↑ Вгору

Реферат на тему

Походження назви Варшава (у світлі балто-українсько-індоарійських фактів)



Переглянути реферат



Скачати реферат



Друкувати реферат

Реферат на тему:

Походження назви Варшава (у світлі балто-українсько-індоарійських
фактів)

Варшава (2 млн. жителів) – столиця незалежної Польщі на річці Вісла
(1047 км) й адміністративний центр Варшавського воєводства. Перші
поселення на території Варшави відносяться до Х ст., перша документальна
згадка – 1265 рік. Із 1343 р. – столиця Мазовецького князівства, з 1596
– столиця Польського королівства. У 1795 – 1806 рр. підлягала Прусії
(після розділу Польщі), після Віденського конгресу – столиця автономного
Царства Польського в складі Російської імперії.

Назва Варшава (лат. Varsovia) згадується в історичних документах із ХІІІ
ст. Припускається, що колись це було невеличке село, першопоселенець
якого звався Варш, за яким і отримало назву Варшева, де -ева – суфікс
присвійності, приналежності. Тобто Варшева – "Варшине (село)", "Належне
Варші". Внаслідок розвитку мови у XV – XVI ст. назва прибрала сучасної
форми – Варшава. За Александром Брюкнером [18, 603], Варшава постало з
давнішого Варшева (XV – XVI ст.), народна назва Варсєнґа (Warsiega);
назва походить від Варша (Warsza), чеське Wrsz (Wrszowce). Польський
мовознавець Станіслав Роспонд вважає, що ім’я Варцислав, тотожне
Вроцислав (слов. Воротислав), знане на Мазовшу, утворене від спрощеного
імені Варш: Варцислав, звідки спершу постала форма Варшеве, потім
Варшаве "Село Варша", а тоді й сучасне Варшава [21, 99]. У такому разі
виходить, що назва Варшава тотожна назві Вроцлав, оскільки саме з імені
Варцислав-Вроцислав, за С.Роспондом, постало ім’я Варш.

Але таке нехитре пояснення аж ніяк не витлумачує назви Варшава. Воно –
просто звичний і найлегший хід, до якого досить часто вдаються, аби
більш-менш достойно вийти з незручного становища, коли не можуть
переконливо пояснити ту чи іншу назву. Втім назва Варшава справді може
походити від особового імені Варш. Але тоді постає цілком природне
запитання: а що ж означає ім’я Варш? Наші предки ретельно добирали собі
імена й назви, вони мали бути високостатусні й не могли сходити до
буденного, першого-ліпшого слова. Вони творились, як слушно зазначає
видатний польський мовознавець А.Брюкнер, "згідно з первісними
арійськими уявленнями".

Нині накопичилося чимало нових теонімних, етнонімних, гідронімних,
топонімних і антропонімних фактів, насамперед, з українських теренів,
аби  поглянути на назву Варшава під дещо незвичним, може й несподіваним
кутом, а конкретніше – під кутом індоіранських і балтійських даних. У
Північному Причорномор’ї з найдавніших часів засвідчене перебування
індоіранських племен, які брали участь в етногенезі слов’янських і
балтійських народів, що дає підстави ширше залучати до тлумачення
слов’янських реалій різноманітний індійський та іранський матеріал,
зокрема й мовний. З’ясування походження і значення назви Варшава почнемо
трохи здалеку, з фактів, які нібито стосуються України й українців, хоча
насправді вони стосуються і Польщі та поляків.

Отож підійдемо до витлумачення назви Варшава з індоарійською міркою.
Підстава для цього вагома – виняткова насиченість "варшавського" й

вагома – виняткова насиченість "варшавського" й
сусідніх ареалів, насамперед українського, індоарійськими реаліями.

1. Індійські ядави й літописні ятвяги

"Рігведа" знає так звані п’ять ведійських племен, або п’ять ведійських
народів – яду, турвашу, ану, друх’ю і пуру, про які детальніше оповідає
"Махабгарата" – велетенська давньоіндійська епічна поема. Вона містить
оповідь про епонімів, тобто родоначальників цих п’яти племен – братів
Яду, Турвашу, Ану, Друх’ю і Пуру. Ось стисло ця романтично-повчальна
оповідь.

У царя асурів (старших братів богів-девів) Врішапарвана була донька
Шарміштха ("Найсоромливіша"), а в його верховного жерця Шукри – донька
Деваяні, що зростала без матері й була вередливою і себелюбною. Якось
після купання в лісовому озері між подругами спалахнула сварка – царівна
в поспіху вдягла несвоє вбрання, і Деваяні те обурило. Шарміштха
спересердя штовхнула її, та заточилась і впала в колодязь, на щастя,
пересохлий і засипаний опалим листям. Перелякана царівна втекла додому,
а Деваяні витягнув із колодязя Яяті, цар сусіднього царства, що саме
полював неподалік і почув розпачливі крики дівчини. Обурений Шукра хотів
залишити царство, але цар ублагав його зостатися, пообіцявши як завгодно
покарати доньку. Деваяні забажала, аби царівна стала їй довічною
служницею, і сама невдовзі вийшла заміж за свого рятівника, царя Яяті. А
красуню-царівну, аби убезпечитися від можливої суперниці, оселила в
лісових нетрях. Проте під час полювання Яяті випадково набрів на хижку,
де Шарміштха в самотині згаювала свої невеселі дні. Жонатий цар і юна
царівна покохали одне одного.

Час спливав, у Деваяні від Яяті народилося двоє синів – Яду й Турвашу, а
в Шарміштхи – троє: Ану, Друх’ю і Пуру. Та подвійне життя Яяті
розкрилось, і тесть, на доччину вимогу, прокляв молодого ще зятя на
довічну старість. Сказавши, втім, що той знову стане молодим, якщо
котрийсь із п’ятьох його синів віддасть йому свою молодість, а натомість
візьме його старість. Лише Пуру, наймолодший син Шарміштхи, зважив на
батькове прохання. Тисячу років Яяті втішався життям, а тоді повернув
синові молодість і посадовив його, найбільш відданого синівському
обов’язку, на царський трон.

Цей міф, що став темою для безлічі художніх, мистецьких і музичних
творів, має кілька цікавих моментів. По-перше, імена п’ятьох синів царя
Яяті від Деваяні й Шарміштхи, як зазначалося, тотожні назвам п’ятьох
ведійських племен. По-друге, Яду, старший син Деваяні та Яяті, став
родоначальником так званих ядавів, а індійські ядави тотожні ятвягам
давньоруських літописів. Бо як індійські ядави на своє означення мають
іще дві назви – сатвати й данави, так і ятвяги, яких відносять до
західнобалтійських племен, і собі мають дві інші назви – судовити
(судова) й дайнови. Звісно, що така потрійна відповідність не може бути
випадковою. А з іншого – і засвідчує, що ведійські племена, якщо вони й
справді колись вирушали з Північного Причорномор’я до Індії, не всі
полишили цей ареал, частина їх залишилась і взяла участь в етногенезі

етногенезі
балтійських і слов’янських народів, серед них – українського й
польського.

Отже, від законної дружини, брахманки Деваяні цар Яяті мав двох синів –
Яду й Турвашу, а від таємної, незаконної, кшатрійки Шарміштхи – трьох:
Ану, Друх’ю і Пуру. Таким чином, можна сказати, що двоє царевичів від
Деваяні мають брахмансько-кшатрійське (жрецько-воїнське) походження, бо
Деваяні належала до жрецького стану, вона – донька верховного жерця. А
троє царевичів від Шарміштхи – щирі кшатрії, батьки їхні з воїнського
стану, їхній шлюб природніший, хоч і не було відбуто належних весільних
обрядів і ритуалів. Тоді як шлюб кшатрія з брахманкою не схвалюють
індійські приписи, хоча всі належні весільні обряди й відбуто. Тобто
п’ятеро братів – брати лише по батькові, а матері в них різні й належать
до різних соціальних станів: Яду й Турвашу по матері представляють
брахманський стан, Ану, Друх’ю і Пуру – воїнський. Таке розмежування
помітне і в "Рігведі": вона мовить, що племена яду й турвашу Індра
"привів із далеких країв" [5, 152]. Найправеднішим серед цих п’яти
племен чи народів веди вважають плем’я пуру, яке найбільше шанувало
Індру й ведійські звичаї. Всі п’ятеро братів стали родоначальниками
племен або родів: від Яду пішли ядави, від Пуру – паурави, від Друх’ю –
драухви, від Турвашу – таурави, від Ану – анави. Ядави, як згадувалося,
мають іще дві назви – сатвати й данави, як і ятвяги – судовити (судова)
й дайнова, що й на епічно-міфологічному рівні підтверджує спорідненість
ядавів і ятвягів.

