свобод громадян (п.2 ст.119 Конституції
України);

прокуратура України, на яку покладається представництво інтересів
громадянина в суді у випадках, визначених законом (п.2 ст.121
Конституції України);

здійснення правосуддя в Україні виключно судами (ст.124 Конституції
України);

інші гарантії, наприклад, обов'язок держави захищати права споживачів та
здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції, усіх видів
послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів
(ст.42 Конституції України).

Основна роль в системі гарантій реалізації права на екологічну
інформацію належить спеціально-юридичним гарантіям[68, c. 10]. В основу
класифікації таких гарантій можна покласти будь-який критерій,
наприклад, форми юридичного закріплення; об'єкт гарантування; сфера
суспільних відносин, на яку вони розповсюджуються; належність до
суб'єктів права; форми реалізації права; функціональне спрямування
тощо.[59, с. 50]

Саме такий підхід дозволить виявити найбільш сприятливі умови та засоби
для реалізації конкретного суб'єктивного права, способів його
забезпечення, стадій реалізації.

Так, за формою юридичного закріплення гарантії реалізації права на
екологічну інформацію виступають правовими нормами, де це право
проголошене, конкретизується, де оформлюються організаційно-правові
заходи його реалізації. За галузевою приналежністю такі норми містяться
в конституційному та екологічному законодавстві, в законодавстві про
охорону здоров'я, про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення, про захист прав споживачів та ін. Такі норми, як
вже зазначалося, можуть виступати, як об'єкт гарантування та гарантіями
інших правових норм. Такі норми можуть міститись як в законодавчих, так
і в підзаконних актах.

За формами реалізації об'єктивного права на екологічну інформацію
гарантії вказують на правомірну поведінку усіх суб'єктів
еколого-інформаційних відносин, у яких опосередковується:

використання суб'єктами свого права;

виконання покладених у зв'язку з гарантуванням цього права
законодавством відповідних обов'язків щодо його забезпечення;

додержання усіма зобов'язаними та іншими особами вимог законодавства


Щодо недопущення порушень цього права;

застосування норм права про екологічну інформацію з метою досягнення
відповідних цілей: реалізації суб'єктивного права, забезпечення цього
права зобов'язаними особами, застосування засобів примусу до осіб, що
його порушили, а також засобів, спрямованих на його охорону, захист та
поновлення.

Такий вид класифікації гарантій реалізації об'єктивного права на
екологічну інформацію дає можливість здійснити й інший поділ суб'єктів
реалізації, на тих:

які мають суб'єктивне право на екологічну інформацію;

які мають обов'язки забезпечувати таке право;

які мають права, а відповідно й обов'язки щодо забезпечення, охорони та
захисту права на екологічну інформацію.

З одного боку, така класифікація гарантій визначає, що об'єктами
гарантування в даному випадку виступають визначені в нормах права
правосуб'єктивність, правовий статус суб'єктів, їхня компетенція, права
й обов'язки, діяльність суб'єктів еколого-інформаційної сфери. Саме ця
класифікація є основною у системі гарантування. З іншого, - вказує на
коло правореалізуючих суб'єктів, у чому втілюються так звані
організаційно-правові гарантії[45, c. 39 – 40].

З урахуванням інших підходів такі гарантії можна вважати кореспондуючими
приписами, сутність яких полягає у сприянні реалізації прав одних
суб'єктів шляхом виконання обов'язків іншими суб'єктами [45, с. 39 –
40]. При цьому важливий, на мою думку, і такий підхід до гарантій, коли
вони виступають конкретними нормами, які сприяють реалізації права
шляхом конкретизації прав та обов'язків [45, c. 41].

Так, гарантії реалізації права громадян на екологічну інформацію
виступають у вигляді закріплених у нормах права конкретних можливостей
суб'єктів, які складають стадії такої реалізації, тобто розкривають
зміст суб'єктивного права, а саме:

можливість володіння правом на екологічну інформацію та можливість
користування правом на екологічну інформацію, що включає вільне
одержання, збирання, зберігання, використання та поширення такої
інформації; можливість одержати екологічну інформацію у встановленому
порядку на підставі інформаційного запиту;

можливість звернутися про сприяння в реалізації права до органів
державної влади і місцевого самоврядування, до установ, організацій
незалежно від форм власності, до об'єднань громадян, підприємств або
посадових осіб, до компетенції

яких належить вирішення порушених у зверненнях питань;

можливість оскаржити дії (бездіяльність), рішення державних органів,
органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об'єднань
громадян, підприємств або посадових осіб у порядку підлеглості вищому
органові, або посадовій особі, якщо внаслідок таких дій (бездіяльності)
порушено право громадян на екологічну інформацію, або створені перешкоди
для такого здійснення (ст. 3 Закону України "Про звернення громадян");

можливість оскаржити дії (бездіяльність), рішення державних органів,
органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об'єднань
громадян, підприємств або посадових осіб у порядку підлеглості вищому

у порядку підлеглості вищому
органові, або посадовій особі, якщо внаслідок таких дій (бездіяльності)
порушено право громадян на екологічну інформацію, або створені перешкоди
для такого здійснення, поновлення цього права безпосередньо до суду (ст.
16 Закону України "Про звернення громадян").

Гарантіями реалізації права на екологічну інформацію слід назвати й
конкретизацію функціональних можливостей зобов'язаних осіб щодо
екологічного інформаційного забезпечення. Умовно їх можна назвати
гарантіями здійснення екологічного інформування та поділити на
організаційно-розпорядчі, контрольно-виконавчі, превентивно-обмежувальні
та процесуально правові.[59, с. 56]

Так, до організаційно-розпорядчих засобів можна віднести: створення
спеціально уповноважених на те органів та визначення їхньої компетенції
у цій сфері, в т.ч. створення і забезпечення роботи державної
екологічної інформаційної системи на базі нових комп'ютерних технологій
та банку даних усіх можливих видів екологічної інформації;

проведення широкомасштабних заходів щодо підтримання, відновлення і
поліпшення стану довкілля, якості продуктів харчування і предметів
побуту;

залучення громадян до участі у вирішенні питань в галузі екології;

стимулювання різних форм діяльності громадян в галузі екології;

сприяння державних органів громадянам у здійсненні ними природоохоронних
заходів, а також у здійсненні ними права на екологічну інформацію.

