↑ Вгору

Твір з української мови на тему

Мово моя українська!






    

     Мово моя українська!

    

     О мово наша, мово українська

     Тебе я чую здалеку і зблизька.

     В добрі і горі завжди зі мною,

     Як незрадлива пісня материнська.

     М. Сливко

    

     Із малечку в словах рідної мови людина відкриває для себе великий і чарівний світ життя. Мова — це безцінний скарб народу, надбаний тисячоліттями. У ній відбито його характер, історію, звичай, побут. Як найдорожча спадщина, як заповіт поколінь передається нащадкам любов до свого народу, до рідної мови. Людина може покинути Батьківщину і не чути більше рідної мови, але у підсвідомості залишаться колискові, які виспівувала мати, перші враження, добуті тільки цією, єдиною і неповторною, мовою. Мовою, якою говорили діди й прадіди, з любов'ю до якої дитина з'являється на світ.

    

     Ти — весь у слові, як у сповиткові,

     З колиски до калини при горбі...

     І вже коли ти похитнувсь у слові,

     Вважай, що похитнувся у собі.

     (Б. Олійник)

    

     Люди, які забувають і зневажають рідну мову, гідні тільки жалю. Самі не розуміючи, що коять, вони зазнають непоправної втрати, стають на шлях найбільшого злочину проти культури всього людства, бо народ може відбудувати все: господарство, добробут, — але мову відновити не може. Нація зникає, настає її історична смерть.

    

     Чому ж тебе, мовонько,

     Та й дехто не любить?

     Чому ж рідне словонько

     Забувають люди?

     (В. Каюков)

    

     Коли ж народ через свою несвідомість чи під тиском зовнішніх обставин перестає плекати найважливіше — рідну мову, зрікається найцінніших скарбів, здобутих пращурами, він прирікає себе на самогубство. Це може підтвердити й історія. За весь час існування української мови було багато спроб знищити її, щоб здобути владу над усім народом. Доля нашої мови складалася трагічно — від обмеження у побутовому спілкуванні до повного її заперечення. Але тяжкі часи минулися, і, не зважаючи на численні перешкоди і лихоліття, українська мова все-таки вистояла.

    

     І на злість ворогам засіяла вона

     Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

     І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

     І лихим ворогам буде очі сліпить.

     (В. Самійленко)

    

     Тим-то й образливо, що, пройшовши стільки тяжких випробувань, українська мова все-таки й сьогодні піддається зневазі й образливим словам.

     Ми можемо знайти в історії не тільки сумні сторінки, а й ті, якими можемо пишатися. Класична українська література, починаючи від Шевченка чи навіть від Котляревського, показала нам приклад того, як треба ставитись до народної мови, цього ясного і справді цілющого джерела. Калиновою, солов'їною називали прекрасну українську мову поети. Але мова може бути не тільки барвінковою, вона буває і знаряддям боротьби:

    

     Слово, чому ти не твердая криця,

     Що серед бою так ясно іскриться?

     Чом ти не гострий, безжалісний меч,

     Той, що здійма вражі голови з плеч?

     (Леся Українка)

    

     Крім того, українська мова — одна з найрозвиненіших у світі. Вона має величезний лексичний фонд, багату синоніміку. Наприклад, слово лелека має дуже багато синонімів — чорногуз, бусол, бусел, бузько, гайстер. А яке розмаїття зменшено-пестливих форм: вітер — вітерець, вітрець, вітрик, вітронько; збільшених — вітрило, вітрище, вітровище, вітрюга, вітрюган, вітрисько. В українській мові дуже багато слів-символів. Червона калина — символ краси; лебідь — знак чистоти й вірності; ясна зоря — надія; лелека — птах долі, провісник добробуту; кінь — образ вірного друга; сизий орел і сокіл — символи відваги і мужності.

     Потрібно відчувати мову кожною часткою своєї душі, пам'ятати, що мова народу — його серце, відображення всього змісту життя, а не лише народної фольклорної символіки, хоч вона й творить мовний національний колорит. «Рідна мова — не степ, не хата, а народу мого душа», — справедливо зазначив поет В. Гончаренко.

     Рідна мова живе з людиною всюди і завжди, без неї, як і без сонця, повітря, води, рослин, людина не може існувати. Зречення рідної мови, неповага до неї є рівноцінним до неповаги батька й матері, це веде до найбільшої кари — духовного каліцтва. Людина, яка не цінує культуру та мову свого народу, не може бути повноцінним членом суспільства.

    

     Мову пошануємо —

     Виростем багатими.

     Хто про мову думає,

     Зна, що в нього мати є.

     (В. Каюков)

    





© 2013 Alive-inter.net Про сайт Alive-inter.net Зворотній зв`язок Відмова від відповідальності