Ім’я Яду із санскриту означає "Провидець, Провісник, Жрець, Чародій,
Чаклун, Чарівник, Кудесник", воно має і форму Джаду, відбиту в укр.
чудо, чудовий, чудесний, чудний, зачудований. Відоме казкове чудо-юдо –
не що інше як дві форми давнього і нині не зовсім зрозумілого слова. Тож
ядави означає "жерці, кудесники, чародії, провидці". Таке ж значення,
певно, й літописного ятвяги. Це певною мірою пояснює, чому ятвяги й
споріднені з ними племена найдовше опиралися прийняттю християнства і
чому проти них здійснювали походи вже зхристиянізовані київські й
галицько-волинські князі – вони ревно обстоювали предківську віру. Тоді
в новому світлі постають українські назви Чудин, Чудель, Чуднів, Кудин,
Ядути, Ядутин, Ятвяги, Ятвіж і Ятвязь, прізвища Кудин, Кудко, Кудинець,
Кудиненко, Ядута-Єдута, Ядутенко-Єдутенко тощо та подібні польські
факти.

Назви п’яти ведійських племен, тотожні іменам п’яти синів Яяті, мають
надзвичайний перегук із назвами балтійських і слов’янських племен, які в
літописні часи розташовувалися фактично поряд. Якщо ядави відповідають
ятвягам, то з ними по сусідству жили туровці, яких можна співвіднести з
турвашу, а Турвашу – рідний брат Яду. Інше ведійське плем’я – друх’ю
співвідноситься зі слов’янськими дреговичами, дрегвою, у VІ–ХІІ ст.
локалізованих по Прип’яті й північніше Дніпровського Правобережжя.
Літописи повідомляють про них лише те, що вони мали княжіння, а головне
їхнє місто – Туров, що в Х ст. землі дреговичів увійшли до Руської
держави й стали основною територією Туровського й частково Полоцького

сновною територією Туровського й частково Полоцького
князівств. Назву дреговичі традиційно пов’язують з дрегва "болото,
трясовина", що нібито відбиває характер Дреговицької землі. Тому
прикметно, як цар Яяті прокляв сина Друх’ю, коли той відмовився віддати
йому свою молодість: "Ти зі своїм родом підеш у місця, де єдиним засобом
пересування буде тобі човен або пліт. А сам ти будеш у своєму племені не
царем, а лише ватажком". Ці слова дивовижно точно характеризують ареал,
на якому застають дреговичів давньоруські літописи.

Племені ану можуть відповідати анти, а племені пуру – поляни й поляки.
Санскр. пуру тотожне грецькому полі "багато", воно ще означає "всі,
плем'я, народ". Пуру започаткував рід паурави, назва якого на
слов’янському ґрунті прибирає форм паулави, пулави, пулови-полови,
пуловичі-половичі, оскільки санскритське r на слов’янському й грецькому
ґрунті часто відбивається як l: санскр. purna "повний" – пол. pelny,
рос. полный, санскр. dirgha "довгий" – пол. dlugy, рос. долгий, санскр.
vrik – пол. wilk, рос. волк, санскр. pur "місто" – грец. polis, укр.
піль (Вишпіль, Вишнопіль, Тернопіль, Костопіль). У Польщі маємо Пулави,
в Україні – річки Полова й Пулка на Чернігівщині, Пулавець і Полавиця на
Івано-Франківщині, Половка на Хмельниччині (де й село Михиринці, а
Михира – різновид імені Мітра, іран. Міхр, слов. Мир), 3 річки Половиця
(у Києві, на Сумщині й Дніпропетровщині) [15, 435].

В індійському міфі Пуру протиставляється чотирьом своїм братам: він
єдиний зважив на батькове прохання і віддав йому свою молодість, він
наймолодший, але посів царський трон, який традиційно мав посісти
найстарший брат. Це цілком у руслі давньоруських літописних фактів, де
теж помітне протиставлення полян іншим слов’янським племенам і де з усіх
східнослов’янських племен саме поляни-руси мають ореол праведності й
чеснотливості. На противагу, скажімо, древлянам чи сіверянам, полянам
властива мирна й лагідна вдача, шанування батьків, вони мають шлюбний
звичай, а не викрадають собі дружин на "бісівських ігрищах" тощо.

Епічний переказ про царя Яяті та п’ятьох його синів можна сприйняти як
підтвердження на міфологічному рівні балто-слов’янської єдності, про яку
досі не вщухають дискусії. Справді-бо, матері у п’ятьох братів різні,
але батько – спільний, причому кшатрій, із воїнського стану. Матері ж
належать до різних соціальних верств: Деваяні, мати Яду й Турвашу,
брахманка, зі жрецького стану, а Шарміштха, мати Ану, Друх’ю та Пуру, як
і Яяті, кшатрійка, з воїнського стану. Соціальний статус брахманки
Деваяні з одного боку нібито вищий, ніж у кшатрійки Шарміштхи. А з
іншого – шлюб брахманки з кшатрієм, як у випадку з Деваяні та Яяті,
індійські приписи не схвалюють, він небажаний, найкраще, коли пошлюбники
з одного стану. І навпаки, шлюб Яяті й Шарміштхи законніший, бо вони з
одного стану, хоча й не відбули належного весільного обряду, а побралися
за взаємною згодою, за так званим шлюбом ґандгарвів (ґандгарви – небесні
музики й співці).

Тому виходить, що ведійські племена ану, друх’ю і пуру – кшатрійські,

племена ану, друх’ю і пуру – кшатрійські,
вони належать до воїнського стану. А яду й турвашу –
напівбрахмани-напівкшатрії, бо батько Яду й Турвашу – кшатрій, а мати –
брахманка. Ведійські ану, друх’ю і пуру мають відповідники серед
слов’янських племен, а яду й турвашу серед балтійських. Іншими словами,
слов’янські племена – воїнські, кшатрійські, а балтійські –
напівкшатрійські-напівбрахманські. Яду й Турвашу – рідні брати, а ядави
й турвашу – братні племена. Тож і туровці та ятвяги, за міфом, братні
племена. А ану, друх’ю і пуру, яким співвідносні слов’янські анти,
дреговичі й поляни – теж братні племена, бо їхні батьки – кшатрії. Та
водночас усі вони по батькові – теж братні племена.

2. Індійські сатвати й данави, балтійські судовити й дайнови

Ядави, як зазначалося, мають дві інші назви – сатвати й данави. Такі ж
дві назви мають і літописні ятвяги – судовити (судова) й дайнови
(дайнова). Сатвати (sat+vata) з санскриту означає "справжні, істинні,
посутні", тобто "праведні, чеснотливі" (санскр. sat і укр. суть
тотожні), що знову-таки підтверджує істотний брахманський, жрецький
елемент у ядавів.

Інша назва ятвягів – данави – сходить до імені ведійської богині
первозданних вод Дану, якій тотожна слов’янська Дана, теж пов’язана з
водною стихією. Дану, ім’я якої означає "Ріка, Потік", вважається
матір’ю асурів, які в критичні для себе миті щоразу ховаються у воді,
вони – старші брати богів-девів. Їхнє старшинство означає, що вони –
первісні, першопочаткові, матріархальні боги; це й відбиває назва данави
"сини Дану". Наймогутнішим сином Дану є Врітра, який в українському
фольклорі виступає як злий цар Ворот, Верет або Воротар. Битва з ним
царя богів і ватажка небесного воїнства Індри складає основний міф
"Ріґведи", а перемога останнього символізує перемогу світла над
темрявою, весни над зимою, настання Нового землеробського року. Пам’ять
про цю космічну битву зберігає український фольклор (колядки, веснянки,
щедрівки, казки, народні танці весняного циклу), як, поза сумнівом, і
польський фольклор.