До контрольно-виконавчих засобів можна віднести:

здійснення державного і громадського екологічного та інших видів
контролю та нагляду, в тому числі моніторинг довкілля, внаслідок яких
здійснюється збір обробка, збереження та аналіз інформації про стан
довкілля, його вплив на здорові Населення, забезпечується якість
харчових продуктів та предметів побуту;

здійснення державного обліку якісних, кількісних та інших характеристик
природних ресурсів, обсягу, характеру та режиму використання природних
ресурсів (ведення природноресурсних кадастрів), одержання при цьому
відповідної інформації;

здійснення обліку об'єктів, що шкідливо впливають на стан довкілля та
здоров'я населення з метою фіксування інформації про фактичний вплив
таких об'єктів;

обов'язок юридичних і фізичних осіб здійснювати технічні, технологічні,
організаційні та інші, в тому числі інформаційні заходи щодо запобігання
впливу їх діяльності на стан довкілля та здоров'я населення;

забезпечення державними органами дотримання екологічних вимог при
плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації
народногосподарських об'єктів, виробництві продуктів харчування,
предметів побуту;

врахування органами державної виконавчої влади, органами місцевого
самоврядування пропозицій та зауважень громадян щодо поліпшення
екологічної обстановки.

Превентивно-обмежувальними заходами можна визначити:

проведення державної або громадської екологічної експертизи;

проведення екологічного аудиту та ліцензування діяльності, спроможної
впливати на стан довкілля та здоров'я населення;

видачу дозволів на використання природних ресурсів та видачу лімітів на

на використання природних ресурсів та видачу лімітів на
викиди і скиди забруднюючих речовин в навколишнє середовище;

обмеження, зупинення, припинення екологічно небезпечної діяльності.

Процесуально-правові заходи можуть включати в себе визначені в
законодавчому порядку процедури та строки отримання екологічної
інформації, а саме:

отримання відомостей про стан довкілля, його вплив на здоровя населення;
про якість харчових продуктів і предметів побуту внаслідок
контрольно-виконавчих та інших заходів (збір, обробка, збереження,
аналіз); на їх підставі: прогнозування змін довкілля; розробка науково
обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських
рішень; передача цих відомостей у порядку підлеглості вищому органу
управління і контролю;

узагальнення одержаної інформації та визначення ступеня впливу
екологічної обстановки та застосування забруднених харчових продуктів на
здоров'я населення вищими органами управління і контролю;

обнародування (оприлюднення) екологічної інформації щомісячно, два рази
на рік, раз на рік в залежності від регіону та правових форм
екологічного інформування, а в разі виникнення аварій, катастроф,
настання інших надзвичайних екологічних ситуацій-терміново(негайно,
своєчасно, оперативно тощо).

З огляду на визначену в юридичній літературі систему засобів
забезпечення здійснення екологічних прав громадян, [44, с. 51 – 52]
спостерігається співпадання зазначених заходів. Тобто, гарантії
здійснення екологічного інформування доцільно вважати гарантіями
реалізації права громадян на екологічну інформацію, у чому
спостерігається діалектичний зв'язок об'єктивного та суб'єктивного,
загального та спеціального.[59, с. 58]

І, нарешті, гарантіями охорони (захисту) права на екологічну інформацію
доцільно визнати засоби, які визначають закріплені в законодавстві види
юридичної відповідальності (дисциплінарної, адміністративної,
кримінальної, майнової) за порушення цього права, а також склади таких
порушень, Такі заходи мають бути спрямовані на припинення порушення
права, усунення перешкод для його здійснення, визнання або підтвердження
права, відновлення порушеного права. За формами захисту це можуть бути
судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові та
адвокатські засоби.

Отже, класифікація гарантії реалізації права громадян на екологічну
інформацію має важливе теоретичне та практичне значення, оскільки дає
можливість визначити:

статус суб'єктів еколого-інформаційних відносин;

здійснення еколого-інформаційних прав і обов'язків виключно відповідно
до вимог законодавства;

незаконність дій і актів, що обмежують право на екологічну інформацію;

заборону відносити екологічну інформацію до інформації з обмеженим
доступом;

процедури в екологічному інформаційному забезпеченні;

засоби захисту (охорони) цього права.

Відповідно до вищезазначеного пропонується закріпити в законодавстві
положення, згідно з якими право на екологічну інформацію забезпечується:

обов'язком органів державної влади та місцевого самоврядування

моврядування
інформувати про стан довкілля, його вплив на здоров'я населення, про
якість харчових продуктів і предметів побуту;

створенням у спеціально уповноважених на те державних органах
екологічних інформаційних служб або систем, запровадженням на їх основі
Єдиної державної екологічної інформаційної системи, яка забезпечувала б
у встановленому порядку поступ до такої інформації;

регулярним оприлюдненням поточної екологічної інформації шляхом
опублікування її не менше, ніж раз на місяць, підготовкою екологічних
інформаційних бюлетенів, збірників, доповідей;

вільним доступом громадян та інших суб'єктів до статистичних даних в
галузі екології, архівних та інших фондів у цій сфері; обмеження доступу
до такої інформації лише у випадках, визначених законодавством;

створенням механізму здійснення права на екологічну інформацію, який
забезпечить максимально короткі строки надання такої інформації у
випадках звернення особи з інформаційним запитом, але не пізніше, ніж
через місяць; надання такої інформації безкоштовно, крім одержання на
вимогу запитувача копій такої інформації; надання її у формі, яка
визначається особою, що звертається із запитом, тобто у письмовій,
звуковій, візуальній формі чи на електронних носіях інформації;

запровадженням стимулювання в галузі екологічного інформування;

здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про
екологічну інформацію;

встановленням відповідальності за його порушення.

Розділ ІІІ. Відповідальність за порушення законодавства про екологічну
інформацію.

Юридична відповідальність в галузі забезпечення права на екологічну
інформацію – система правових засобів, що забезпечують виконання
обов'язку в правоохоронних еколого-інформаційних відносинах в межах
правових приписів екологічного, в тому числі еколого-інформаційного
законодавства, а також правовим інститутом, який включає в себе
сукупність юридичних норм, що закріплюють види, засоби і порядок
застосування державою та її органами примусових заходів впливу на
порушників еколого-правових норм.