Імена ведійської Дану й української Дани бачимо в назвах Дон, Донець,
Дунай, Дністер, Дніпро, у польських та українських прізвищах Дейна,
Дейнеґа, Дейнека, Дейниченко, суто польському жіночому імені Данута.
Останнє тим певніше, що в поляків засвідчені й інші жіночі імена, які
мають своїх індійських родичів – Ядвіґа й Ванда. Індійські жіночі імена
Вандініка, Вандіта, Вандья сходять до санскритської дієслівної основи
vand "cлавити, хвалити, величати", з якою споріднений етнонім
венеди-венети й назва українського козацького (воїнського) музичного
інструменту – бандура (первісно вандура) "який прославляє",
"(інструмент), яким славлять". А "Велесова книга" на дощечці 8/2 прямо
каже: "ми слов’яни, руси, які богам славу співають, і тако суть слов’яни
тому" [2, 38]. За цією пам’яткою, етноніми венеди й слов’яни виявляються
семантичними двійниками, причому правильною формою етноніма слов’яни є
слав’яни. Отож, жіноче ім’я Ванда означає "Слава, Славна, Славлена,
Гідна хвали". Що ж до імені Ядвіґа, то воно безпосередньо пов’язане з

ідна хвали". Що ж до імені Ядвіґа, то воно безпосередньо пов’язане з
ятвягами й означає Ятвяжка, Ятвяжанка, як від Світязь – Міцкевичева
Світезянка.

Цар Врішапарван, батько Шарміштхи, матері Ану, Друх’ю та Пуру – асур і
нащадок Дану – данава, а Шукра, батько Деваяні – верховний жрець у цього
царя-асура. Тобто Врішапарван представляє асурську воїнську, царську
верству, а Шукра – жрецьку. Асури в індійській міфології – старші брати
богів-девів і їхні постійні супротивники, тобто асурська релігія –
первісна, пов’язана з матріархатом, а девівська – вторинна, пов’язана з
патріархатом. Тож називання нащадків ведійської Дану за її іменем,
данави – відлуння матріархату. У "Махабгараті" героїв часто називають по
матері, а матрилінійний, по матері, відлік споріднення ведійські арії,
як можна спостерегти, на час прибуття до Індії відчутно забули. В
Україні й зараз, надто по селах, людину часто називають по матері, а не
по батькові, в чому я не раз переконувався і на собі.

Показовий у цьому плані звичай, коли дівчина-кшатрійка сама вибирала
собі чоловіка – так звана сваямвара, яка в індійському епосі вже
занепадає. В Україні ще у XVIIІ ст. засудженого до страти злочинця
милували, якщо дівчина зголошувалася взяти його за мужа. А ще раніше, в
XVII ст., француз Боплан пише у праці "Опис України", яка тривалий час
була авторитетним джерелом з історії козацтва й звичаїв українців: "Тут,
на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою
сватається до парубка, якого собі вподобала. Їхній традиційний та
незламний забобон майже завжди дівчині в цьому допомагає, та й вона
більш певна успіху, ніж парубок, коли б наважився першим свататися до
обраної дівчини… батьки бояться накликати на себе гнів божий чи якесь
інше лихо, прогнавши дівчину, бо вважають, що, так учинивши, навіки
знеславлять увесь її рід, який неодмінно їм за це помститься... Звичай,
який я описав, водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї
усі селяни однаково заможні" [1, 73 –74].

Сватання дівчини до хлопця вважають відгомоном матріархату, воно
існувало в різних народів, але за середньовіччя вже сприймалось як
небажана форма сватання. Виняток становили українці. "Прийміть мене,
мамо, я ваша невістка" – такими словами ще два століття тому українська
дівчина починала сватання, і їй украй рідко відмовляли. З огляду на це,
побутував і вираз узяти заміж, а не піти заміж чи вийти заміж, як нині.
Давня матріархальна родина залишила глибокий слід не тільки в традиціях
українського й польського, а й усіх слов’янських та інших
індоєвропейських народів [3, 319 – 320]. Саме на берегах Чорного й
Азовського морів античні автори добре знають войовничих амазонок і
"жонокерованих" сарматів.

3. Інші балто-слов’яно-індійські паралелі

З ядавів-ятвягів походили Крішна "Чорний, Чорнобог" – пастушницьке й
воїнське божество – і його старший брат Баладева "Білобог, Могутній бог"
– землеробське божество, атрибут і зброя якого – рало, плуг. Ім’я Крішна
відбите в латишів – його мав відомий дослідник латиських дайн (пісень)

к латиських дайн (пісень)
Кріш’ян Барон, у Польщі є річка Кшна (з Крішна, Кірсна "Чорна").
"Велесова книга" знає божества Вишень і Кришень (Крішна – земне
втілення-аватара Вішну), такі ж прізвища та ще Кришненко побутують у
сучасних українців. Інше поширене ім’я Крішни – Ґопал, Ґопала "Пастух"
(санскр. go+pala, досл. "Захисник корів-худоби") відбите в українських
прізвищах Гупал, Гупало, Гупалов, Гупалюк, Гупаленко, назвах Гупали (на
Волині), Гупалівка й Гупалівщина. У Польщі маємо відоме озеро Ґопло, за
яким і довколишня людність колись називалася ґопляни (детальніше про
pala й palak див.: 9).

Дружину Крішни звали Рукміні, а в литовців побутує прізвище Рукмане.
Батька Рукміні звали Бгішмака, а це ім’я тотожне українському прізвищу
Бушмака. Батько Деваяні – жрець, брахман, а в литовців побутує прізвище
Брахмане. На українському терені брахман як рахман відбите у
фразеологізмах, фольклорі, прізвищах, назвах і навіть святах
(Рахманський Великдень). Село Рахмани є на Волині [7, 267–273].

З ядавів походив Шіні – могутній воїн, онук якого під час 18-денної
війни, описаної в "Махабгараті", правив бойовою колісницею Крішни. Шіні
започаткував рід шайнави, а на Волині, де особливо потужний
індоарійський пласт, є місцевість Шайно, побутує прізвище Шайнюк. Сюди ж
стає і прізвище відомого польського історика – Карл Шайноха (1818–1868).
Санскр. shini означає "осяйний, ясний, світлий, розумний, мудрий" (пор.
англ. shine "сяяти"), ім’я Шіні мали епічні персонажі, серед них
цар-ядава та син царя Сумітри. Надзвичайно популярне в індійців ім’я
Сумітра мав, зокрема, цар сувірів (назва споріднена з етнонімом сівери),
а сувіри – інша назва сіндів, яких знає не лише Індія, а й Давня Україна
[10, 10–17]. Геродот пише про Сіндику біля Керченської протоки, пізніші
античні автори згадують Сіндську Скіфію в низів’ях Дніпра-Бористену.
Етнонім сувіри містить те саме vir "богатир, герой", що і в українських
прізвищах Балвір-Бальвір-Балбир-Балбиренко, Банбир, Шалбир тощо.

 Прадідом Яду й Турвашу по матері, тобто дідом Деваяні, був легендарний
мудрець-брахман Бгріґу, дружину якого звали Пулома. А вона –
родоначальниця пауломів, відгалуження данавів-ядавів. На Волині є озеро
Пульмо (Пулемець, Пулемецьке), назву якого український балтист Анатолій
Непокупний пов’язує саме з ятвягами [11, 144]. Індійський міф розповідає
про красуню-асурку Пулому, яка була заручена з іншим, але Бгріґу викрав
її і привів до своєї відлюдницької оселі. Звідти її, вже вагітну, хотів
викрасти колишній жених, але невдало. І батька Пуломи, і її колишнього
жениха звали однаково – Пуломан, обоє походили з асурів, тобто данавів.
Цікаво, що родоначальником литовських князів вважається Палемон і що
таке ім’я знають боспорські написи ще до нової ери. "Рігведа" згадує
плем’я бгрігу серед 10 арійських і неарійських племен, які билися з
царем-арієм Судасом і зазнали поразки. В українців і нині побутує
прізвище Судас (і похідне – Сдасюк), яке для українців непрозоре, а
індійці тлумачать як "Щедрий (на пожертву), Щедродайний" (su+das).