Категорія юридичної відповідальності в еколого-правовому значенні
розглядається в двох аспектах - активному (позитивному, перспективному)
ретроспективному (негативному) [64, с. 144], тобто як правомірна еколого
спрямована діяльність (вчинок) та неправомірна діяльність
(бездіяльність), екологічне правопорушення [44, с. 187].

Відповідальність у галузі забезпечення права на екологічну інформацію
урахуванням аналізу норм законодавства сформульована таким чином, що її
те можна розглядати як в позитивному, так і в негативному аспектах.

У першу групу правових норм складають природоохоронні та антропоохоронні
норми права, які визначають обов'язки та заборони в цій галузі. Так,
прямою формою правових засад позитивної відповідальності в галузі
забезпечення права н екологічну інформацію є норми, які безпосередньо
визначають, що суб'єкти "несуть відповідальність" на них "покладається
забезпечення інформацією" [30], "зобов'язані повідомляти про аварії і
заходи...", "зобов'язані негайно інформувати про надзвичайні події і

оди...", "зобов'язані негайно інформувати про надзвичайні події і
ситуації, що становлять загрозу здорові населення, санітарному та
епідеміологічному благополуччю" [19], "зобов'язані своєчасно інформувати
про виникнення аварійних забруднень" [2] тощо. Доцільно погодитись, що
такі "норми, хоч і не визначаються найкращим способом юридичного
оформлення позитивної відповідальності, проте мають чітко виражену
правову природу" [52, с. 163]. Вони повною мірою свідчать про визначене
в законодавстві коло зобов'язаних осіб у сфері забезпечення екологічної
інформації та про те, що на цих осіб покладається позитивна
відповідальність в межах наданих повноважень за повноту, своєчасність,
достовірність, оперативність і законність надання екологічної
інформації. Така відповідальність виступає як еколого-інформаційне
відношення в межах якого суб'єкти цих відносин реалізують з високою
мірою правосвідомості ініціативно і кваліфіковано покладені на них
обов'язки і функції з метою забезпечення права громадян на екологічну
інформацію. З цієї точки зору позитивну відповідальність доцільно
розглядати гарантією ефективності екологічного інформування на рівні
встановлення вимог законодавства, а отже - гарантією забезпечення права
громадян на екологічну інформацію.

Позитивна відповідальність в галузі екологічного інформування
реалізується в регулятивних еколого-інформаційних відносинах, а формою
реалізації зазначених еколого-інформаційних правових норм є виконання та
додержання належних „позитивних юридично значимих дій зобов'язаних осіб,
у яких активно реалізується їх спеціальна правосуб'єктність" [44, с.
188].

У проекті закону про екологічну інформацію пропонується закріпити такі
положення: "З метою гарантування вільного доступу громадян до інформації
про стан довкілля та його вплив на здоров'я населення, про якість
харчових продуктів та предметів побуту держава забезпечує: організацію
Єдиної державної екологічної інформаційної системи; створення
екологічних інформаційних фондів на місцевому, регіональному та
державному рівнях, а також технічних засобів їх забезпечення; створення
системи нормативно-правового забезпечення здійснення екологічного
інформування; здійснення державного контролю за дотриманням юридичними і
фізичними особами вимог законодавства щодо екологічного інформування;
притягнення до відповідальності винних у порушенні законодавства про
екологічну інформацію осіб.

Юридичні і фізичні особи, діяльність яких може або негативно впливає на
стан навколишнього середовища, життя та здоров'я громадян, якість
харчових продуктів та предметів побуту зобов'язані:

здійснювати ведення первинного обліку використання природних ресурсів,
шкідливих викидів і скидів у навколишнє середовище, спостереження за
станом виробничого середовища, контроль за Джерелами підвищеної
екологічної небезпеки;

своєчасно готувати і передавати спеціально уповноваженим органам та
громадянам і їх об'єднанням статистичну звітність в галузі використання
природних ресурсів, охорони довкілля та забезпечення екологічної

та забезпечення екологічної
безпеки;

забезпечувати доступ громадськості на територію підприємств, установ,
організацій різних форм власності з метою одержання інформації про вплив
об'єктів на довкілля, життя та здоров'я громадян;

терміново інформувати громадськість, органи державного управління та
місцевого самоврядування про можливість чи настання надзвичайних
ситуацій та заходи по їх ліквідації;

нести юридичну відповідальність та компенсувати шкоду, заподіяну
внаслідок неповідомлення про вплив їх екологічно небезпечної
діяльності.

Відповідно другу групу правових норм, у яких реалізується ретроспективна
(негативна) відповідальність у галузі екологічного інформаційного
забезпечення складають норми екологічного, інформаційного законодавства,
законодавства про охорону здоров'я, про захист прав споживачів,
адміністративного, кримінального та інших галузей законодавства, які
визначають склади еколого-інформаційних порушень у цій галузі та не
завжди передбачають санкції за невиконання чи порушення встановлених і
конкретизованих обов'язків і заборон у правових нормах першої групи.
Така відповідальність встановлюється законодавством за негативну
поведінку (дію чи бездіяльність) різних суб'єктів еколого-інформаційних
відносин, Що стають неадекватними загальнообов'язковому порядку
екологічного інформаційного забезпечення.

Ефективність негативної відповідальності в галузі еколого-інформаційного
забезпечення в значній мірі залежить від ефективності та досконалості її
правового регулювання, а саме: 1) від того, наскільки досконало у
правових нормах визначається еколого-інформаційна відповідальність у її
позитивному значенні; 2) наскільки чітко визначені у цих нормах склади
правопорушень у галузі додержання вимог щодо надання екологічної
інформації; 3) яка система санкцій за ці порушення визначається в
законодавстві; 4) який існує механізм їх застосування до винних осіб.

З урахуванням загальних підходів, підставою для притягнення до юридичної
відповідальності в цій галузі доцільно визначити
еколого-інформаційне правопорушення, яке входить до правопорушень у
галузі екології та яке є винною, протиправною, екологічно небезпечною
дією чи бездіяльністю, що посягає на встановлений порядок у сфері
екологічного інформаційного забезпечення, порушує екологічні права та
інтереси людини і суспільства, вимоги щодо раціонального використання
природних ресурсів, охорони довкілля та забезпечення екологічної
безпеки.