Щедродайний" (su+das).
Видатний індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі (1890–1977), з
ініціативи якого давньоукраїнська епічна пам’ятка "Слово о полку
Ігоревім" побачила світ мовами хінді й бенґальською, вважає, що
ведійськi бгрігу – це історичні фрігійці [17, 51]. А фрігійці, як і
фракійці, троянці, лідійці, карійці, етруски – так звані іллірійські
народи, яких "Велесова книга" (ІХ ст.) вважає близькими родичами слов’ян
і які в сутужні часи не раз приходили їм на допомогу.

Дружиною Індри була Шачі, яку, за міфом, Індра вирятував від злого
батька-асура, якого, до речі, теж звали Пуломан. Індра одружився з нею –
той же, власне, мотив, що й у випадку з Яяті та Деваяні. Індра – у
"Рігведі" цар богів і ватажок небесного воїнства – має численні
слов’янсько-балтійські паралелі. Індру і його сварґу-небо знає "Велесова
книга", у слов’янському фольклорі звір Індрик прочищає "криниці
джерельні", у чехів побутує прізвище Індра, а в латишів – жіноче ім’я
Індра й прізвище Індране (письменниця Елза Індране), інше ім’я дружини
Індри – Індрані "Індрина". Як ім’я Шачі означає "Могутня", так і інше
ім’я Індри – Шакра означає "Могутній", тому привертають увагу місто
Шацьк і Шацькі озера на Волині. В основі цих імен і назв лежить
індоіранська дієслівна основа шак-сак "могти, бути могутнім", відбита в
етнонімі шаки-саки "скіфи", дослівно "могутні", українських назвах Сака,
Саки, Саковиця (притока Росі), Сквира, Сакаката "Могутня фортеця" на
Дністрі (у Костянтина Багрянородного, Х ст.), прізвищах Сак, Сакович,
Саковський, Сакидон тощо.

4. Балтійські самби й Самба, син Крішни

Польській історії відома Самбія – територія західнобалтійського племені
самби, спорідненого з ятвягами. У Крішни, що походив із ядавів, був син
Самба, з яким пов’язаний цікавий давньоіндійський міф, що має вихід на
Україну й Польщу. Якось зі своїми приятелями-витівниками Самба вирішив
покепкувати з уславлених мудреців, вбрався вагітною жінкою і прийшов до
них, мовляв, якщо ви такі мудрі, то скажіть, хто в мене народиться –
хлопчик чи дівчинка. Мудреці відповіли, що під жіночою одежею
приховується Самба, а приведе він на світ залізного кия, який принесе
погибель його родові – ядавам, як і всім тим, хто докотився до
нечуваного блюзнірства – насміхатися з мудреців. Пророцтво збулося,
Самба захворів проказою і подався в Пенджаб, де постом і нечуваним
подвижництвом здобув ласку бога Сонця-Сур’ї, який і зцілив його від
тяжкої недуги. А вдячний Самба за це на березі ріки Чандрабгаги спорудив
храм Сур’ї і запровадив поклоніння йому.

І в цьому міфі з "Махабгарати" чимало цікавого. Бо залізний кий, про
який казали мудреці, у санскриті й буде samba [13, 636]. Водночас це і
назва громової стріли, перуна, ваджри – зброї Індри. Санскр. samba "кий,
жезл, скипетр" має синонім – danda, а "Махабгарата" знає країни Дандака
й Дандадгара, якими правили царі Данда й Дандадгара. В той же час на
Південному Бузі й Кубані античні джерела впродовж майже тисячоліття (з
IV ст. до н.е.) знають індоарійське плем’я дандарії (дандадгарії), назва

ндарії (дандадгарії), назва
якого означає "жезлодержці, києдержці" [10, 18–27]. Птолемей і Амміан
Марцеллін у ІІ й IV ст. на південному березі Криму, біля нинішнього
Севастополя (давній Херсонес Таврійський, літописний Корсунь), знають
Дандаку – одне з трьох найбільших і квітучих міст Таврики. А в
"Рамаяні", іншій епічній поемі Давньої Індії, злий асур Раван ("Ревун")
викрав Сіту, дружину царевича Рами, зі священного лісу Дандака – обителі
мудреців і святих відлюдників. Тож балтійський етнонім самби –
семантичний двійник індоарійського етноніма данди-дандарії і
слов’янських палян-полян й паляків-поляків; для двох останніх цілком
доречне й означення куяни-кияни. У зв’язку з цим привертають увагу
численні українські назви від kuj "кий": річки Куява на
Івано-Франківщині, Куянівка (Куянка) на Сумщині, де й село Куянівка, 3
річки Киянки (в Києві, біля Києва й на Вінниччині). І відомі польські
Куяви.

Річка Чандрабгаґа в Пенджабі (у "Велесовій книзі" Пандеб), на березі
якої Самба спорудив храм Сонцю-Сур’ї, має українську паралель. Назву її
складають Чандра й Бгаґа (Бгаґ), дві річки в Пенджабі, де була записана
"Рігведа" і де жили сінди-сувіри, впродовж тисячоліття свідчені й на
теренах України. На Київщині є річка й село Шандра, а Бгаґа-Бгаґ
відповідає назві Буг – на Південному Бузі, колись Гіпанісі, й жили
індоарійські дандарії-києдержці-куяни-кияни. Ще одна пенджабська річка,
Шатадру "Стобіжна" теж має українського двійника – Стоход. Зазначимо, що
в Пенджабі й донині є свої "козаки" (до 20 тис.), так звані ніханґи (з
перської "крокодили"), які знають лише воїнську справу й носять
жовто-блакитне вбрання.

Від samba в санскриті утворене й sambin "веслувальник, човняр" [13,
636], що спонукає згадати літописця Нестора і його слова, нібито
полянський князь Кий не міг бути перевізником, оскільки був князем. Але
саме через свій князівський статус Кий не тільки міг, а й мусив мати
справу з човном, бо човен відігравав важливу роль в уявленнях,
віруваннях і обрядах давніх слов’ян. В українців побутує прізвище Самбук
(письменник Ростислав Самбук), імен із Самб чимало в боспорських
написах. Костянтин Багряно-родний (Х ст.) назвою Самбатас означує Київ.
Ім’я Самбатас мав батько антського князя Хільбудія, про якого в VІ ст.
пише Прокопій Кесарійський [6, 151]. З чого виходить, що імена з Самб
були властиві антам, а антів бачимо серед 5 племен, яких "Велесова
книга", давньоукраїнська пам’ятка ІХ ст., означує збірним етнонімом
кравенці, до якого входять руси й боруси.

5. Пруси і боруси

????¤?¤?$????????? охоплювали пруські землі з півдня і сходу (приблизно
по лінії Вісла-Буг-Нарев-Свислоч-Німан). Південну частину цього ареалу
займало Мазовше, східну – Судва-Судавія. Центр етнічного ареалу судавів
знаходився між Мазурськими озерами і Німаном. Прикметно, що з
судавами-ятвягами сусідила так звана Чорна Русь [11, 112–113]. У зв’язку
з чим привертають увагу "чорні" імена двох важливих для нашої розмови
персонажів: Яду, родоначальника ядавів-ятвягів, яке може споріднюватися

тися
з латис. jodas "чорний", і Крішна "Чорний", який сам походив із
ядавів-ятвягів.