Суб'єктами такого правопорушення можуть бути як фізична (посадова й
службова) особа, так і юридична особа (державний орган, засіб масової
інформації), які мають право- та дієздатність ( у випадках фізичних осіб
як винних - ще й осудність). Суб'єктивними ознаками виступають вина у
формі навмисності чи необережності.

Об'єктом посягання виступають життя та здоров'я людини, а також природні
ресурси, яким зазначеними правопорушеннями завдається майнова чи
моральна й шкода.

Доцільно зазначити, що еколого-інформаційні правопорушення можуть мати
місце у будь-яких правоохоронних відносинах, але особливе місце вони

ісце у будь-яких правоохоронних відносинах, але особливе місце вони
займають у забезпечувальних відносинах, завдяки яким здійснюється захист
порушених екологічних прав і інтересів людини, що охороняються законом.
При цьому вважливим є встановлення факту невиконання обов'язків щодо
здійснення еколого-інформаційної діяльності, що суперечить вимогам
законодавства і виступає об'єктивним проявом правопорушення у цій
галузі. Як юридичний факт, при якому змінюються або виникають нові
еколого-інформаційні відносини, таке правопорушення повинно бути
пов'язане з реалізацією права на екологічну інформацію на будь-якій
стадії екологічного інформування. Саме в цьому значенні юридична
відповідальність повинна розглядатися гарантією реалізації права
громадян на екологічну інформацію.

Важливим, на нашу думку, є визначення місця охоронювальних
еколого-інформаційних відносин, у яких реалізується негативна
відповідальність, у загальній і еколого-інформаційних відносин.
По-перше, відповідальність у цій галузі наставати лише при умові
вчинення протиправної дії чи бездіяльності саме у процесі
еколого-інформаційного забезпечення (здійснення екологічного
інформування). По-друге, реалізація такої відповідальності здійснюється
в межах саме захисних правовідносин, що виникають з факту скоєння саме
екологічно-інформаційного правопорушення, а не будь-якого іншого. При
цьому охоронювальні відносини доцільно розглядати як такі, що є
похідними від регулятивних еколого-інформаційних відносин, які є
первинними, та як такі, що існують паралельно з ними.

Виходячи з вищезазначеного, відповідальність у галузі
еколого-інформаційного забезпечення (права на екологічну інформацію),
можна розглядати як міжгалузевий вид юридичної відповідальності. З
об'єктивної точки зору юридичну відповідальність за еколого-інформаційне
правопорушення можна визначити як комплексний інститут екологічного
права, що включає в себе сукупність правових норм, які спрямовані на
забезпечення та охорону встановленого порядку екологічного інформування,
охорону і захист прав і інтересів суб'єктів еколого-інформаційних
відносин.

Дисциплінарна відповідальність у сфері екологічного інформаційного
забезпечення може мати місце, коли обов'язок щодо певного інформування
визначається статутами, положеннями, іншими нормативними актами, а
суб'єкт порушує цей обов'язок, тобто в наявності є всі необхідні для
притягнення до відповідальності підстави: протиправність дій чи
бездіяльність; невиконання чи неналежне виконання певних вимог, які
складають коло службових професійних обов’язків; професійна
правосуб'єктність у цій галузі, наявність вини. Як правило, порушення
виконання покладеного обов'язку повинно мати місце в процесі процедури
еколого-інформаційного забезпечення.

За загальними положеннями трудового законодавства за порушення вимог
дисципліни при здійсненні екологічного інформування до винних осіб
можуть застосовуватись такі стягнення, як догана та звільнення. Крім
цього, передбачається, що законодавством, статутами і положеннями про

і положеннями про
дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників
інші дисциплінарні стягнення.

Дисциплінарні стягнення за вчинення проступку суб'єктами
еколого-інформаційних відносин накладається органом, якому надано право
прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) цих
осіб.

Отже, застосування дисциплінарної відповідальності було б ефективним
засобом забезпечення екологічного інформування. Для цього доцільно
передбачити в законодавстві положення, що дисциплінарна відповідальність
в цій галузі настає за умови порушення порядку екологічного інформування
та коли це передбачено відповідними статутами та положеннями.

Адміністративна відповідальність за правопорушення в галузі екологічного
інформаційного забезпечення передбачається, зокрема, в ст.68 Закону
України "Про охорону навколишнього природного середовища". За загальними
підходами та відповідно до чинного законодавства підставою для
притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності є
адміністративне правопорушення в цій галузі.

Адміністративним правопорушенням в галузі екологічного інформаційного
забезпечення доцільно визнати винну, протиправну дію або бездіяльність,
яка посягає на встановлений порядок екологічного інформування або
порушує при цьому екологічні права та інтереси людини, вимоги охорони та
раціонального використання природних ресурсів, охорони довкілля,
екологічної безпеки, та за яку законодавством передбачена
адміністративна відповідальність.

Глава 7 КпАП України [4]. яка визначає склади адміністративних
правопорушень в галузі охорони природи, використання природних ресурсів,
охорони пам'яток історії та культури, має лише два склади, які можна
віднести до правопорушень у галузі екологічного інформаційного
забезпечення. Це зокрема ст.53-2 в частині притягнення службових осіб до
адміністративної відповідальності за перекручення даних державного
земельного кадастру і приховування інформації про наявність земель
запасу або резервного фонду, а також ст.62 стосовно невиконання
капітаном або іншими особами командного складу судна чи іншого плавучого
засобу передбачених чинним законодавством обов'язків по реєстрації в
суднових документах операцій з речовинами, шкідливими для здоров'я людей
або для живих ресурсів моря, чи сумішами, які містять такі речовини
понад установлених норм, внесення зазначеними особами до суднових
документів неправильних записів про ці операції або незаконне
відмовлення пред'явити такі документи службовим особам. Із змісту цих
норм випливає, що ці порушення направлені на встановлений порядок
передачі відповідних видів екологічної інформації та їх реєстрації і до
забезпечення права громадян їх можна віднести опосередковано.