"Велесова книга" на дощечці 7є містить дещо загадкові, але прикметні
слова: "Дажбог нас народив од корови Замунь, тому ми – кравенці: скіфи,
анти, руси, боруси й сурожці" [3, 33; 38]. Корова Замунь тут –
Корова-Земля, бо в іранських мовах zamin – це "земля". А кравенці
означає коровичі, це, як на нас, давня форма етноніма, спорідненого з
сучасним українці. Тож кравенці ведуть родовід від Матері-Землі,
уособленої в образі Корови-Замунь, Корови-Землі. Вони – сини
Корови-Землі, коров’яни-земляни, а батько їх – Дажбог-Небо, уособлюваний
у подобі бика, тура. Тому кравенці – й бичичі, туричі. І санскритське
go, gu, gau, і польське діалектне karv, саме й відбите в етнонімі
кравенці, означають і "корова", і "бик". А ще – "земля" (пор. грецьке
geo "земля"), що сходить до тих незглибимо давніх часів, коли в людській
свідомості центром світобудови була Земля – Мати, Богиня, Годувальниця,
Захисниця, Покрова (детальніше див.: 8, 150–157).

Як бачимо, п’ять племен задіяні і в "Ріґведі", і у "Велесовій книзі", у
якій засвідчено низку суто індійських реалій, серед них ашвамедга –
царський обряд жертвоприносин білого коня, сварґа й тривіди. Останнє
особливо показове, бо засвідчує, що мова йде про надзвичайно давні часи,
коли ведійські арії знали лише три веди (triveda), а четверта
("Атхарваведа") долучилася значно пізніше, від чого постав і термін
чатурведа "чотири веди". Для нас украй істотно, що серед 5 племен,
охоплених назвою кравенці, значаться й боруси, яких є всі підстави
ототожнити з прусами. Українська лексикографія ХVII ст. термін Пруская
земля пояснює як "Prusia, Borussia", а Прусак – "Prussus, Borussus,
Pruthen(us)". Тобто Прусія – це Борусія, а пруси-боруси –
західнобалтійське плем’я.

У цьому плані цікаві думки польських дослідників про етимологію етноніма
пруси. К.Римут припускає його походження від зниклого prus "кінь", а
Я.Белятович і собі схильний вважати, що найдавніші назви Prusy в Моравії
походять не від балтійського етноніма, а від слов’янського prus "кінь".
Їхні міркування до певної міри слушні, але їх треба дещо уточнити: слово
prus не зникло, воно лише фонетично видозмінилось і може означати не
тільки "кінь", а й "самець, бик, віл".

І це підтверджує санскрит. Санскр. vrish, яке має відповідники в
сучасних балтійських мовах, означає не тільки "бик", а й "самець", через
що cанскр. vrishan не тільки "бик-плідник, бугай", а й "жеребець",
vrishak не тільки "бичок", а й "лошак", vrishni не тільки "мужній,
ярий", а й "баран, цап". Саме зі вріш споріднені етноніми руси, русичі,
русини, руснаки й назви Русь, Рось, Росава, Русава й Роська, щодо якої,
до речі, зафіксована й назва Самець [10, 28–38]. Роська – притока Росі,
в гирлі якої було літописне місто Родень, назву якого пов’язують із
Родом, тотожним ведійському Рудрі, який у ведах означується як "рудий
бик" і "рудий вепр небес". Поряд із літописним Роднем розташований Канів
із його Дівич-горою. А в Польщі Каневів добрий десяток, як і "дівиних"

евів добрий десяток, як і "дівиних"
та "дівочих" назв.

У санскриті vrishа (хінді vrish) – загальне означення самця, бугая,
бика-плідника і дослівно означає "зрошувач, запліднювач". Слово сходить
до дієслівної основи vrish "бризкати, зволожувати, зрошувати, дощити,
запліднювати", з якою споріднені укр. роса, росити, зрошувати, зрошення
(щодо назви Рось зафіксовані й форми Ръш, Ръса, Рша). Початкове в може
відпадати і в індійських (врішабга і рішабга "бик"), і в слов’янських
(врожай і рожай, Владислав і Ладислав, Владимир і Ладимир) мовах.

Отож ми вбачаємо в етнонімі боруси компоненти бо+руси, де бо – різновид
слова буй "бик" (латин. bos "бик"), а рус – споріднене з інд. vrish та
іран. rus "бик", відбите, наприклад, в іранському імені Rustam,
семантичному двійнику індійського імені Gotam, дослівне значення яких
"Найбичіший", тобто "Найяріший, Найбуйніший". Інакше "Ярий Бик" або
"Могутній Герой, Славний Богатир, Неперевершений Воїн", оскільки
порівняння мужнього, доблесного воїна з биком-туром звичне для епосів
багатьох народів, серед них і українського та польського.

У такому разі слово борус має компоненти бо+рус, і обидва вони означають
"бик", тобто структурно бо-рус – бик+бик. Це не повинно дивувати, таке
явище властиве різним індоєвропейським мовам: буй-тур і яр-тур, буй+віл
і воло+буй (прізвища Волобуй, Волобуєв, Волобуєнко) у слов’ян, памірське
dyruksh (dyr "тур"+uksh "бик") [12, 197], санскритське go, gu, gau
"бик"+vrish "бик", з чого, можливо, і польське, і українське прізвище
Гавриш. Таке подвоєння слів-синонімів уточнювало і посилювало загальне
значення складного слова, що могло передаватись і з допомогою префіксів,
суфіксів, прикметників, інших граматично-лексичних засобів. Тому боруси
не просто бичичі, туричі, а могутньобичичі, могутньотуричі. У такому
разі етнонім боруси стає в один ряд із назвами скіфи, руси, анти,
сурожці, що їх "Велесова книга" сукупно означує кравенці, тобто
коровичі, бичичі, туричі.

Таким чином, маємо 5 ведійських, 5 епічно-індійських і 5
давньо-українських племен. Якщо порівняти етноніми в цих трьох списках,
то впадає в око подібність назв ану й анти, турвашу й туровці, яду і
ятвяги, друх’ю і дрегва (дреговичі), боруси й пруси, пуру й поляни-руси.
«Велесова книга» ці п’ять племен означує збірним етнонімом кравенці,
який включає і слов’янські, і балтійські племена, що знову-таки
промовляє за балто-слов’янську етнічну спорідненість. Індійський епос
п’ять ведійських племен означує збірним етнонімом каурави, який,
очевидно, споріднений зі збірним етнонімом кравенці.

6. Три семантичні поля основи vrish-varsh "кропити, бризкати, дощити,
зрошувати, запліднювати"

Численні індоарійсько-українсько-польські cходження саме в цьому ареалі
дають підстави сміливо залучати індійський мовний матеріал і для
пояснення назви Варшава. А вона, як на нас, споріднена із санскр.
vrisha, хінді vrish "самець, бик, бугай", наявним і в балтійських мовах
(напр., латис. virsnis "бик"), що відбите в імені слов’янського божества
Влес-Велес, назві Бористен (vrish+danu "ріка") на означення Дніпра,

, назві Бористен (vrish+danu "ріка") на означення Дніпра,
численних назвах на Рос і Рус. Ім’я Вріша-Вріш "Бик, Самець" мали Індра
(у "Ріґведі"), Вішну й Крішна (в епосі), імена яких відбиті в Україні та
Польщі. Вріша наявне в імені Врішапарван – батька Шарміштхи, матері Ану,
Друх’ю та Пуру й дружини царя Яяті. Та й ім’я Яяті може означати "Бик"
(пор. лит. jautis "бик"). Але санскритська дієслівна основа vrish-varsh
має три основні значеннєві поля.

6.1. Вріша, Вріш "Самець, Бик, Бугай" – ім’я Шіви і його їздової
тварини, білого (сивого) бика, а також Індри, Вішну, Крішни, Сур’ї-Сонця
й Карни – могутнього воїна, дошлюбного сина Прітхи-Кунті (тітки Крішни
по батькові) від Сонця-Сур’ї. Його мали також двоє синів Крішни й онук
Карни. Вріш і назва знака зодіаку Телець (Taurus), під яким давні
астрогеографічні карти й розміщують Давню Україну – колишню Скіфію.
Вріш-бик у давніх уявленнях уособлює моральність, праведність,
геройство, силу, снагу, а в еротичних трактатах означує одну з чотирьох
категорій чоловіків і самого бога кохання Каму (пор. грец. Ерос, Ерот
"Бик"). Вріша-Вріш входить у численні двоосновні імена, причому
найбільше їх щодо Шіви, "скотьєго" бога в індійській міфології, атрибут
і зброя якого – тризубець, як і в грецького Посейдона. Шіва-Вріш
функціями й іменем тотожний слов’янському "скотьєму" богу Влесу-Велесу,
який входив у язичницький пантеон київського князя Володимира (Х ст.) і
ім’я якого відбили українські прізвища Шіваненко, Рудрименко, Велесик і
назви Русава, Рудава, Велесичі, Родень тощо. Як, до речі, й польські.

При допомозі різних суфіксів від vrish утворено низку слів на означення
самців різних тварин: vrisha-damsha, vrisha-damshaka, vrisha-lochan
"кіт", vrishan, vrishala, vrishabha "жеребець", vrisha-kapi
"мавпа-самець", vrisha-rava "тварина-самець", vrishni "баран, цап",
vrishin "павич". Зважаючи, що санскритське r (і не лише початкове) на
слов’янському ґрунті часто-густо стає l, цей перелік доповнюють суто
слов’янські приклади: лоша-лошак-лошиця (рос. лошадь), лось, лис-лисиця
тощо. Є і випадки, коли початкове r у слов’янських мовах зберігається:
рись, рисак "кінь" (cанскр. vrishak), рус "бик", яке бачимо в
українському прізвищі Білорус "Біловіл" (йому відповідають Білокур,
Білогур, Білоус) та іранському імені Рустам (інд. Врішоттам), етнонімі
руси-русь, назвах Русь, Рось, Росава, Роська (Самець). Назва Русь –
семантичний двійник назви Україна, а назва руси-русь – назви українці.
Тобто словосполучення Україна-Русь різними лексичними засобами передає
однакове значення – "Країна Бика-Тура", "Країна бичичів-туричів".

Є і приклад, коли санскр. vrish "бик" на слов’янському ґрунті зберігає
початкове v, але r стає l; утім таке явище властиве й індійським мовам:
ім’я Врішалакша (vrіshala "кінь"+aksha "око") "Конеокий" мав онук царя
Ромапади, інакше Ломапади. Ім’я Ромаша має і форму Ломаша, Рохіта –
Лохіта, Рохіташва – Лохіташва, а терміни раджа "цар" і нара "чоловік,
муж" мають форми ладжа і нала. У нас це явище ілюструє ім’я
слов’янського божества – Влес (Велес, Волос – при повноголоссі),

слов’янського божества – Влес (Велес, Волос – при повноголоссі),
"скотьєго" бога, який по прийнятті християнства став святим Власієм,
Власом, Уласом, покровителем худоби. Vrisha, Vrish "Бик" майже без змін
відбите у грецькій передачі назви Бористен на означення Дніпра у
Геродота, первісна форма якої – Vrish-danu "Бик-ріка". Де danu "ріка,
потік", реліктове вже у ведах, споріднене з ведійською богинею
первозданних вод і матір’ю асурів-першобогів Дану й слов’янською
фольклорною Даною. Обидві богині пов’язані з водною стихією, первісними
водами, з яких, за міфами, й творився впорядкований, організований,
налагоджений, праведний світ. Це уявлення найдавніших часів, ще епохи
матріархату.

Із vrisha-vrish "бик" є важливий термін vrishotsarga (vrishа+ut+sarga) –
обряд "відпускання бика", що входить у поховальний ритуал і здійснюється
на одинадцятий день після похорону небіжчика. Цього дня бика й телицю
обмивали, прикрашали й таврували знаками тризубця (символ Шіви) й
диска-чакри (символ Вішну). На вухо бикові промовляли: "Четвероногий пан
Дгарма – бик-вріша, я ревно вшановую його. Нехай він боронить мене".
Здійснювали обряд їхнього весілля, поєднували їх шматком тканини й
проказували: "Це найкращий з усіх чоловік даний мною. Ця найгарніша з
усіх жінок телиця дана мною". Після цього бика й телицю відпускали на
південь (сторона померлих), щоб небіжчик перестав бути претою (духом,
тінню померлого). Ритуал завершувався пригощанням 11 брахманів.

Синонімом до вріша є врішабга "бик, самець, бугай", а також "могутній,
славний, видатний", "ватажок, вождь, проводир, чільник". У санскриті
vrishabha, як і vrisha, означує самця будь-якої тварини або ватажка
людей, воно стало іменем, яке мають міфологічні й епічні персонажі
(серед них і царі-ядави). Є гора Врішабга, так само називається і знак
зодіаку Телець. Врішабга має і форму Рішабга, тому є імена Рішабгадева,
Рішабгакету тощо [19, 343]. Від Рішабга твориться ім’я Аршабга із
значенням "Рішабгин, Син Рішабги". Так само значення "син Врішабги-Бика"
й "син Вріши-Бика" передаються формами Варшабга й Варша.

Найбільше імен на Вріш мають божества Шіва, Вішну, Крішна, Індра, Дурґа
та їхнє найближче оточення. Всі вони відомі "Велесовій книзі" й рясно
відбиті на українських і польських теренах. Якщо Карна, син
Кунті-Прітхи-Землі (тітки Крішни по батькові) й Сур’ї-Сонця, має імена
Вріша, Врішан, Врішасена, Врішатмаджа, то його сини мали імена Врішасена
й Врішакету, а онук, як і його дід – Вріша. Сам Крішна, як і його двоє
синів, теж має ім’я Вріша, а ще Врішабгекшана. Дружину Васудеви, батька
Крішни, звали Врішадева, а батька улюблениці Крішни, пастушки Радги,
звався Врішабгану, де вріш "бик", а bhanu – "сонце", тож ім’я означає
"Бик-Сонце, Сонцебик" (пор. єгипетські зображення сонця між рогами
бика). Крішна – восьме втілення Вішну, який має імена Вріша, Врішакапі,
Врішантака, Врішапарва, Врішапарван. Предка Крішни звали Врішні, назву
Врішабгадрі має cтародавня фортеця за 25 км від міста Мадураї з великим
храмом Крішни у ньому. Сестру Крішни звати Субгадра, одне з імен його

ньому. Сестру Крішни звати Субгадра, одне з імен його
старшого брата – Балабгадра. У Криму засвідчена річка Бадрак.

Найбільше імен на Вріш у Шіви: Врішабгаґаті, Врішакету, Врішана,
Врішапарва (Врішапарван), Махавріша, Ґовріша, Ґоврішанка,
Ґоврішабгадгваджа, Ґоврішоттамавахана тощо. Дружина Шіви має ім’я
Врішадгваджа "Бикостяжна", Індра – Врішан і Врішапарва, батько, а також
білий кінь Індри – Врішанашва "Жеребець". Небесна резиденція Індри й
богів на небі-сварзі – Врішабгаса "Обитель Вріши-Бика". Назви Варшаґірі
(giri "гора") й Варшапарвата (parvata "гора"), досл. "Бик-гора" – має
гірський хребет, що нібито відділяє різні частини світу. А вже цілком
реальна гірська система Тавр "Бик" тягнеться від Північного
Причорномор’я аж до Індії. Кримські гори в давнину називалися Таврські
або просто Тавр.

6.2. Санскр. vrishni, vrishniу "бичий, ярий, буйний, мужній, доблесний,
могутній", а також "самець, бугай, жеребець, кнур, баран, цап" [13,
618]. У санскритському слові кінцеве -ni (має і форму -niy) – те саме,
що і в наведених українських значеннях vrishni: буй-ний, муж-ній,
доблес-ний, могут-ній. Цей суфікс, властивий індійським і слов’янським
мовам, творить прикметники від іменників.

Ім’я Врішні, винятково високостатусне, мають верховні ведійські й
індуїстські божества – Індра, Аґні, Рудра-Шіва, Вішну й Крішна. Його мав
і предок Крішни, цар і родоначальник племені врішні. У Крішни є півтора
десятка імен, які відбивають його приналежність до цього предка, серед
них і Варшнея "Врішнин, Нащадок Врішні". Врішнії жили в царстві й
столиці Крішни Дварака, назва якої споріднена з укр. дворець, а Дворці є
на Волині, як і прізвище Дворак (чеське Дворжак).