Лише склад правопорушення, визначений ст.156-1 Кодексу України про
адміністративні правопорушення стосовно порушень законодавства про
захист прав споживачів в редакції Закону України від 23 січня 1997 р.
вказує про можливість притягнення винних осіб у відмові у наданні
громадянам-споживачам необхідної, доступної та достовірної інформації

м-споживачам необхідної, доступної та достовірної інформації
про товари (роботи, послуги), в тому я у числі й інформації про якість
харчових продуктів та предметів побуту, до відповідальності.

З огляду на спеціальні види правопорушень, визначених ст.68 Закону
України „Про охорону навколишнього природного середовища", до
адміністративних правопорушень в галузі екологічного інформаційного
забезпечення, на нашу думку, можна віднести: а) порушення прав громадян
на екологічно безпечне навколишнє природне середовище; б) відмова від
надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан
навколишнього природного середовища, а також про джерела забруднення; в)
приховування або фальсифікація відомостей про стан екологічної
обстановки чи захворюваності населення.

Певну кількість правопорушень в галузі екологічного інформаційного
забезпечення можна віднести до адміністративних правопорушень, що
посягають на встановлений порядок управління (Глава 15 КпАП України).
Так, відмова підприємств, установ, організацій від передачі інформації
про стан довкілля, якість продуктів харчування та предметів побуту
Радам, спеціально уповноваженим на те державним органам у порядку,
визначеному законодавством може передбачати застосування до посадових
осіб штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян. Більший розмір штрафу може бути застосовано за фальсифікацію,
або надання інформації про стан довкілля, що не відповідає дійсності, за
утаювання, або навмисне приховування будь-якої інформації про стан
довкілля.

Отже, основним видом адміністративних стягнень у галузі порушення
екологічного інформаційного забезпечення має стати штраф, який в
редакції ст.27 КпАП, зміненої Законом України "Про внесення змін до
Кодексу про адміністративні правопорушення щодо посилення
адміністративної відповідальності у вигляді штрафу" від 7 лютого 1997р.,
визначається як грошове стягнення, що накладається на громадян і
посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі,
встановлених цим Кодексом та іншими законами України. Розміри штрафів
відповідно до цього Закону визначаються в кратності неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян. На наш погляд, з досягненням певного
економічного потенціалу в нашій державі їх доцільно замінити сталими
розмірами у певних сумах. В залежності від характеру скоєного
правопорушення, його небезпеки, розміри штрафів, що можуть накладатися в
адміністративному порядку за еколого-інформаційні правопорушення бажано
встановити на рівні 200-500 гривен, з тим, щоб формувалися кошти для
стимулювання осіб, які виявили правопорушення. Доцільно впровадження
штрафних адміністративних санкцій у більших розмірах і щодо юридичних
осіб.

До винних осіб можуть застосовуватися й інші види адміністративних
стягнень, зокрема, попередження, виправні роботи, обмеження, зупинення,
припинення діяльності чи експлуатації об'єктів.

Притягати до адміністративної відповідальності за цю категорію справ
повинні, як правило, районні (міські) суди (судді). Найбільш ефективним

суди (судді). Найбільш ефективним
способом будь-яких екологічних правопорушень є запровадження системи
адміністративного судочинства У цій галузі, в тому числі запровадження
єдиного узгодженого порядку судового розгляду справ про екологічні
правопорушення, особливо пов'язаних з захистом рушених екологічних прав
громадян.

Кримінальна відповідальність у галузі доступу до екологічної інформації
передбачена ст. 238 Кримінального кодексу України. Вона передбачає
відповідальність за приховування або перекручення відомостей про
екологічний стан або захворюваність населення.

Об’єктом злочину є встановлений з метою забезпечення екологічної безпеки
та захисту здоров’я людей, збереження тваринного і рослинного світу
порядок інформування про екологічний стан та стан захворюваності
населення, а також право громадян на отримання у встановленому порядку
повної, достовірної та своєчасної інформації про стан навколишнього
природного середовища, здоров’я населення, наявні та можливі фактори
ризику для нього та їх ступінь, про надзвичайні ситуації техногенного та
природного характеру, що виникли або можуть виникнути, про рівні
опромінення людини та захист від впливу іонізуючих випромінювань у
місцях проживання чи роботи.

Предметом злочину виступають відомості про: 1) екологічний, у т.ч.
радіаційний, стан, який пов’язаний із забрудненням земель, водних
ресурсів, атмосферного повітря, харчових продуктів і продовольчої
сировини і який негативно впливає на здоров’я людей, рослинний і
тваринний світ; 2) стан захворюваності населення в районах з підвищеною
екологічною небезпекою.

Екологічний стан визначається додержанням або порушенням існуючих
екологічних нормативів, які встановлюють граничне допустимі викиди та
скиди у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин,
рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних та біологічних
факторів.

Предметом даного злочину є лише ті відомості, приховування або
перекручення яких ставить під загрозу екологічне благополуччя людини,
флори та фауни. Йдеться про інформацію, що стосується не звичайного
екологічного стану, а такої екологічної обстановки, яка різко
погіршується, у зв’язку з чим потрібно вживати негайних заходів,
спрямованих на її поліпшення.

До відомостей про стан захворюваності належить інформація про кількість
хворих у районі з підвищеною екологічною небезпекою на хвороби,
характерні для забруднення, що мало місце у цьому районі (наприклад,
захворювання променевою хворобою при радіоактивному забрудненні), про
діагнози, які були поставлені, динаміку захворюваності, зв’язок
специфічних хвороб з погіршенням екологічної обстановки, а також про
хвороби загальної етіології (рак, запалення легенів, виразка шлунку
тощо). Районами підвищеної екологічної небезпеки оголошуються території,
де внаслідок діяльності людини або руйнівного впливу стихійних сил
природи в навколишньому природному середовищі на тривалий час виникають
негативні зміни, що ставлять під загрозу здоров’я людини, збереження
природних об’єктів і обмежують ведення господарської діяльності.

б’єктів і обмежують ведення господарської діяльності.

Об’єктивна сторона злочину полягає у приховуванні або перекрученні
службовою особою відомостей про екологічний стан або стан захворюваності
населення у певних районах.