Серед імен Крішни цього плану можна відзначити Врішніґарбга "Народжений
у врішніїв" (garbha "живіт, черево", пор. укр. горб, пагорб і горбата
"вагітна"), Врішнікулодваха "Прославлювач роду врішніїв" (kulа маємо в
скіфських іменах Колаксай, Сколопіт, Скілур і самоназві сколоти),
Врішніпаті "Владика врішніїв" (pati тотожне латис. pats, рос. батя, укр.
батько), Врішніпунґава "Врішнійський бик, герой", Врішнісімха "Лев серед
врішніїв", Врішнішардула "Врішнійський тигр", Врішнісаттама "Найкращий
із врішніїв", Врішнішрештха "Найславніший врішній", Врішніваренья
"Най-доблесніший врішній". Андгака, брат Врішні, родоначальник андгаків,
теж предок Крішни, що й собі відбите в його іменах: Врішньяндгакапаті
"Владика врішніїв та андгаків", Андгакаврішнінатха "Цар андгаків і
вріш-ніїв", Врішньяндгакоттама "Найкращий серед врішніїв-андгаків" [19,
506].

Ім’я Врішні тлумачиться як "Ярий, Буйний, Мужній (як бик)", а етнонім
врішні – як "ярі, мужні (як бики-тури)". Значення бичич, турич у
санскриті може передавати іменник vrish "бик"+in – суфікс присвійності,
приналежності, наділеності чимось. Оскільки початкове в може ставати б,
тому від врішін можлива й форма брішін, з чого на слов’янському ґрунті
цілком могло постати борусин і прусин.

Індійські ядави і врішнії – найближчі родичі, балтійські ятвяги й
пруси-боруси – теж найближчі родичі. Індійські ядави й балтійські ятвяги

ближчі родичі. Індійські ядави й балтійські ятвяги
споріднені, тому споріднені й індійські врішнії і балтійські
борусини-боруси, прусини-пруси. Що, крім усього, засвідчує
індо-балто-слов’янську спорідненість на міфологічному, мовному й
етнічному рівні.

6.3. Санскр. vrishtі, varsha, varsh "дощ". Дієслівна основа vrish-varsh
означає не тільки "зрошувати, дощити", а й "осипати дарами". Зрошувати
Землю-Корову дощем, запліднювати її, аби вона щедро родила, дарувала
багатство – одна з функцій Влеса-Велеса, тотожного Шіві-Рудрі, одне з
імен якого Вріш. Вріш-Влес – Небесний Бик, що запліднює Корову-Землю
своїм сім’ям-дощем, він уособлює так звані "чоловічі води" (дощ, сніг),
які з "жіночими", земними, водами (вода криниць, джерел, колодязів)
дають багатство й добробут. Тому Влес-Велес і стояв у Києві на березі
Почайни, а не на Горі, біля "двору теремного", як його дружина Мокоша,
чиє ім’я тотожне індійській Махеші "Великій богині".

З основи vrish-varsh утворене vrishti "дощ, волога, роса", низка інших
термінів: vrishta "окроплений, зрошений", vrishtіpat, varshapat
"дощепад", vrishtіmant "дощовитий; хмара", suvrishti "благодатний,
добрий дощ" (su вже знайомий нам префікс надає слову вищу якість),
ativrishti, ativarsha "злива" (cанскр. ati, atyant "дуже" тотожне рос.
очень). Є терміни, де врішті – другий компонент і означає "злива, град":
пушпа-врішті "злива квітів", дгана-врішті "повінь багатства",
упала-врішті "град каміння", астра-врішті й шара-врішті "злива, град
стріл". Останнє як Шараврішті "Стрілозливні" виступає означенням марутів
у ведах – божеств грози й вітрів, помічників Індри, що вважаються синами
Рудри-Рода і Прішні-Землі-Деві-Діви (пор. Пріснодіва). Ведійські марути
(є прізвище Марута) відомі "Велесовій книзі" як мариці, а "Слову о полку
Ігоревім" – як "вітри, Стрибожі внуки"; марути, озброєні блискавками й
стрілами-перунами, уособлюють буйні вітри. Стрибог тотожний
Шіві-Рудрі-Влесу, бо Рудра в "Рігведі" – "Бик, супроводжуваний
марутами". В імені Стрибог наявне значення "бик": авест. staora, іран.
ustra, гот. stiur, англ. stееr, нім. stier, грец. (s)tavros, лит. tauras
"бик", відбиті в назвах Дністер, Стир, Стрий, Стрипа, Остер, Остра,
Стривігора й інших.

Марути пов’язуються з дощем і дощовими хмарами, тому ім’я Марутват щодо
Індри тлумачать "Дощова хмара", а Варшандгара – теж "Дощова хмара",
досл. "Дощодержиця". Ім’я Варшакету "Хмаростяжний" мають епічні
персонажі, серед них і цар-паурава. Ім’я Вріштімат "Який містить дощ",
тобто "Хмара" в епосі має син мудреця Кавіратхи, а каві споріднене з
іран. кей "жрець-цар", звідки й кеяніди – легендарна династія
бактрійських царів-кеїв в "Авесті" та "Шахнаме".

Жіноче ім’я Варша означає "Дощ" і "Хмара", воно цілком стає до польських
жіночих імен з "індійською" прив’язкою – Данута, Ядвіга, Ванда. Жіноче
ім’я Варшіка, досл. "Дощовиця", означує ясмин (Jasminum sambac), тобто й
означає Ясмин. Словом варшамада "сп’янілий від дощу" означується павич,
національний птах Індії, пера якого прикрашають зачіску Крішни, а

ку Крішни, а
Варшамада означає Павич, причому mada тотожне слов’янському мед.
Санскритські врішті-бгу і врішті-гу – "жаба", де перше означає "яка
буває при дощі", а друге – "закличниця, гукальниця дощу".

Санскр. varsha означає також "дощ, сім’я", "дощовий сезон", "країна"
(давня назва Індії Бгаратварша) й "рік"; останнє, певно, розвинулося від
значення дощова пора, дощовий сезон, як головний, визначальний у
землеробському календарі. З varsha "дощ" утворені varsha-puga "часті
дощі", varsha-dhara, varsha-vara "євнух" (досл. "тримач сімені"),
varsha-vriddha "ростучий під дощем", varshopala "град" (санскр. upala
"камінь" споріднене з означенням напівкоштовного каменя опал),
varsha-kala, varsha-ritu (з ritu споріднене укр. літо, пол. lato) "пора
дощів, дощовий сезон", varsha-sharad "дощі-осінь", varsh-agam "настання
дощів", varsha-hu "жаба" ("яка закликає дощ"), varshak, varshuk, varshin
"дощовий, дощовитий", varshya "дощова вода", varsha-mapak "дощомір" тощо
[13, 568].

Санскр. varshа, varishа "дощ, дощовий сезон" на перському й хінді ґрунті
дали barish. Є жіноче ім’я Варіша. Ім’я Варішапрія "Дощолюб" означує
птаха чатаку, який надзвичайно радіє приходові дощового сезону. Санскр.
vrishti "дощ" у хінді прибрало форм barsat "сезон дощів", barsati
"дощовий, належний до сезону дощів", barsau "хмара", barasna "дощити,
зрошувати, творити достаток", barsana "поливати, оббризкувати,
зволожувати", barsila "дощовий". Вarsait – останній день темної половини
місяця джетх (3-й місяць індійського календаря, травень-червень); цього
дня жінки здійснюють поклоніння баньяну – священному дереву індусів.

У селі Барсана (санскр. Варшана) неподалік Матхури, де минули юні роки
Крішни та його старшого брата, народився Врішабгану, батько Радги.
Тутешній люд неабияк шанував Радгу, любовно називав її Ладлі "Чарівна,
Люба" і звів їй храм. На її честь у Барсані щороку відзначалися
радгаштамі "восьмиці Радги" й відбувавсь ярмарок-мела. Свято
відзначалося 8-го дня світлої половини місяця бгадрапада; цього дня
вшановували парне зображення Радги і Крішни й споживали лише фрукти.
Радга в індійській міфології ототожнюється з Лакшмі – дружиною Вішну,
богинею щастя, багатства й сімейної злагоди, яка функціями й іменем
тотожна балтійській Лайме й слов’янській Ладі.