Приховування означає неповідомлення відповідної інформації належним
адресатам або її несвоєчасне подання їм. Це бездіяльність особи, яка
поводить себе пасивно і не виконує покладений на неї правовий обов’язок
за власною ініціативою чи за запитом уповноважених суб’єктів надати
відомості про екологічний стан або захворюваність населення.

Відповідальність за ст. 238 настає лише у разі, коли в особи, яка
володіє інформацією, з урахуванням конкретної ситуації була фактична
можливість виконати покладений на неї обов’язок. Поняттям приховування
охоплюється також відмова надати певні відомості у відповідь на запит
уповноваженого суб’єкта, а також активні дії, спрямовані на те, щоб
ухилитись від виконання

обов’язку з інформування, наприклад прийняття з порушенням чинного
законодавства рішення про визнання такої інформації державною чи
комерційною таємницею.

Перекручення — це подання завідомо неправдивих відомостей, які вводять
адресата в оману у питанні про екологічний стан або стан захворюваності
населення. Це будь-яке спотворення істини, у т.ч. в бік перебільшення чи
применшення показників про забруднення довкілля або стан захворюваності
населення у відповідних районах (свідоме заниження показників про
кількість шкідливих речовин у навколишньому природному середовищі,
повідомлення занижених показників про рівень радіації у даній місцевості
тощо).

Суб’єкт злочину спеціальний. Це службова особа, на яку покладено
правовий обов’язок збирати та/або подавати відповідні відомості
(зокрема, працівники підрозділів МЕПР, службові особи органів, установ і
закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, ЦО, обласних
центрів гідрометеорології, уранових об’єктів, службові особи центральних
та місцевих органів виконавчої влади, виконавчих органів рад, службові
особи суб’єктів господарської діяльності, які зобов’язані надавати
населенню, іншим органам влади або засобам масової інформації відповідну
інформацію).

Не є злочином поширення неперевіреної інформації, наприклад попередніх
розрахунків чи даних, які потребують аналізу й обробки, чиїхось суджень,
думок, припущень, чуток.

Кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) повторність; 2) вчинення злочину в
місцевості, оголошеній зоною надзвичайної екологічної ситуації; 3)
спричинення загибелі людей чи інших тяжких наслідків.

Під зоною “надзвичайної екологічної ситуації” потрібно розуміти окрему
місцевість України, на якій виникла надзвичайна екологічна ситуація,
тобто ситуація, за якої сталися негативні зміни у довкіллі, що
потребують з боку держави застосування надзвичайних заходів. Негативні
зміни у навколишньому природному середовищі — це втрата, виснаження чи
знищення окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного
забруднення довкілля, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших

та інших
факторів, що обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини
та провадження господарської діяльності в цих умовах.

Підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної
екологічної ситуації є, зокрема: значне перевищення гранично допустимих
норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених
законодавством; виникнення реальної загрози життю та здоров’ю великої
кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним,
фізичним особам або довкіллю внаслідок його надмірного забруднення та
інших факторів; значне збільшення рівня захворюваності населення
внаслідок негативних змін у природному навколишньому середовищі.

Майнова відповідальність за правопорушення у галузі доступу до
екологічної інформації передбачена главою 82 Цивільного кодексу України.
В галузі екологічного інформаційного забезпечення цей вид
відповідальності має передбачати систему державно-правових заходів, які
гарантують виконання обов'язку компенсувати винними (у певних випадках і
без вини) суб'єктами еколого-інформаційних відносин завдану шкоду
екологічним правам громадян, майновим та немайновим інтересам юридичних
і фізичних осіб внаслідок заподіяння протиправних дій, з метою
відновлення порушених прав і інтересів громадян, власників і
користувачів природних ресурсів, споживачів харчових продуктів та
предметів побуту, інших осіб.

Цей вид відповідальності настає за певних умов. По-перше, майнова
відповідальність у цій галузі можлива лише внаслідок завдання шкоди
здоров'ю людей, довкіллю, природним ресурсам, майну громадян чи
юридичних осіб неправомірними діями чи бездіяльністю суб'єктами
еколого-інформаційних відносин.

По-друге, між завданою шкодою і протиправними діями повинен існувати
причинний зв'язок. По-третє, до майнової відповідальності у цій галузі
може притягатися лише винна особа, яка навмисно або необережно заподіяла
шкоду, а коли це пов'язано з реалізацією об'єктів, що є джерелами
підвищеної екологічної небезпеки - то й при відсутності вини. Отже, в
сукупності всі зазначені фактори повинні створювати єдиний юридичний
склад правопорушення.

З урахуванням загальних підходів, матеріальна відповідальність за шкоду,
заподіяну порушенням вимог еколого-інформаційного законодавства, може
застосовуватись як самостійно, так і одночасно з іншими видами юридичної
відповідальності.

Випадками застосування майнової відповідальності до суб'єктів
еколого-інформаційних відносин, на нашу думку, можуть бути: а) коли є
нанесення шкоди громадянам - працівникам підприємств, установ,
організацій неповідомленням, невчасним повідомленням власником або
уповноваженим ним органом про екологічну небезпеку цих підприємств,
установ, організацій; б) коли шкода завдана при виконанні або
невиконанні функціональних зобов'язань суб'єктами еколого-інформаційних
відносин; в) коли вчинена шкода третім особам внаслідок пошкодження чи
знищення майна, природних ресурсів, забруднення довкілля харчових
продуктів та предметів побуту, пошкодження здоров'я населення; г) інші

оров'я населення; г) інші
випадки.

Важливою гарантією захисту права на екологічну інформацію є встановлене

законодавством право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Зокрема, такий вид відшкодування шкоди передбачений ст.49 Закону України
"Про інформацію", ст.24 Закону України "Про захист прав споживачів",
ст.173 Кодексу законів про працю України. Крім цих статей, важливу роль
у регулюванні відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди
відіграють постанови Пленуму Верховного Суду України [74, 75].

У вітчизняній практиці відсутня інформація про розгляд судами справ про
притягнення винних осіб за порушення еколого-інформаційного
законодавства та застосування до них зазначених видів юридичної
відповідальності. Цьому на заваді стоять багато чинників, включаючи й
соціально-економічне та інше становище судових органів у державі.

Висновки.

Аналіз чинного законодавства та наукових положень, які визначають
поняття права на екологічну інформацію, дає можливість зробити ряд
висновків.