7. То що ж означає назва Варшава?

От ми і вийшли на загадкове Варша-Варш, у якому дослідники вбачають
чоловіче ім’я, один із носіїв якого й подарував його майбутній польській
столиці. Що, як бачимо, цілком можливе, хоча істотно: ким був той хтось
– божеством, воїном, пастухом чи селянином? Найімовірніше, божеством,
насамперед Шівою-Родом-Влесом-Стрибогом – Небесним Биком, дарувачем
дощу, врожаю, багатства, добробуту. Втім, це могли бути й інші божества
– Індра, Вішну чи Крішна, теж добре відомі на теренах України, Польщі та
Прибалтії – імена їх усіх досить рясно відбиті в іменах, прізвищах,
етнонімах, топонімах і гідронімах. Вони теж виступають у міфах та епосі
як бики.

Традиційний індійський рік має шість сезонів, по два місяці в кожному, а

місяці в кожному, а
починається він, як колись і в слов’ян, із середини березня (за місячним
календарем відлік іде з середини сучасного місяця). Місяці шраван
(липень-серпень) і бгадрапад (серпень-вересень) складають третій сезон,
сезон дощів, означуваний у санскриті словом варша, яке теж сходить до
вріш-варш "дощити, зрошувати, запліднювати". Тож варша може сприйматись
як похідне від вріш "бик" й означати “бичачий, зрошувальний,
запліднювальний (сезон)", тобто сезон, пора, коли Небо-Бик запліднює
дощем-сім’ям Землю-Корову. Прикметно в цьому плані, що в Польщі є
воєводство Дещно (deszcz "дощ"), назва якого, очевидно, й відбиває це
давнє уявлення, хоча, можливо, нині й не на зовсім усвідомлюваному
рівні.

Індійське Варша-Варш справді може означати "Син Вріши", але в такому
разі воно вже похідне. А первісною формою, від якого воно утворене, є
Вріш "Бик". Отож Варша-Варш означає "Належний бикові, Бичий, Бичачий".
Варша-варш – однина й означає "бичич, турич", а множина буде варшава
"сини, нащадки, рід Вріши-Бика", по-слов’янському варшичі, варшави,
варшавичі, варшавці, варшав’яки, варшав’яни. Варшавці-варшавичі й
кравенці-коровичі – семантичні двійники, у них однакове значення –
бичичі, туричі. Тож і назва Варшава може означати і "Биків-Турів",
"Бичичів-Туричів", і "Місто бичичів-туричів", "Місто
варшичів-варшавичів".

Слушність такого тлумачення підтримує те, що лексема бик широко відбита
в польських назвах, зокрема, її воєводств і міст: Бичево, Волув і
Тжциніца Воловська – вроцлавські воєводства, Воліца – влоцлавське
воєводство, Воловиця – кракiвське воєводство [20 – реєстрик назв]. Але
це, так би мовити, очевидний, видимий і зрозумілий рівень, поряд із яким
існує рівень прихований, не одразу помітний. Ідеться про назви, нині не
зовсім прозорі й зрозумілі, але які насправді теж містять значення
"бик". Наприклад, назви Ґданськ і Ґдиня мають компонент gъd, gud, gut
"бик", що і в назвах Ґдов, Ґуди, Ґудовичі, Соґд-Соґдіана,
Суґдея-Суґдак-Судак і Суздаль (Су-ґъд-ль), етнонімах соґди-суґдейці,
масаґети, ґети, ґоти, саґудати, ґуди (білоруси в литовців), ґуцули тощо.

У назві опольського воєводства Ґославиця, спорідненої зі слов’янським
іменем Ґослав-Ґоєслав, Ґо-Ґоє теж "Бик", а слов’янське ім’я
Ґослав-Ґоєслав тотожне санскритському Goshravas-Gaushravas
"Бикославний". Та оскільки імена з компонентом "бик" має низка верховних
індійських божеств, то Goshravas-Ґослав, як і
Vrishashravas-Врішослав-Влесослав, може означати й Індрослав, Шівослав,
Вішнуслав, Крішнослав, Камослав, Карнослав, Сур’єслав (Зореслав,
Сонцеслав). Втім, і Вроцлав може споріднюватися з інд.
Врішашравас-Врішослав і Врішравас-Вріслав та означати "Бикославний", як
і укр. Браслав-Брацлав – Бреслау в німецькому оформленні. Ім’я Ярослав,
тотожне грецькому Геракл, яке має різновиди Геркле, Геркулес, Іраклій,
теж містить значення "бик" (санскр. var "бик, самець, муж", із яким
споріднене інд. vir "богатир, герой" і грец. heros), теж означає
"Бикославний". У Польщі є воєводство Ярослав. Можливо, сюди ж стає і

юди ж стає і
Ґаврони – назва каліського воєводства: "Слово о полку Ігоревім" знає
етнонім бусове врани "бики вороні"; gawrony може означати те саме, бо
go-gu "бик" відбите і в Польщі (Ґопло й ґопляни). І назва Каліш стає
сюди (санскр. kala "чорний", kali "чорна"), а Калі "Чорна" –
Земля-Корова й дружина Шіви-Вріши-Влеса-Бика.

Так чи інакше, а Варшава – надзвичайно давня, високостатусна й
полісемантична назва, причетна до широкого й винятково важливого кола
понять, що їх містить дієслівна основа vrish-varsh:
небо-бик-дощ-земля-корова-зрошення-запліднення-врожай-багатство-добробут
-лад. Лад органі-зований, упорядкований, справедливий і праведний. Його
й уособлює бик-тур – у давніх уявленнях – втілення досконалої краси,
нездоланної могутності й божественності, наділений світотворчими
якостями, опора й захисник світоладу, закону, непохитності космічних
процесів, моральних, етичних, суспільних і релігійних устоїв. Як на
опорах тримається міст, так і світ тримається на бикові-законові-ладові.
Мостова опора в українській і польській мовах – бик, що якраз і сходить
до давніх уявлень про бика – опору світу. В українців і поляків бик –
символ творення, парубок, а віл – чоловік, телиця – дівчина, корова –
жінка, земля. На таку символіку багаті весільні пісні й весільна
обрядовість обох народів, фольклор. Край, країна чи місто, в назві яких
містилося значення "бик", вважалися праведними, чеснотливими, набожними.
Північне Причорномор’я, отже, Україну й Польщу, давні астрогеографічні
карти розміщують під знаком Тельця. По-латинському Taurus,
по-санскритському Вріш, по-слов’янському Влес-Велес. Тобто – під знаком
Тура-Бика.

Всі ці давні уявлення і відбиває назва польської столиці – Варшава.

Література

Боплан Гійом. Опис України. – Львів, 1990.

Велесова книга. – К., 2003.

Вовк Федір. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995.

Лелеков Л.А. Термин арья в древнеиндийской и древнеиранской традициях //
Древняя Индия: Историко-культурные связи. – М., 1982.

Ловмяньский Хенрик. Норманны и Русь. – М., 1985.

Наливайко Степан. Індоарійські таємниці України. – К., 2004.

Наливайко Степан. Назва Полтава за "Ріґведою" і "Махабгаратою" //
Українознавство.

Наливайко Степан. Пан і пані: наш високий предківський спадок //
Українознавство. – 2004. – №3 – 4.

Наливайко Степан. Таємниці розкриває санскрит. – К., 2000.

Непокупный Анатолий. Балто-севернославянские языковые связи. – К., 1976.

Пахалина Т.Н. Ваханский язык. – М., 1975.

Санскритско-русский словарь. – М., 1978.

Словник гідронімів України. – К., 1979.

Чаттерджи С.К. Введение в индоарийское языкознание. – М., 1977.

Bruckner Aleksander. Slownik etymologiczny jezyka polskiego.

Gandhi Maneka. Hindu Names. – New Delhi, 1993.

Hensel Witold. Polska Starozytna. – Wroclaw-Warszawa-Krakow-Gdansk,
1980.

Rospond Stanislaw. Gramatyka historyczna jezyka polskiego. – Warszawa,
1973.


© 2013 Alive-inter.net Про сайт Зворотній зв`язок Відмова від відповідальності