Право на екологічну інформацію – одне з найважливіших екологічних прав
громадян.

Дослідження поняття цього права нерозривно пов’язане з вивченням поняття
механізму та гарантій його реалізації.

У нашій державі немає єдиного нормативно-правового акту, який би
регулював відносини у сфері доступу до екологічної інформації. Чинне
законодавство частково регламентує доступ до екологічної інформації,
однак наявність великої кількості нормативно-правових актів як
локального так і загальнодержавного значення перешкоджає реалізації
права на екологічну інформацію.

Комплексним нормативно-правовим документом міг би стати Закон України
„Про екологічну інформацію”, у якому слід було б чітко визначити поняття
екологічної інформації та права доступу до неї. Крім цього у Законі
доцільно було б передбачити повноваження компетентних державних органів
стосовно інформування населення про стан навколишнього природного
середовища а також відповідальність за порушення права на екологічну
інформацію.

Список використаної літератури.

Конституція України. – К., 1996.

Водний кодекс України від 6.06.95. // ВВРУ. – 1995. - № 24. – ст. 189.

Земельний кодекс України від. 13.03.92. // ВВРУ. – 1992. - № 25. – ст.
354.

Кодекс України про адміністративні правопорушення.

Кодекс України про надра від 27.07.94. // ВВРУ. – 1994. - № 36. ст. 340.

Кримінальний кодекс України від 4.04.01.

Лісовий кодекс України від 21.01.94. // ВВРУ. – 1994. - № 17. – ст. 99.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19.11.1992 //
ВВРУ. – 1993. - № 4. – ст. 19.

Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах:
затверджено Указом Президента України від 13 травня 1996р. № 340/96. //
Поточний архів Держкомзему України за 1996 р.

Положення про Державний комітет України по стандартизації, метрології і
сертифікації: затверджено Указом Президента України від 24 травня 1996
р. // Поточний архів Держстандарту України за 1996 р.

Положення про Державний комітет України у справах захисту прав

у прав
споживачів: затверджено Указом Президента України від 16 жовтня 1996 р.
№ 950/96 // Урядовий кур’єр. – 1996. – 12 грудня.

Положення про Міністерство охорони здоровя України: затверджено
постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1992 р. // Зібрання
постанов Уряду України. 1992. № 9. – ст. 223.

Положення про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у
справах захисту населення України від наслідків Чорнобильської
катастрофи: затверджено Указом Президента України від 28 жовтня 1996 р.
// Поточний архів МНС України за 1996 р.

Положення про постійну урядову Комісію з питань техногенно-екологічної
безпеки і надзвичайних ситуацій: затв. Постановою Кабінету Міністрів
України від 21 лютого 1996 р. № 237. // Зібрання постанов Уряду України.
1996. - № 7. – ст. 229.

Про адвокатуру: Закон України від 19 листопада 1992 р. // ВВРУ. – 1993.
- № 9. – ст. 62.

Про відходи: Закон України від 5.03.98. // ВВРУ. – 1998. - № 36 – 37. –
ст. 242.

Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку: Закон України
від 8.02.95. // ВВРУ. – 1995. - № 12. – ст. 81.

Про державну таємницю: Закон України від 21.01.94. // ВВРУ. – 1994. - №
16. – ст. 93.

Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя
населення: Закон України від 24.02.94. // ВВРУ. – 1994. - № 7. ст. 218.

Про затвердження загального державного табелю форм державної
статистичної звітності для об’єднань, підприємств, організацій і установ
України всіх форм власності: наказ Мінстату України від 14 січня 1997 р.
– К., 1997. – 158. // Поточний архів Мінстату України за 1997 р.

Про затвердження Положення про порядок розпорядження геологічною
інформацією: постанова КМУ від 13 червня 1995 р. // Зібр. постанов Уряду
України. – 1995. - № 1. – ст. 220.

Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань: Закон України від
14.01.98. // ВВРУ. – 1998. - № 22. – ст. 115.

Про заходи щодо підвищення рівня інформованості населення України про
основні напрямки державної політики: розпорядження Президента України
від 28 березня 1996 р. № 72. // Урядовий кур’єр. – 1996. – 11 квітня.

Про екологічну обстановку в республіці та заходи по її докорінному
поліпшенню: Постанова ВР УРСР від 17.02.90. //ВВР УРСР. – 1990. - № 11.
– ст. 165.

Про інформацію: Закон України від 2.10.92. // ВВРУ. – 1992. - № 48. –
ст. 650.

Про Міністерство інформації України: Указ Президента України від 19
лютого 1997 р. // Урядовий кур’єр. – 1997. – 20 березня.

Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997
р. // Голос України. – 1997. – 12 червня.

Про Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення:
постанова Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1992 р. // Зібрання
постанов Уряду України. 1994. № 1. – ст. 27.

Про охорону атмосферного повітря: Закон України від 16.10.92. // ВВРУ. –
1992. - № 50. – ст. 678.

Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від
25.06.91 // ВВРУ. – 1991. - № 41. – ст. 546

Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці: постанова

ь комерційної таємниці: постанова
КМУ від 9.08.93. // Зібрання постанов Уряду України. – 1993. - № 12. –
ст. 269.

Про пестициди і агрохімікати: Закон України від 2.03.95. // ВВРУ. –
1995. - № 14. – ст. 91.

Про Положення про Міністерство охорони навколишнього природного
середовища та ядерної безпеки України: Указ Президента України від 10
лютого 1995 р. № 120 // Підприємство і ринок України: Закони: Укази:
Постанови: Інструкції: Коментарі. – К.: 1995. - №3. – с. 45 – 54.

Про порядок і періодичність обнародування відомостей про екологічну, в
тому числі радіаційну, обстановку та стан захворюваності населення:
Постанова Ради Міністрів УРСР від 18.04.90. // : Зібрання постанов Уряду
УРСР. – 1990. - № 8. – ст. 42.

Про створення Державного комітету статистики України: Указ Президента
України від 29 липня 1997 р. // Урядовий кур’єр. – 1997. – 31 липня.

Про Тимчасове положення про Раду національної безпеки і оборони України:
Указ Президента України від 30 серпня 1996 р. // Урядовий кур’єр. –
1996. – 5 вересня.

Цивільний кодекс України від 16.01.2003. // Голос України. – 2003. - №
49-50.

Міжнародні документи.

Директива Європейського Союзу 90/313: oj 1990 s 158/56, 23.06.90.(18с)

Демокрития через участие (сборник документов и статей, посвященных
доступу к информации, участие общественности в процессе принятия решений
и доступу к правосудию по вопросам, касающимся окружающей среды). –
Кишенев. Центральная типография. – 1999.

Программа действий по охране окружающей среды для Центральной и
Восточной Европы. Одобрено на Конференции министров по защите окружающей
среды. – Люцерн, Швейцария. 23 – 30 апреля 1993г.

Проект элементов Конвенции по обеспечению доступа к экологической
информации и участию общественности в процессе принятия решений в
области охраны окружающей сред. ООН. Экономический и Социальный Совет.
Европейская Экономическая Комиссия. Комитет по экологической политике.
Рабочая группа по подготовке проекта Конвенции, Первая сессия, Женева,
17 – 19 июня 1996 г. – 22 с.

Сокращенный сборник основополагающих документов. Программа ООН по
окружающей среде. ЮНЕП. – Найроби Кения, 1979. – 272с.

Література.

Агрометеорологічний бюлетень по Україні за першу декаду травня 1997р. №
13. – К., 1997. – 11 с. // Поточний архів Держкомгідромету України за
1997 р.

Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій: навч. посібник для юр.
фак-тів вузів. Загальна частина. – К.: Вентурі, 1996.

Боброва Н.А. Гарантии реализации государственно-правовых норм. –
Воронеж: 1984. – 163 с.

Варфоломєєва Т. Адвокати нового покоління // Урядовий кур’єр. – 1997. –
26 червня.

Власенко В. Екологічна обстановка вимагає. // Урядовий кур’єр. – 1994. –
12 березня.

Вовченко В.В., Варфоломєєва Т.В. и др. Предварительное заключение по
материалам независимого общественного расследования обстоятельств
глобальной аварии на Чернобыльской атомной електростанции и ее
катастрофических последствий. – Видання газети «Зелений світ», К., 1991.
– 55 с.

Гідрометеорологічний бюлетень, № 158, 20 серпня 1997 р. // Поточний

8, 20 серпня 1997 р. // Поточний
архів Держкомгідромету України за 1997 р.

Гриби загрожують життю. // Урядовий кур’єр. – 1997 – 4 березня.

Захарченко Т.Р. некоторые вопросы права окружающей среды США. – К.: УМК
ВО. 1992.

Екологічна експертиза: право і практика. / В.І. Андрейцев, М.А.
Пустовойт, С.В. Калиновський та ін.; За ред. В.І. Андрейцева, М.А.
Пустовойта. – К.: Урожай, 1992. – 208 с.

Кобецька Н.Р. Правовий режим екологічної інформації. // Актуальні
проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Вип. ІV.
Ів-Франківськ. – 2000р.

Костецька Т.А. Інформування громадян про роботу місцевих рад: проблеми
правового регулювання і організації. // Правова держава. Вип. 2 – 3. –
К., 1992. – с. 103 – 108.

Кравченко С. Захист екологічних прав громадян в Україні та США:
порівняльний аналіз. // Право України. – 1995. - № 5 – 6. с. 33 – 36.

Див.: Кравченко С. Конвенція про доступ до інформації та участь
громадськості у прийнятті рішень у сфері навколишнього середовища. //
Право України. – 1998. - № 6. – ст. 113 – 117.

Кравченко С. Як захистити екологічні права громадян. // Урядовий кур’єр.
– 1995. – 27 червня.

Див.: Кравченко С. Дорога до Орхуса очима громадськості. // Світ в
долонях. – 1999. - № 1. – ст. 2 – 5.

Краснова М.В. Гарантії реалізації права громадян на екологічну
інформацію. Дис. канд. юрид. наук: 12.00.06. – К., 1997.

Кулик З. Абсолютна свобода Робінзона закінчилася з появою П’ятниці. //
Урядовий кур’єр. – 1997. – 5 квітня.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочин. Т. 19. – с. 19.

Мукомела Л. Отакі ринки // Урядовий кур’єр. – 1996. – 24 жовтня.

Національна безпека – щит держави. Інтерв’ю з Секретарем Ради
національної безпеки і оборони В.П. Горбуліним // Урядовий кур’єр. –
1996. – 22 серпня.

Петров В.В. Экология и право. – М.: Юр. лит., 1981. – 224 с.

Сердюк А. Здоровю нації – державну увагу. // Урядовий кур’єр. – 1997. –
4 березня.

Сердюк А. Ситуація не безнадійна. // Урядовий кур’єр. – 1996. – 17
серпня.

Синякова Т.В. Юридические гарантии реализации прав и обязанностей
советских граждан (Вопросы теории): Автореф. дисс. канд. юр. наук.:
12.00.01. – Свердловск.: 1986.

Слинько Т. Право на одержання екологічно інформації. // Радянське право.
– 1991. - № 12. – ст. 24 – 27.

Соціально-економічне становище України у 1995 році (Мінстат України
повідомляє) // Урядовий кур’єр. – 1996. 8 лютого.

Соціально-економічне становище України у 1996 році (Мінстат України
повідомляє) // Урядовий кур’єр. – 1997. 13 лютого.

Шейнин Л.Б. Чтобы информация приносила пользу. // Хозяйство и право. -
1993. № 1. – ст. 53 – 55.

Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии. // ИГП АН УРСР. – К.:
Наукова думка. 1989. – 231 с.

Юридические гарантии конституционных прав и свобод личности в
социалистическом обществе. – М.: МГУ, 1987.

Матеріали судової практики.

Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової)
шкоди: Постанова Пленуму ВСУ від 31 березня 1995 р. № 4. // Правовісник.
Додаток до журналу „Право України”, 1996. - № 1. – с. 13 – 19.

– 19.

Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав
споживачів: Постанова ВСУ від 12 квітня 1996 р. № 5. // Правовісник.
Додаток до журналу „Право України”, 1996. - № 1. – с. 102 – 114.


© 2013 Alive-inter.net Про сайт Зворотній зв`язок Відмова від відповідальності